УОТЕРГЕЙТ — РОДОНАЧАЛЬНИК УСІХ ПРЕЗИДЕНТСЬКИХ СКАНДАЛІВ

Це сталося близько другої години дня у суботу 17 червня 1972 року. П’ятеро чоловіків, одягнених у суворі ділові костюми, у гумових рукавичках непомітно пройшли лабіринтом затемнених офісів і коридорів вашингтонського офісного центру «Уотергейт». З собою вони несли складну звукозаписуючу апаратуру. Ці люди, безсумнівно, були добре знайомі з планом будинку. Проте вони не змогли передбачити, що пильний чорношкірий охоронець саме в цей момент почне обхід. Саме він і виявив, що в помешканні штаб-квартири Демократичної партії зламано двері. Зрозумівши, що в приміщення проникли сторонні, охоронець одразу зателефонував у поліцейське управління Вашингтона. На місце події було вислано наряд поліції. Всіх п’ятьох злочинців заарештували за підозрою в грабунку і доставили в поліцію для з’ясовування обставин.

Через шість годин молодий репортер газети «Вашингтон пост» Боб Вудворд отримав розпорядження головного редактора терміново з’явитися в будинок суду. Справа здалася йому незначною: ну, що незвичного в арешті п’яти грабіжників? Проте, дізнавшись, що це сталося в штаб-квартирі Національного комітету Демократичної партії, журналіст насторожився. Так почався скандал, який призвів до відставки президента США Річарда Ніксона, і став найсенсаційнішою подією в історії американської політики.

«Пограбування третього ступеня»

Правда про те, що робили п’ятеро зломщиків у штаб-квартирі Демократичної партії, пробивалася важко: у стінах Білого дому почалася широкомасштабна операція з приховання слідів злочину. Завзято насаджувалася версія про спробу банального «пограбування третього ступеня». Проте завдяки завзятим зусиллям Боба Вудворда і його колеги Карла Бернштейна світ нарешті дізнався правду.

Білий дім офіційно відмовився від «зломщиків», заявивши, що вони діяли за власною ініціативою, і суд висунув обвинувачення лише проти тих осіб, яких застали «на гарячому» на місці злочину. На виборах 1972 року Ніксон здобув переконливу перемогу в 49 штатах, отримавши 60 % голосів виборців.

Але незабаром Уотергейт став головною темою Вашингтона й усієї країни. Протягом свого другого президентського терміну Ніксон став проводити явну авторитарну політику — одноосібно перекроювати держбюджет, проводити чистку адміністрації, взяв курс на жорстке підпорядкування ЦРУ та ФБР. При цьому деякі заходи вживалися ним на шкоду і Республіканській партії. Конгрес побачив у цьому загрозу існуючій системі стримувань і противаг, і як один з напрямків протидії президенту було розпочато розслідування уотергейтського інциденту. 7 лютого 1973 року законодавчий орган США одностайно (навіть республіканці голосували проти Ніксона) затвердив створення комітету з Уотергейту, до якого увійшли чотири демократи й три республіканці.

Перші місяці цього розслідування президент пережив без особливих втрат. У квітні 1973 р. він спробував «піднятися вище усього цього галасу», пообіцявши, що всі співробітники Білого дому нададуть необхідне сприяння спеціальному комітету Конгресу з Уотергейту, і виступивши із заявою, що він почав своє власне розслідування цієї справи.

Справа Ніксона

Однак павутиння захисту, сплетене Ніксоном, стало дуже швидко розплутуватися після 13 липня. Цього дня один зі співробітників апарата Білого дому Александр Баттерфілд повідомив, що з 1970 року президент таємно вів записи всіх бесід і телефонних розмов у кабінетах своєї резиденції. Конгрес зажадав, щоб йому передали ці записи, але Ніксон навідріз відмовився це зробити, пославшись на існуючий «привілей виконавчої влади». Та зрозумівши, що в нього немає вибору, президент запропонував конгресменам уривки із записів. Призначений для розслідування справи державний обвинувач Арчибальд Кокс не погодився піти на поступки.

Палаючи від гніву, Ніксон прийняв фатальне рішення: він наказав генеральному прокурору Елліоту Річардсону звільнити Коксу. Річардсон відмовився й сам подав у відставку. Так само вчинив його заступник Вільям Ракельшаус. Тоді виконуючим обов’язки генпрокурора було призначено «прирученого» Роберта Борка, котрий і звільнив Кокса.

Це стало вирішальним аргументом, який змусив членів Конгресу підтримати резолюцію, що передбачає імпічмент президента. Лідери демократів у Палаті представників направили цей документ у юридичний комітет палати й у листопаді 1973 року виділили мільйон доларів для фінансування відповідної роботи. У своєму посланні про становище в країні 30 січня 1974 р. Ніксон сказав, що співробітничатиме з комітетом, а 6 лютого Палата представників 414 голосами проти 4 прийняла резолюцію, яка однозначно вимагала почати справу про імпічмент.

