Україна — Молдова: де світло в кінці тунелю?

Минулого тижня у Києві відбулася серія україно-молдовських політичних консультацій на рівні заступників міністрів закордонних справ двох країн. Основна тема обговорення - перспективи вирішення двосторонніх проблем, зокрема взаємне визнання об’єктів власності і завершення демаркації україно-молдовського кордону (тобто ті проблемні питання, які залишилися у спадок ще з часів розпаду СРСР). Рівно два роки тому сторонам вдалося узгодити дорожню карту врегулювання українсько-молдовських труднощів, проте внаслідок зміни влади в Кишиневі та через низку інших обставин документ так і залишився більшою мірою нереалізованим.

Нагадаємо, що Альянс «За європейську інтеграцію», який перебуває при владі в Молдові, ще 2009 року проголосив одним із пріоритетів зовнішньої політики цієї країни якнайшвидше врегулювання двосторонніх відносин зі своїми сусідами - Україною і Румунією. Позитивній динаміці молдовсько-румунських відносин в останні два роки можна по-доброму позаздрити. Судіть самі: Бухарест виступив ініціатором групи дружби Молдова - ЄС, «зняв колючий дріт на кордоні» і відкрив ряд додаткових консульств на території Молдови. А наступного літа навіть очікується проведення спільного засідання урядів Румунії та Молдови. При цьому Київ і Кишинів за цей період не досягли якихось проривних рішень.

Об’єктивності ради слід, звісно, визнати, що вина за відсутність прогресу у вирішенні українсько-молдовських проблем тією чи іншою мірою лежить на обох сторонах.

Для України питання відносин із Молдовою традиційно мали і мають, м’яко кажучи, не першорядне значення у списку зовнішньополітичних пріоритетів. Останніми візитами високого рівня в Республіку Молдова були приїзд секретаря Радбезу Раїси Богатирьової у листопаді 2009 року (яка грала й тоді далеко не першу скрипку в прийнятті зовнішньополітичних рішень в Україні), а також поїздка тодішнього міністра закордонних справ України Петра Порошенка у грудні того ж року, що супроводжувалася традиційною для цього політика публічною риторикою, мовляв «уже через два тижні все вирішимо».

До речі, саме багатообіцяльні аванси Петра Порошенка у ЗМІ (який сподівався зберегти крісло головного дипломата після приходу до влади Віктора Януковича) багато в чому знадобилися молдованам для чергового ухиляння від виконання своїх зобов’язань перед Києвом. Мовляв, опозиція розгорнула активну кампанію, нас обвинувачують у зраді національних інтересів, а тут ще й парламентські вибори на носі. Так тоді намагався пояснювати куратор українського напряму заступник міністра закордонних справ Молдови Андрій Попов невиконання історичної домовленості про передачу у власність України землі під семикілометровою ділянкою
автодороги Одеса - Рені в районі населеного пункту Паланка. Прогрес з інших проблемних питань було, можна сказати, «втоплено» у нескінченних засіданнях українсько-молдовської демаркаційної комісії та в дипломатичному листуванні.

Відтак у Києві вкотре махнули на Кишинів рукою і згадали про нашого південного сусіда тільки під час виступу Віктора Януковича в рамках наради послів України в грудні 2010 року. Президент тоді досить жорстко «пройшовся» по Молдові, розпорядившись докласти додаткових зусиль до вирішення двосторонніх відносин із Кишиневом, не поступаючись при цьому національними інтересами України. Тоді ж Віктор Янукович заявив, що Молдові (як і Румунії) уже невдовзі доведеться переглянути своє ставлення до України, оскільки «час розм’яклої України минув».

У лютому нинішнього року Україну відвідав міністр закордонних справ Молдови Юрій Лянке. Як стало відомо DT.UA, молдовська делегація зустріла в Києві досить прохолодний прийом, під час якого Костянтин Грищенко чітко і «по поличках розклав», що в Україні думають про перспективи розвитку двосторонніх відносин у разі подальшого зволікання Молдови з виконанням своїх зобов’язань.

Яка ж на сьогодні позиція керівництва цієї країни стосовно України, і чим вона диктується?

