Вибори в Туреччині: вгору сходами, які ведуть униз

12 червня в Туреччині відбулися чергові парламентські вибори. На 550 місць у Великих національних зборах Турецької Республіки претендувало 15 політичних партій, три з яких перебороли десятивідсотковий прохідний бар’єр. Історичну перемогу одержала керуюча Партія справедливості й прог­ресу (ПСП) на чолі з чинним прем’єр-міністром країни Реджепом Ердоганом. Вибори пройшли на подив організовано. Туреччина довела всьому світові й насамперед самій собі, що в мусульманській країні цілком можливі й демократія, і порядок.

Формально результати голосування, в якому взяли участь понад 50 млн. виборців (явка 86%), виглядають так: ПСП - 49,95% (326 місць у парламенті), лівоцентристська Республіканська народна партія (РНП) - 25,94 (135 місць), Партія націоналістичного руху (ПНР) - 12,98 (53 місця), незалежні кандидати, підтримувані курдськими партіями, - 6,58% (36 місць).

У чому ж історичне значення цих виборів?

По-перше, та сама партія вперше в історії країни втретє підряд виграла вибори - результат, про який європейські політики можуть тільки мріяти. І не просто виграла, а одержала достатню кількість голосів, щоб одноосібно сформувати уряд. Такий успіх дозволив деяким оглядачам назвати Ердогана другим після Ататюрка лідером національного масштабу.

По-друге, на цих виборах ПСП збільшила свою електоральну базу порівняно з попередніми виборами (2002 рік - 34,4%, 2007 рік - 46,4%), проте, через специфіку турецької виборчої системи, одержала меншу кількість депутатських мандатів (2002 року було 367, 2007-го - 341). Те­перішніх 326 голосів не вистачить навіть для того, щоб ініціювати загально­національні референдуми (для цього потрібно 330 голосів), не говорячи вже про внесення змін у Конституцію (потрібно дві третини). А отже, партії Р.Т. Ердогана доведеться шукати союзників у стані опозиції з ключових питань майбутнього розвитку країни. Досі представники ПСП робили це вкрай неохоче.

По-третє, більш ніж на 50% (із 50 до 78) зросла кількість депутатів-жінок. Це абсолютний рекорд в історії республіки. Причому найбільше жінок (45) провела в парламент саме ПСП, яку опозиціонери обвинувачують у повзучому ісламізмі.

По-четверте, вперше в історії республіки в парламент пройшов як незалежний кандидат представник християнської меншості з сирійців, які мешкають у південно-східній провінції Мардін. Досі таке неможливо було навіть уявити, хоча країна й позиціонує себе мультикультурною.

Загалом, за одностайною оцінкою спостерігачів, зокрема від ОБСЄ, вибори пройшли у вільній і демократичній обстановці, а перемога керуючої партії пояснюється насамперед харизмою її лідера Реджепа Ердогана і професійною агітаційною кампа­нією, проведеною кандидатами в депутати від ПСП у своїх виборчих округах. На адресу глави турецького уряду вже надійшли поздоровлення від США, Німеччини, Франції, ЄС, Ірану, Мексики, Італії, Пакистану, Велико­британії, Іспанії, Швеції, Азербайд­жану, Киргизії, Косово і ніким не виз­наної Турецької Рес­публіки Північного Кіпру. Незви­чайно широке коло друзів Туреччини, вибудоване активною зовнішньою політикою країни, яка вже не боїться брати на себе роль регіонального лідера, нести відповідальність і витрати, пов’язані з цією роллю. Як справедливо зауважив один із місцевих оглядачів, Ердоган повернув туркам почуття власної гідності й гордості за країну, саме тому його підтримали в 65 із 81 провінції країни.

Та чи так усе добре в турецькому «королівстві»? Ось неповний перелік проблем, що вже наступного дня після перемоги на виборах варто вирішувати ПСП. Насамперед, лідери партії мають запропонувати суспільству й основним політичним силам зрозумілий і прийнятний для більшості механізм формування нової конституції. Чинний основний закон було ухвалено через два роки після військового перевороту 12 вересня 1980-го, він уже не відповідає потребам країни. 12 вересня 2010 року керуюча партія ініціювала і виграла процес внесення конституційних змін, які, зокрема, вперше в історії республіки поставили під цивільний контроль армію. Проте вже тоді стало зрозуміло, що виправленнями діло не закінчиться. Практично у всіх верствах турецького суспільства склався консенсус відносно того, що країні потрібна нова конституція, проте ухвалювати її тепер доведеться на коаліційній основі.

Далі ПСП має знайти відповідь з приводу обвинувачення в утиску свободи слова й цензури Інтернету, які лунають як усередині країни, так і з боку європейських партнерів. Ердоган украй болісно реагує на таку критику, найчастіше вдаючись до прямої конфронтації (як під час знаменитого вис­тупу в Європарламенті або в коментарях із приводу публікації редакційної статті в журналі «Економіст», яка зак­ликає голосувати за опозицію), проте дискусії з цього приводу однаково не уникнути. Нарешті, на думку серйозних експертів, збираються хмари на економічному обрії країни. Дефіцит платіжного балансу досяг загрозливих розмірів, відчутно зростає інфляція і не зменшується безробіття, але досі уряд украй неохоче об­межу­вав зростання внутрішнього споживання. Тепер стає зрозумілим, що економіка Туреччини «перегрілася», тому варто очікувати, що вже до осені буде ухвалено не найпопулярніші заходи для усунення дисбалансів, включаючи підвищення податків. У передвиборній гонці не вдалося знай­ти ефективну відповідь і на курдську проблему. Чимало парламентаріїв са­ме від населених курдами південно-східних провінцій слід розглядати як політичне послання ПСП про те, що курди зовсім не відмовилися від своїх вимог і з ними треба вести серйозний, системний, а не епізодичний діалог.

