ВЛАДА БЕЗ ПРАВА ПЕРЕДАЧІ

Питання про спадкоємність влади виявилося одним із найболючіших пострадянського простору. Це сталося також тому, що еліти нових держав не мали аніякого досвіду заміни першої особи. За радянських часів кандидатура першого секретаря ЦК республіканської компартії затверджувалася на Старій площі. Звісно, на думку політбюро ЦК КПРС можна було вплинути відповідними повідомленнями з місць, але цей вплив стосувався радше невеличких республіканських парторганізацій. В Україні, Казахстані, Білорусі перші секретарі ЦК були московськими призначенцями — іноді висуванцями зі своїх, іноді варягами... Не слід забувати, що перший українець на посаді першого секретаря ЦК КПУ — Микита Кириченко — з’явився лише 1957 року. Дінмухамед Кунаєв був першим казахом на посаді першого секретаря ЦК Компартії Казахстану. Кирило Мазуров був першим білорусом на посаді першого секретаря ЦК Компартії Білорусії. А либонь усі ці люди — практично наші сучасники: партія, щоб вона там не писала в програмних документах, чудово розуміла, що керує колоніями, населеними ненадійними тубільцями. І як би ці тубільці не вигиналися, вона ніяк не могла забути їхнього пориву до незалежності в 1917—1920 рр. і тримала їх на вторинних ролях. До прийняття найвідповідальніших рішень загалом допускалися тільки варяги, котрі ніколи не жили на національних околицях — комісаром українського голоду став росіянин Павло Постишев. Але в його часи призначення росіянина другим секретарем ЦК республіканської компартії ще не було неписаним законом, який остаточно восторжествував у хрущовську та брежнєвську епохи... Утім, не заглиблюватимуся в радянську історію: ми й так знаємо, що в нашої еліти не було ні досвіду управління, ні досвіду передачі влади. І цілком мирне й цивілізоване розв’язання цієї проблеми в Україні й Республіці Молдова було сприйнято як явна ознака цивілізованості. Проте лише через кілька років обидві країни, де один раз уже відбулася передача влади, перебувають у надзвичайно глибокій політичній кризі. Номенклатура мислила цілком інакше, ніж суспільство: вона вважала передачу влади ознакою слабкості. В Україні було зроблено все можливе, аби не допустити цієї передачі — і це стало початком найтяжчого випробування за всю недовгу історію нашої нової державності. У Молдові протистояння президента Петру Лучинськи й парламенту, який став центром впливу еліти, закінчилося перетворенням країни на парламентську республіку. Але відразу виявилося, що переможці, котрі об’єдналися заради повалення Лучинськи, який майже напевне переміг би на прямих президентських виборах, просто неспроможні домовитися між собою та обрати президента в парламенті. У результаті — Лучинськи продовжує виконувати обов’язки глави держави, парламент розпущено, а новий парламент, якщо на виборах переможуть прибічники в.о. президента держави, може все повернути на круги своя — або знову опинитися перед загрозою розпуску, якщо збереже парламентську республіку та знову спробує обрати президента силами депутатського корпусу...

Але це ще квіточки! Ягідки визріли в Закавказзі. Як відомо, перший і вже майже забутий президент Грузії Звіад Гамсахурдіа став жертвою своїх же колишніх соратників у національній боротьбі, усунутих ним від влади. Колишній прем’єр Тенгіз Сігуа, колишні керівники країни Тенгіз Кітовані та Джаба Іоселіані підняли проти Гамсахурдіа збройний заколот, який завершився його втечею з Тбілісі й формуванням тріумвірату, який через певний час запросив на царювання колишнього міністра закордонних справ СРСР і колишнього першого секретаря ЦК Компартії Грузії Едуарда Шеварднадзе, котрий жив у Москві. Показово, що Гамсахурдіа вбачав у Шеварднадзе основного суперника вже в часи відносної стабільності свого режиму: не було дня, щоб у якійсь офіційній газеті не з’являлася викривальна стаття, присвячена колишньому комуністичному диктатору. У результаті, образ Шеварднадзе набрав в очах грузинів такої масштабності, що хунті вистачило короткого терміну, аби змінити в його репутації знак мінус на знак плюс... Проте, ставши президентом Грузії, Шеварднадзе досить легко позбувся людей, котрі допомогли йому прийти до влади: члени тріумвірату швидко перетворилися на політичних маргіналів, які не мають ніякого впливу на грузинську політику. І ще одна обставина: багато хто вважає, що переворот у Грузії відбувся з активною участю російських спецслужб. Однією з умов, висунутих переможцями, було запрошення в Грузію Шеварднадзе, котрий, як очікувалося, проводитиме промосковську політику. Але Шеварднадзе виявився для Москви партнером куди складнішим від Гамсахурдіа — недосвідченого в політиці дисидента було куди простіше «розвести», ніж колишнього члена політбюро.

