ЯК «ЗАСВАТАТИ» УКРАЇНУ І ЄС?

Кілька рекомендацій польських експертів

«Україна не має шансів у найближчі десять років стати членом Європейського Союзу, хоч у майбутньому це можливо», — так починається черговий рапорт із серії «Про майбутнє Європи», виданий польським фондом ім. Баторія (Сороса), під назвою: «Нове сусідство — нове об’єднання. Україна і Європейський Союз на початку ХХІ століття» (автори — Богуміла Бердиховська, Пшемислав Журавскі vel Граєвскі, Гжегож Громадскі). У першій частині свого дослідження автори дають загальний аналіз української ситуації (суспільство, економіка, політика, стан відносин з ЄС) за останнє десятиліття. Натомість друга частина — це рекомендації як Україні, так і ЄС, що робити для досягнення справжнього зближення.

В основу цього дослідження лягла теза про нову ситуацію, в якій опиняться і ЄС, і Україна після ймовірного прийняття в Союз у 2004 році нових членів, зокрема наших сусідів — Польщі, Угорщини і Словаччини. У цій ситуації, вважають автори, правові регуляції, закладені в Угоді про партнерство і співробітництво та у Спільній стратегії ЄС стосовно України, будуть неадекватними і недостатніми. Отже, у зв’язку з цим слід переглянути відносини ЄС—Україна, враховуючи нові реалії.

Рекомендації Європі

Перша група рекомендацій стосується того, що «ЄС міг би зробити для України» (йдеться й про дії нових членів — наших західних сусідів). Ці рекомендації трохи скидаються на інструкцію обслуговування знаменитої валізи без ручки — яку і нести важко, і кинути шкода. «Визнання за Україною права змагатися за отримання статусу асоційованого члена без визначення конкретного терміну, але з виразно зазначеною можливістю на членство, обумовленою виконанням Києвом Копенгагенських критеріїв, повинно стати поточним завданням ЄС», — пишуть автори дослідження. Якщо Брюссель не зробить такої заяви до розширення, то було б добре, вважають польські експерти, якби декларація ЄС про право України отримати статус асоційованого члена стала першою спільною політичною ініціативою розширеного Союзу, започаткованою новоприйнятими членами — сусідами України, та, можливо, підтриманою Чехією і прибалтійськими країнами, принаймні Литвою.

Необхідність такої заяви пояснюється, з одного боку, тим, що в українському «заповіднику орлів» дедалі частіше домагаються «мобілізаційної ідеї», без якої «ми не зможемо мобілізувати нашу націю на євроінтеграційний курс». З другого ж боку, така декларація потрібна і самій Європі, аби згладити неприємне враження від виявів свого погано прихованого нерозуміння — нащо нам здалась та Україна? Як приклад таких «виявів» згадується підготовлений 2000 року рапорт німецького та французького МЗСів, у висновках якого чітко зазначено, що Україна ніколи не повинна стати членом ЄС, оскільки «...прийняття України означало б ізолювання Росії. Достатньо буде зупинитися на поглибленій співпраці з Києвом».

Та щоб слово було підтримане ділом, пропонується як один з елементів підтримки зусиль України в здобутті омріяного статусу змінити характер єесівської допомоги. Якщо ж конкретно, то польські експерти вважають, що програма допомоги ТАСІS в нових реаліях, коли Україна стає безпосереднім сусідом Союзу, недостатня. Допомога повинна мати характер, наближений до програми PHARE, яка охоплює країни Центральної Європи зараз. Більше того, вона має бути пристосована до конкретних потреб України, а не спільна для всього СНД і Монголії, як у випадку ТАСІS. Наприклад, ЄС «повинен підтримувати побудову нових шляхів транспортування нафти і газу через Україну з басейну Каспійського моря».

Щодо пересічних громадян України, відтятих візами аж по Буг, то їм пропонується максимально полегшити можливість в’їзду до розширеної Європи. Полегшення повинне полягати у спрощеному отриманні віз через широку мережу розбудованих в Україні консульських відділень, — наприклад, спільних для всіх членів ЄС.

Нові члени, які межують з Україною, могли б широко практикувати видачу національних віз для перебування лише в даній країні, принаймні до часу знесення кордонів між старими і новими членами Союзу (фахівці прогнозують, що контроль на наявних нині єесівських кордонах збережеться ще до 2007 року). Бажаним був би особливий режим для жителів прикордонних регіонів. У подальшій перспективі можна було б надати українським громадянам право, яким зараз наділені громадяни країн-кандидатів, — перебувати три місяці в ЄС без віз.

