УКРАЇНСЬКІ ПАРТІЇ І ЗОВНІШНЯ ПОЛІТИКА: СПОКУСИ І ПОТЕНЦІЇ НАПЕРЕДОДНІ ВИБОРІВ

На тлі ейфорії офіційного Києва, викликаної гіперактивними зовнішніми контактами останніх тижнів, може здатися, що привид міжнародної ізоляції, який ще недавно сновигав столичними владними коридорами, остаточно розчинився у сяйві відновлення політичної рівноваги. Захід змінює гнів якщо не на милість, то на демонстративну поблажливість. Росія не допікає наступом на хворі мозолі наших перед нею зобов’язань. Все свідчить, що режим вистояв і до того ж навіть отримав зайві докази легітимності через зовнішньополітичне підтвердження своїх прав. Спокійну впевненість українських владних еліт порушує лише передчуття виборів до Верховної Ради, вірним симптомом чого стала блокова гарячка в дні традиційного відпускного політичного штилю.

Ресурси

Виборчий період, що неухильно насувається, виступає своєрідним тестом на можливості політичних організацій системно впливати на політичний процес в країні. Це час, коли партійно оформлені політичні сили отримують шанси заявити свої претензії щодо міжнародного самовизначення країни і запропонувати свою рецептуру його оптимізації. Як готові до цього самі українські партії, чи готові взагалі і чого слід від них чекати в цьому сенсі?

Даний матеріал базується на результатах двох проведених ЦМКЗПУ опитувань експертів, що представляли інститути виконавчої та законодавчої влади, державні та неурядові аналітичні центри та ЗМІ: «Зовнішня та безпекова політика України» (щоквартальне опитування, червень 2001 р.) і «Політичні партії та зовнішня політика України: передвиборний контекст» (липень 2001 р.).

Рівень впливовості вітчизняних політичних партій (як пропрезидентських, так і опозиційних) на зовнішню політику і на зовнішньополітичний курс традиційно вважається незначним.

Які еліти мають сьогодні найбільший вплив на зовнішню політику України? Опитані ЦМКЗПУ експерти засвідчили чільні ролі чиновницької еліти в адміністрації Президента — 93,5%. 48,4% експертів віддають належне потенціалу так званих олігархів, 32,3% — «галузевим лобі», а 29,1% «бізнес-еліті».

Хто справляє найбільш відчутний вплив на керівників державних структур, які відповідають за зовнішню політику України? 87,1% опитаних вказали на «вузьке коло осіб навколо Президента». Таким чином середовище реального впливу на зовнішню політику концентрується навколо Президента та його адміністративно-політичного оточення. Категорії «чиновницька еліта в АП» та «вузьке коло осіб навколо Президента» основними своїми площинами накладаються одна на одну. Проте до останньої групи належать також і так звані олігархи, і, дещо меншою мірою, ті, що характеризуються як бізнес-еліта та галузеві лобісти. Всі ці групи стверджують свою впливовість через позапублічну взаємодію із центрами прийняття відповідних рішень. При цьому у результатах опитування проглядається ще один важливий аспект — акцентування обмеженості кола осіб і груп, що здатні реально впливати на зовнішню політику України: низьким є рівень впливу на зовнішню політику позицій ЗМІ (6,9%) громадської думки (2,3%) і навіть Верховної Ради України (6,9%).

Інше експертне опитування ЦМКЗПУ засвідчило, що лише деякі із партійних структур є впливовими у зовнішньополітичному контексті. Із списку партій, що мають парламентське представництво, було запропоновано назвати ті, що володіють найбільшим потенціалом впливу на зовнішню політику України. 23,7% опитаних експертів відмовили усім зазначеним партіям у будь-яких можливостях впливати на зовнішню політику. Лідерами за потенціалом впливу на зовнішню політику країни були названі СДПУ(о) — 47,4% та КПУ — 42,1%. Високу оцінку впливу комуністів, незважаючи на фактичну їх відстороненість від центрів прийняття рішень, можна пояснити стійкістю і прогнозованою послідовністю зовнішніх орієнтацій, що обумовлює чільне місце даної партії у зовнішньому сприйнятті України. Істотними факторами є наявність найбільшої парламентської фракції та потужний мобілізаційний ресурс основної партії українських комуністів.

Третє місце — за «Трудовою Україною» — 26,3%. Інші типологічно подібні партійні утворення зібрали такий «урожай» експертних «голосів»: «Регіони України» — 10,5%, «Демократичний союз» — 7,9%, НДП — 5,3%, «Яблуко» — жодного.

Націонал-демократи, представлені НРУ, ПРП та УНР, визнані помірно впливовими. Впадає в очі низька оцінка костенківського крила Руху — 5,3%. ПРП та НРУ отримали по 18,4% відповідно, не в останню чергу завдяки партійному самовизначенню двох колишніх міністрів закордонних справ України на користь цих партій.

Практично непомітним, на думку експертів, є вплив партій, що входять до антипрезидентської опозиції: 7,9% опитаних все ж вважають впливовою «Батьківщину», а СПУ — 2,6% (далі впало тільки «Яблуко»).