Переконливо виглядає і перелік зовнішньополітичних проблем, які - цілком свідомо - залишали в тіні передвиборних дискусій. Насамперед на порядку денному стоїть криза в Сирії. У рамках проголошеної зовнішньої політики «нульових проблем» Туреч­чина зробила величезні кроки назустріч своїм близькосхідним сусідам. Кордон із Сирією завдовжки 900 км нині практично відкритий для руху товарів, людей і послуг, але ще кілька місяців тому ніхто не очікував потоку біженців. Нині вже майже сім тисяч сирійців рятуються від армії президента Башара Аль-Ассада в Туреччині, а Реджеп Ердоган відверто критикує політику керуючої верхівки цієї країни й зовсім неадекватне застосування сили щодо протестувальників. Усе ще не знайдено рішення лівійської проблеми, і крім всього іншого, з дня на день варто очікувати відправки нової флотилії з гуманітарним вантажем у сектор Гази. Такий крок, розпочатий громадськими організаціями, але не без мовчазного благо­словення турецької влади, спроможний остаточно розірвати і без того натягнуті відносини з Ізраїлем, що ускладнить украй напружену ситуацію на усьому Близькому Сході.

Однією з найбільш заплутаних є історія про переговори Туреччини та ЄС про членство в Європейському Союзі. З одного боку, мандат на ведення таких переговорів ніхто не відміняв, а з другого - Німеччина, Франція, Австрія та деякі інші країни ЄС відкрито виступають проти членства Туреччини, надаючи перевагу «привілейованому партнерству». Не треба бути Нострадамусом, щоб передбачити: ПСП на чолі з Ердоганом ніколи на це не погодиться. Не можна, звичайно, виключати, що в нових умовах Анкара ухвалить-таки політичне рішення відкрити свої морські й аеропорти для суден і літаків Республіки Кіпр, а це автоматично відкриє шлях до нового етапу переговорів. Але чи призведе це до зміни позиції низки ключових країн ЄС - велике запитання.

Новий парламент Туреччини збереться 24 червня. Очікується, що вже 26 червня Ердоган одержить мандат на формування нового уряду, який стане реальністю в перший тиждень липня. Але прем’єр-міністр Туреччини не був би самим собою, якби й тут не відзначився з пропозицією провести реформу. У структурі уряду зникнуть вісім міністерств, буде створено шість нових, два міністерства зіллються в одне, а ще два зазнають реорганізації. Зокрема, буде створено міністерство у справах Європейського Союзу, міністерство економіки, міністерство молоді й спорту, міністерство торгівлі та митниці, міністерство розвитку і міністерство з питань сім’ї та соціальної політики. У структурі центральних органів управління з’являться звичайні для нас посади заступників міністрів, які будуть чимось середнім між держсекретарями і політичними призначенцями. Загалом-то в Туреччині не люблять експериментувати з адміністративними реформами, але в цьому випадку навіть критики Ердогана погоджуються, що в деяких напрямках структура уряду була неефективною. Імена членів ПСП, що очолять ці міністерства, все ще не називають, проте ризикнемо передбачити, що змін порівняно з попереднім складом не уникнути.

Що ж означають ці вибори для України? Є всі підстави думати, що отримані ПСП результати підуть на користь двостороннім зв’язкам, з огляду на особисті дружні стосунки, що склалися між Реджепом Ердоганом і Віктором Януковичем. Досягнута в січні угода про стратегічне партнерство між Україною і Туреччиною уже восени має втілитися в пакет нових домовленостей у торгово-економічній і культурно-гуманітарній сферах. Протягом перших шести місяців цього року вже стали реальністю контакти на рівні глав урядів і парламентів, консультації щодо безвізового режиму, питань безпеки, торгівлі, інвестицій, транспорту, енергетики, значно активізувалися ділові зв’язки, товарообіг за чотири місяці зріс на 42,5% при збереженні позитивного для України сальдо - найбільшого серед усіх торгових партнерів нашої країни. Туреччина як ніхто інший цікавиться й Євро-2012, й інвестиціями в туристичну інфраструктуру України, а «Турецькі авіалінії» готові мало не потроїти кількість рейсів у всі наші великі міста. Важко перебільшити роль Туреччини в створенні нових маршрутів транспортування енергоносіїв як зі Сходу на Захід, так і з Півдня на Північ. У тому, щоб стати енергетичним хабом на перехресті Європи й Азії, зацікавлені і влада, й опозиція. Немає підстав сумніватися в тому, що отримавши вкотре мандат довіри від свого народу, уряд Ердогана не побоїться ухвалювати сміливі рішення. А відносини стратегічного партнерства для того й існують, щоб бути взаємовигідними.