Згадана резолюція передбачала надання слідчим особливих повноважень з виклику свідків й отримання необхідних матеріалів, що призвело до численних юридичних суперечок і конфліктів із приводу плівок із записами розмов у Білому домі. З лютого по травень юридичний комітет палати збирав дані в зв’язку з різноманітними обвинуваченнями, починаючи від зловживань Ніксона у царині його особистих фінансів і виборчих фондів і закінчуючи його причетністю до уотергейтського злому й організації стеження за тими, кого він вважав своїми політичними противниками в США.

Щоразу, коли головний слідчий комітету Джон Дор отримував нові дані про зловживання, він вимагав надання йому плівок Ніксона як необхідних речових доказів. І щораз Ніксон пручався або відмовлявся їх надати. Така «гра» тривала між Конгресом і Білим домом протягом усієї другої стадії процесу імпічменту — збору й аналізу доказів за закритими дверми. І закінчилася вона лише після того, як 24 липня 1974 року Верховний суд США одностайно ухвалив, що Ніксон зобов’язаний повернути приховані ним шістдесят чотири магнітофонні записи.

Того ж дня юридичний комітет перейшов до стадії дебатів, і незабаром Ніксон опинився в реальній небезпеці. Днем раніше член комітету Лоренс Хоган став першим республіканцем, який заявив, що голосуватиме за імпічмент, оскільки президент «неодноразово брехав» про свою непричетність до спроби уотергейтського пограбування і до подальшого «замітання слідів».

Матеріали справи — свідчення 38 свідків і 306-сторінковий виклад, підготовлений Дором, — давали серйозні підстави говорити про вину Ніксона. Його обвинувачували у використанні державних службовців для ведення стеження, у прихованні доказів підслуховування розмов, у підкупі, щоб мовчали свідки, і в тому, що він «публічно робив брехливі і такі, що вводять в оману, заяви, явно намагаючись сховати ці докази ще глибше».

Антологія змови

Як виявилося, Ніксон був замішаний у багатьох закулісних інтригах. Із записів телефонних розмов у Білому домі з’ясувалося, що за його завданням наймалися горлорізи з мафіозних кланів для розгону антивоєнних демонстрацій. «Є хлопці, котрі із задоволенням розтрощать голови цим пацифістам», — говорив президент.

Перед черговим туром виборів Ніксон зажадав відомості про сплату податків недостатньо лояльними державними чиновниками. Коли його помічники стали з’ясовувати, як їм отримати ці дані в департаменті податків, президент відповів: «Чорт забирай! Прокрадіться туди вночі!»

Слідство з’ясувало, що перша подія, пов’язана з Уотергейтом, відбулася після опублікування секретних документів Пентагону 1971 року. Хоча ці документи, якимось чином потрапивши в «Нью- Йорк таймс», стосувалися в’єтнамської політики попередньої адміністрації, Ніксон був упевнений, що це змова проти нього. Щоб усунути надалі можливий витік інформації, він створив у складі ЦРУ спеціальну секретну службу — відділ спеціальних розслідувань (ВСР). Для підготовки до наступних виборів президент незаконно створив ще одну структуру — комітет за переобрання президента (КПП), до якого увійшли його найближчі радники й помічники.

Одним з головних завдань ВСР було складання списку двадцятьох найактивніших політичних противників президента. Першим у цьому списку значився сенатор Едвард Кеннеді. Як виявилося, у відділі обговорювалися навіть варіанти убивства небажаних президенту людей, а також операції по зриву мітингів демократів. Що ж стосується КПП, то в ході передвиборної кампанії його члени фактично здійснювали політичне шпигунство проти суперників Ніксона.

Ще раніш — у липні 1970 року, прозвучав інший сигнал. Саме тоді Ніксон схвалив план секретних служб з проведення несанкціонованих обшуків і перегляду кореспонденції конгресменів- демократів. За цим планом штаб-квартиру Національного комітету Демократичної партії й було нашпиговано підслуховуючими пристроями.

Імпічмент

27 липня 28 голосами проти 10 юридичний комітет затвердив перші три статті висновку про імпічмент, звинувативши Ніксона в перешкоджанні провадженню правосуддя. Через два дні з тим же результатом комітет затвердив статтю про зловживання владою. А 30 липня 21 голосом проти 17 комітет обвинуватив Ніксона в неповазі до Конгресу.

Тоді президент пішов ва-банк. Він закликав Палату представників якомога швидше провести голосування про імпічмент і був готовий продовжувати боротьбу в Сенаті. Усе вирішилося 5 серпня, коли оприлюднили плівки з записом розмов за 23 червня 1972 р. (шість днів після Уотергейтського злому), котрі однозначно доводять причетність Ніксона до спроби приховати істину. У результаті, від президента відвернулися найтвердіші його прибічники.

9 серпня 1974 року епоха Ніксона в американській політиці закінчилася. Цього дня, після того, як лідери республіканців повідомили, що він може розраховувати не більш аніж на 10 голосів у Палаті представників і 15 голосів у Сенаті на свою користь, президент подав дуже емоційне прохання про відставку. Віце-президент Джеральд Форд став президентом і лише через місяць прийняв рішення про амністію Ніксона.