Щось на кшталт цього відбулося й в Азербайджані. Лідер Народного фронту Абульфаз Ельчибей прийшов до влади після перевороту, який коштував крісла першому президентові країни Аязу Муталібову. Лідер націонал-демократів був поганим політиком, до того ж прагнув не орієнтуватися на Москву. У результаті було організовано заколот полковника Сурета Гусейнова, що мав непогані зв’язки в Росії. Але ще до того, як війська Гусейнова підійшли до Баку Ельчибей запросив у столицю главу Нахічевані й колишнього першого секретаря ЦК республіканської компартії Гейдара Алієва, котрі стали в.о. глави держави цілком легітимним шляхом. Гусейнову, вимогу котрого про відставку Ельчибея задовольнили найнесподіванішим чином, довелося задовольнитися посадою прем’єр-міністра й розпочати боротьбу за повалення вже нового президента. Боротьба закінчилася закономірно: вискочка, який наважився підняти руку на колишнього члена політбюро, закінчить свої дні в бакинській в’язниці. А Москва замість недосвідченого дисидента Ельчибея одержала партнера, грати з яким побоювалися навіть його колеги по політбюро, до того ж генерала КДБ.

Вірменські змови були ще заплутаніші. Проблема відносин із Росією тут так гостро не стояла: загалом-то, всі вірменські політики розуміють, що з Росією їм краще дружити — тим паче що Вірменія відмежована від неї такою кількістю кордонів, що дружба ця цілком безпечна, зате вельми корисна, зважаючи на те, що від Туреччини й Азербайджану Вірменію відокремлює лише її власний кордон. Але досить важливим у вірменській політиці було питання Карабаху, що зумовило формування еліти на користь силовиків. Перший президент країни Левон Тер-Петросян спробував сформувати конкуруючу силову еліту, запросивши на посаду прем’єра колишнього президента Карабаху Роберта Кочаряна. Це виявилося згубним для нього: «своїм» не подобалася самоправність глави держави, карабахцям — пошук компромісу з Баку. У результаті, дві еліти невдовзі після президентських виборів, які Тер-Петросян ганебно виграв, домоглися відставки президента. Кочарян став президентом, обігравши на виборах колишнього першого секретаря ЦК Компартії Вірменії Карена Демірчяна, котрий несподівано повернувся у велику політику. Глава силовиків Вазген Саркісян — прем’єром. Блок Саркісяна й Демірчяна, що невдовзі став спікером парламенту, перетворив нового президента на англійську королеву. «Королівство» зникло найнесподіванішим чином: у жовтні 1999 року терористи (!?) ввірвалися в парламент, розстріляли спікера, прем’єра та ще трьох провідних політиків правлячого блоку. Попри те, що президента відкрито звинувачували в причетності до вбивства, він за кілька місяців позбувся решти впливових прихильників «вітчизняних» силовиків: влада у Вірменії вже реально перейшла в руки карабахського клану...

Про російську спецоперацію написано так багато, що не хочу повторюватися: відзначу лише, що процес передачі влади тут триває і ще невідомо, хто залишиться у виграші — ті, хто допоміг Володимиру Путіну посісти трон, чи ті, кого вибере до свого оточення сам Путін, коли зможе(якщо зможе) позбутися благодійників. В одному пострадянський досвід переконує: владу в результаті одержують зовсім не ті, хто намагається її відняти — навіть коли ці сили на якийсь час і досягають успіху. Тож важливо знати не імена організаторів, а розуміти, якими можуть бути об’єктивні процеси, що допомагають прийти до влади новим людям... Хоча, якщо об’єктивні процеси не подобаються, можна послати їм на допомогу групу екзальтованих терористів і виписати їм перепустки на найближче засідання парламенту...