В принципі оцінка зовнішньополітичної впливовості, зважаючи на перевагу СДПУ(о) та КПУ, в цілому збігається із існуючими уявленнями про найбільш організованих, чисельних, розгалужених та амбітних гіпотетичних фаворитів наступних виборів. Втім, природа впливу на зовнішню політику крім названої спільності всім іншим відрізняється. Еліта СДПУ(о) може претендувати на входження у «вузьке коло осіб навколо Президента» та на можливість безпосередньо і відчутно впливати на групу, позначену як «чиновницька еліта». Комуністи ж не можуть грати такі ролі, що називається за визначенням. Їх ресурс — масовість і масштабність.

Дефіцит партійного впливу на зовнішню політику пояснюється як природою і характером функціонування всієї політичної системи, так і обмеженою публічною значущістю зовнішньополітичних проблем. Дається взнаки і неузгодженість реальних політичних, економічних та інших інтересів партійних еліт з потребами впливу на зовнішню політику та зовнішньополітичний курс держави.

Правила політичних змагань перед стартом виборчої кампанії передбачають, що різні типи партійних претендентів на проходження в парламент мають свої правила і свою гру. Таких головних типажів кілька, і вони вже добре відомі: пропрезидентські «центристи», офіційна (комуністична) та неофіційна (некомуністична) опозиції.

Для першої групи правила виробились такі, що стратегічні елементи публічної політичної діяльності — ідеологія і програма — не видаються необхідними для успіху у цій грі. Партії цього типу переважно вестимуть боротьбу за чудодійний адміністративний ресурс, який забезпечить бажані електоральні успіхи. Це змагання не за голоси виборців, їх свідому реакцію на запропоновані переваги претендентів на владу, а, швидше, за чисельність електорату — цифру, завірену в документах та уповноважених інстанціях.

Втім, внутрішня конкуренція серед «центристських» партій не дозволяє покладатись на один лише адмінресурс, але зобов’язує по можливості використовувати публічний вплив на електоральні маси. Добра обізнаність українських телеглядачів в бізнесових злетах і падіннях сімейства Гуків та І.Й. Притка — один із прикладів публічної роботи пропрезидентських центристів.

Доктрини

Практично кожна поважна партійна структура зафіксувала в своїй програмі положення про зовнішню політику. Серед центристів наймоднішим штампом, що кочує по програмах їх партій, є необхідність слідувати принципам вже немодної багатовекторності. «Нашою державою має проводитися багатовекторна зовнішня політика» — читаємо в програмі НДП. Програма «Демсоюзу» обіцяє: «Партія здійснюватиме багатовекторну зовнішню політику на засадах нейтралітету, позаблоковості». Ідеологи партії «Яблуко» виклали своє бачення зовнішньополітичної лінії України в параграфі під назвою «Світове лідерство»: «Ціль нашої політики — розквітаюча Україна, світовий лідер в області економіки, екології, науки і культури… Ми хотіли б жити в такій країні, що протистоятиме глобальним викликам, стане прикладом для усього людства. Тільки йдучи цим шляхом, Україна здатна буде повернути собі головні позиції у світі». Партійна програма СДПУ(о) чітко декларує «Україну в Європі», водночас оголошуючи спротив політиці «ізоляціонізму та ідеології національної винятковості». Трохи далі в програмі присутня ідея перетворення «Західноєвропейського Союзу на Загальноєвропейський Союз», але Україна згадується лише в контексті східноєвропейської інтеграції. По тому наголошується на важливості балто-чорноморської взаємодії (з Білоруссю, Литвою, Латвією, Естонією) та співпраці з країнами Дунайського басейну. Нарешті, наостанок зазначається, що «особливою турботою української зовнішньої політики мусить стати врегулювання відносин і вирішення спільних проблем з Росією».

Партійна програма СДПУ(о) найповніше представляє необхідний легальний, публічний «джентльменський набір» вимог до зовнішньополітичного курсу центристської політичної партії в Україні. Ця модель, близька до ідеал-типової, передбачає орієнтацію на ЄС, країни ЦСЄ, чорноморсько-балтійські (можна додати Болгарію, Туреччину), особливий наголос на відносини з Росією (варіант — СНД). Характерним місцем цієї моделі є всеядність, за якою не завжди проглядається зв’язок між зовнішньополітичною доктриною і реальними механізмами розвитку суспільства.

Для інших учасників «перегонів» бачення пріоритетів міжнародної політики України та необхідність їх дотримання значно важливіші.