Як і рік тому, внутрішньополітична ситуація в Молдові залишається непростою, - президента країни так і не обрано, і це створює серйозний конфліктний потенціал у рамках правлячого альянсу. Лідери коаліції змушені бодай на публіці зберігати видимість нормального діалогу перед обличчям спільного ворога - партії комуністів на чолі з екс-президентом Молдови Володимиром Вороніним, а також через перманентний пресинг із боку країн ЄС та США (також незацікавлених у поверненні комуністів до влади). На початку червня в республіці мають відбутися місцеві вибори. В цих умовах уряд Молдови більше сконцентрований на захисті від внутрішніх опонентів, ніж на пошуку компромісних варіантів розв’язання проблем з Україною.

Зі зрозумілих причин діючому уряду країни хотілося б уникнути прийняття рішень, які б могли бути витлумачені їхніми електоральними опонентами як зрада національних інтересів, зокрема й територіальних поступок на користь України (саме так трактується нині комуністами та іже з ними виконання Молдовою своїх зобов’язань перед Україною).

Плюс до всього у Кишиневі вкотре намагаються вдатися до тактики вичікування. Негласно в правлячих колах Кишинева побутує думка, що на цьому етапі немає умов для вирішення проблем з Україною у вигідному для молдовської сторони ключі, тому слід почекати, поки обстановка зміниться. Під зміною обстановки розуміють як можливість активнішого залучення на свій бік у діалозі з Україною Євросоюзу та США (для яких Молдова останнім часом стала, принаймні на словах, фаворитом євроінтеграціїї або «острівцем надії» в регіоні), так і короткочасність уваги Києва до відносин із Кишиневом, що бувало раніше неодноразово. Інакше кажучи, молдовани банально розраховують, що в Києві візьмуться за інші, актуальніші, ніж Молдова, питання (або принаймні замінять на менш «запопадливого» директора відповідного департаменту чи заступника міністра в МЗС України тощо), а якщо Київ підійде до питань з Молдовою системніше, Кишинів поскаржиться Брюсселю й Вашингтону на те, що «маленьких кривдять».

Слід віддати їм належне, молдовани демонструють досить скоординовану тактику у відносинах із Україною. Все робиться для того, щоб Києву було непросто звинуватити владу Кишинева в саботуванні виконання двосторонніх зобов’язань і аргументувати перед тим-таки Брюсселем обґрунтованість вжиття заходів впливу до Молдови.

Усе обставляється так, щоб склалося враження, буцімто в затяжній паузі у виконанні двосторонніх зобов’язань найменше винна влада Молдови: то виявиться невідповідність у документах з приводу того, якої ж усе таки довжини ділянка злощасної автодороги Одеса - Рені в районі Паланки має бути передана Молдовою Україні, то молдовські екологи (за підтримки опозиції, а не виключено - що й чинної влади) починають чергову піар-кампанію щодо шкідливих наслідків роботи Дністровської ГАЕС, то котрийсь із відповідальних молдовських чиновників піде у відставку, внаслідок чого призупиняться процес затвердження двосторонніх документів.

Такими еківоками молдовська влада ніби хоче дати Києву зрозуміти, що для виконання Кишиневом своїх попередніх зобов’язань Україна повинна ще чимось поступитися йому, інакше не бачити нам остаточного вирішення питання навколо дамби в районі Новодністровської ГАЕС.

Проблема полягає ще й у тому, що Молдова, як уже писалося раніше, по суті, вирішила всі свої питання з Україною, тому незавершеність процесу демаркації, як і невизнаність в Україні ряду об’єктів власності, особливо не бентежать молдовську сторону (молдовський порт і нафтотермінал Джурджулешти функціонують; значна частина об’єктів на території України, на які претендує Молдова, неодноразово перепродані новим власникам і т.д.).

Що в цій ситуації вчинити Україні стосовно Молдови: поступитися додатково ще в ряді питань чи використати наявний у Києва набір інструментів тиску (відповідно до таємного документа, про який добре відомо в Кишиневі ще з часів президентства Володимира Вороніна)? Обидва підходи мають свої незаперечні плюси й мінуси. Залишається сподіватися, що Києву вдасться з честю вийти з цього глухого кута.