Черговим «пряником» могли б стати різноманітні стипендіальні програми для студентів та докторантів — не для сотень осіб, як тепер, а для тисяч. Така програма допомогла б у розбудові проєвропейської еліти, необхідної для інтеграції України в ЄС, — читаємо у дослідженні. Щоправда, тут є суттєве зауваження — всі ці програми повинні бути не надто тривалими (максимум — рік), бо «п’ятирічний період навчання загрожує вкоріненням стипендіатів за кордоном і їх тривалою еміграцією».

Певні соціологічні дослідження свідчать, що найбільш проєвропейськи налаштовані молоді люди та ті, хто побував у країнах ЄС чи країнах-кандидатах. На цьому грунтується висновок, що найефективнішим способом проєвропейської просвіти-виховання були б молодіжні обміни, а особливо створення можливостей молодим українцям відвідувати європейські країни. Молодіжні обміни у Європі взагалі дуже популярні — тільки німецько-польський Югендверк «прокатав» уже в обидва боки близько ста тисяч молодих людей. Що стосується обміну на осі Україна—ЄС, то, здається, він був би переважно одностороннім і значно швидше подолав би вищенаведену цифру. Оскільки, як відомо, «немає сенсу переконувати переконаних», учасниками цих обмінів з українського боку мали б стати юнаки та дівчата, об’єднані в молодіжних організаціях комуністичного типу чи у православних братствах, що є найрадикальнішим кублом антиєесівських настроїв.

Остання з рекомендацій Європі, зрештою — найскромніше сформульована, стосується підтримки громадських організацій, діяльність яких скерована на побудову громадянського суспільства. Доцільність його існування в Україні, як випливає з останньої публічної дискусії, поставив під сумнів сам глава президентської адміністрації.

Рекомендації Україні

Друга група рекомендацій — це «бажані зміни в Україні, які вплинули б на розвиток співпраці з ЄС». Вони скидаються на зловредні написи на фасаді будинку — скільки не змивай, однак із часом проступають. Тобто хоч би скільки українська влада імітувала «зміни на краще», вимоги Заходу (а до них зведено цю групу рекомендацій) залишаються тими ж самими — проведення внутрішніх реформ (важливим тестом тут будуть вибори на демократичних засадах), поліпшення ситуації зі ЗМІ, реформа судочинства тощо. «Реформа самоврядування допомогла б українській владі на місцях нав’язати відносини з локальними владами країн—членів і країн—кандидатів у ЄС», «Без дотримання принципів демократії, що є одним із Копенгагенських критеріїв, не вдасться увійти до ЄС», — повторюють польські експерти вже добре знані нами істини.

А ще було б непогано перейти від декларативної проєвропейськості до конкретних дій, наприклад, якнайповніше використати можливості, які дають Угода про партнерство і співробітництво та Спільна стратегія. Не завадило б включитись у процес інтеграції у світову економіку — для початку вступити у Світову Торгову Організацію (WTO).

Щоб привести українське законодавство у відповідність до єесівського, майбутній український парламент повинен докласти зусиль, аби ухвалювані ним закони гармоніювали з регулятивними документами ЄС. І щоб ці закони не залишилися на папері.

Потрібна також більша прозорість в економіці, щоб суперечливі розпорядження не ускладнювали легальної діяльності підприємців та не сприяли корупції: «Чіткі податкові правила — це головна умова залучення закордонних інвесторів». Інколи навіть дивно, наскільки побажання європейців збігаються з бажаннями більшості громадян України.

Рекомендується також Україні в односторонньому порядку скасувати візи для громадян ЄС і збільшити інвестиції в туризм, що привело б до зміни образу України в очах жителів країн ЄС. Оскільки у дослідженні, на жаль, нічого конкретнішого про цей «образ» не сказано, то на гадку спадає випадок з особистого досвіду. Група українських журналістів у Копенгагені заходить в міський автобус через середні двері, призначені для виходу. Водій спокійно запитує в нашого гіда: «Вони що, з Польщі приїхали?». Той теж спокійно: «Ні, з України». У водія виникає «образ» — «А де це?».

Остання з рекомендацій стосується «пріоритетного завдання» для української зовнішньої політики. А саме: делімітація, а потім і демаркація кордонів України з усіма сусідами, в тому числі і з Росією, — обов’язкова умова для будь-яких реальних зближень з ЄС. У цьому місці важко уникнути спокуси самому дати якусь рекомендацію, наприклад: «Давайте почнемо із втілення цієї останньої поради!».