«Штатними» програмними прихильниками стратегічної орієнтації на Росію є політичні партії лівого спрямування (КПУ, ПСПУ, СПУ, СелПУ, «Справедливість» та інші, дрібніші). Публічні проросійські симпатії у вигляді ностальгійних неорадянських проектів (інтеграція до союзу Росії і Білорусі, вступ до МПА СНД) поряд із підтримкою антизахідних позицій російської владної еліти — один із ключових стовпів, на яких тримається образ вітчизняної лівиці. В ній у парадоксальний спосіб співіснують інтонації антиглобалізму, посткомуністичного консервативізму та провінційної версії комплексу великодержавності. Синдром «молодшого брата» найочевидніше виявляється в публічній діяльності КПУ. Натомість, ця особливість не тільки і вже не стільки є ментальною прикметою лідерів пострадянських «комі», скільки данина настроям лівого електорату. Постійно наголошуючи на проросійській орієнтації, комуністи досягли відчутної підтримки з боку значної частини російського культурного сегменту українського суспільства. В поєднанні із постійним педалюванням соціальних проблем такого типу діяльність дозволяє комуністам і лівим у цілому претендувати на потужну електоральну підтримку. Втім знаходяться й охочі позбавити лівих монополії на використання проросійських настроїв у електоральних цілях. Останніми днями увагу преси привернув створений у Луганську «Російський блок», який ітиме на вибори під гаслом «За російську мову і російську єдність», відкидаючи при цьому комуністичну ідеологію.

Для антипрезидентської опозиції участь у виборах, очевидно, пройде під знаком досвіду «касетної» фази протистояння. Сподівання на те‚ що «закордон нам допоможе», не справдилися — сила‚ яку бачили як партнера, фактично відмовилася навіть від ролі арбітра. Для цих опозиціонерів час виборів — тест на здатність довести остаточно‚ що некомуністична опозиція в нас таки є і має підтримку в суспільстві.

Зовнішньополітична проблематика в електоральній поведінці противників режиму — ще один напрям критики своїх основних об’єктів уваги — президента та олігархів. Можна очікувати‚ що трохи не кожен зовнішньополітичний контакт Президента може бути протестований на предмет «здачі національних інтересів України». Вогонь критики буде роздмухуватись і назовні‚ але з урахуванням специфіки адресата: для Заходу український Президент буде подаватися як «авторитарний правитель»‚ «узурпатор влади»‚ а для Росії‚ очевидно‚ як «ненадійній партнер, оточений корумпованими олігархами». При цьому ідеологема «національних інтересів» стає ключовою, відсуваючи на другий план «дискредитований» владою європейський вибір.

Перспективи

Партійні еліти мають обмежені легальні можливості в умовах президентсько-парламентської республіки, коли ані формування уряду, ані прийняття конкретних політичних рішень не залежить від партій навіть у випадку формування ними парламентської більшості. Ми не маємо наміру перебільшувати значущість електоральної кампанії 2002 року в плані набуття партіями реальних владних повноважень. Втім не можна відкидати можливість того, що протягом електорального циклу 2002—2004 року окремі групи впливу, що легалізувались у вигляді політичних партій, зможуть отримати владний «контрольний пакет» самостійно або в альянсі з іншими партіями. У зв’язку з цим ЦМКЗПУ запропонував експертам відповісти на прогностичне питання, яке значною мірою віддзеркалює оцінку реальних зовнішньополітичних пріоритетів партійних еліт (див. табл.).

Зовнішньополітичні орієнтири КПУ, УНР, НРУ та ПРП здаються експертам цілком прогнозованими відповідно до партійних програм. Отже сподівання експертів цілком збігаються з програмовими настановами цих партій. Від партій, що визначають себе як антирежимну опозицію, експерти очікують як більшою мірою прозахідної («Батьківщина»), так і «східної» (СПУ) орієнтації, але спільним для цих партій відзначають прагнення «спиратися на власні ресурси». Остання тенденція простежується і у оцінках щодо ймовірних стратегій більшості центристських партій: ПЗУ, «Демократичного союзу», СДПУ(о), НДП, «Яблука», однак такий квазіізоляціонізм не є домінуючим. «Регіони України», «Яблуко», НДП та «Трудова Україна» сприймаються як потенційні провідники проросійського курсу. Щодо СДПУ(о) — найвпливовішої партії — думки експертів розподілилися майже рівно, при невеликій перевазі європейського напрямку.

Отже:

Курс на європейську інтеграцію парадоксальним чином є і офіційною ідеологією правлячої еліти, і ключовою доктриною правої опозиції, що відкриває широкі можливості для маніпулювання громадською думкою і створює загрозу подальшої дискредитації цього курсу.

Спостерігається розмиття монополії комуністів на використання і пропаганду зближення з Росією.

Опертя на власні ресурси є високоймовірною стратегією для тих партій, що не орієнтуються на регіональний електорат — східний чи західний.

Опитування експертів свідчать, що не стільки партії формують зовнішню політику, скільки відношення до проблем міжнародного самовизначення України сприяє оптимізації сприйняття партійного спектру напередодні виборів.

* * *

Як би не відбувалась еволюція українського політичного життя, партійні еліти так чи інакше збільшуватимуть свій владний потенціал. Передвиборна ситуація створює природну необхідність залучення цих еліт до процесу обговорення, визначення і подальшої реалізації стратегічних національних інтересів України на міжнародній арені.