Україна-2020: віз і завтра там?

Нині і світ і самі українці констатують: Україна на міжнародній арені є невизначеною та контроверсійною державою з обмеженими можливостями. Підґрунтям для такого позиціонування стали, зокрема, внутрішні загрози, пов’язані зі слабкістю політичних інститутів, неефективною державною політикою, структурними деформаціями в економіці та незавершеністю процесу національного будівництва. Ці чинники продовжують знижувати суб’єктність України як міжнародного політичного гравця і роблять її заручницею власної внутрішньої політики. Україна має небагато варіантів реалізації своїх зовнішньополітичних можливостей. Пасивне слідування у кільватері спродукованих зовні ініціатив може мати тяжкі наслідки - цілком реалістичний прогноз на наступне десятиріччя для України. Активна зовнішня політика дасть змогу Україні підвищити власну суб’єктність у регіональному вимірі - для такого оптимістичного прогнозу підстав поки що мало.

Зовнішньополітичні реалії: обмежені можливості+власна неспроможність

Відсутність тривалої безперервної історії державності, колоніальне минуле, перебування в цивілізаційно різних імперіях, низька якість управлінської еліти та переважання її корпоративних інтересів над державними - об’єктивні передумови слабкості зовнішньополітичної позиції України. Поняття національних інтересів залишається для України абстрактним і не має під собою реального змісту, який би усвідомлювався владою та групами, об’єднаними спільним інтересом, і слугував основою для зовнішньої політики.

Необхідність дотримуватися регіональних балансів та недалекоглядна політика пошуку короткочасних виграшів у середині 90-х років минулого століття вилилися у безперспективну політику багатовекторності України в її зовнішньополітичних орієнтирах. Офіційно проголошений європейський вектор зовнішньої політики постійно проходить тест на міцність через низку прямо протилежних дій влади.

Послаблює зовнішньополітичну позицію України її межування з Росією, яка має власне бачення ролі Української держави, що не завжди збігається з прагненнями України, і володіє зовнішньополітичними ресурсами та можливостями, які істотно переважають українські. Висока енергоємність української економіки та необхідність споживати енергоресурси за цінами, близькими до світових, є чинниками тотальної неконкурентоспроможності вітчизняної економіки та її залежності від Російської Федерації як основного постачальника таких ресурсів.

Статус позаблокової держави дещо послабив рівень протистояння навколо України та знизив рівень потенційних загроз її безпеці у короткостроковій перспективі. Однак він не зняв суперечностей та проблем у забезпеченні воєнної безпеки України, лише відклавши їх вирішення на невизначений термін.

Через високу залежність від зовнішньої торгівлі, її низьку диверсифікованість та зовнішньо обумовлений характер економічних процесів державна економічна політика має мінімальний вплив на економічну динаміку, а Україна, приречена на природне обмеження в можливостях сталого розвитку, неминуче стикатиметься з новими економічними кризами та відчуватиме брак ресурсів для економічного розвитку.

Україна не може стати Меккою для іноземних інвесторів: високі регуляторні ризики відштовхують від вітчизняної економіки довгострокові інвестиції. Головним наслідком цього явища є збереження багатьох хвороб національної економіки, адже непривабливість для інвестицій пов’язана з додатковими адміністративними витратами для бізнесу, обмеженням конкуренції та повільним імпортом нових технологій і практик. Це відштовхує Україну до ар’єргарду економічного розвитку, навіть в умовах формально непоганих показників економічної динаміки.

Сучасні тренди у світі: довго йти осторонь Україні не вдасться

Щоб стати успішним гравцем у глобалізованому світі, країна повинна бачити себе частиною світових та регіональних трансформацій, прогнозувати їхні наслідки та робити кроки до моделювання найоптимальнішої для себе ситуації. Подивімося на прик­ладі ключових світових тенденцій: чи готова до них Україна і якою є її реакція.

Прогноз на найближче десятиріччя: зі старими проблемами без зацікавлених партнерів

Прогноз на найближчі роки невтішний: Україна так і залишиться слабким міжнародним та регіональним гравцем. Як і сьогодні, через 10 років Україна володітиме обмеженою кількістю ефективних інструментів зовнішньої політики та несповна зможе використовувати власні географічні та ресурсні переваги. Основні причини невтішного прогнозу - ті самі, що й сьогодні гальмують розвиток України:

- висока енергоємність економіки;

- існування економічно та геополітично більш потужних центрів сили навколо кордонів України (ЄС, Росія, Туреччина);

- слабкий суспільний та елітний консенсус щодо змісту української зовнішньої політики;

- помірні темпи зростання вітчизняної економіки, великі ризики повторення економічної кризи;

- помірна інвестиційна при­ваб­ливість України в регіоні.

Спроби збільшити простір для власного геополітичного маневру за рахунок налагодження стратегічних стосунків з іншими потужними державами світу або в рамках інших регіональних утворень матимуть обмежений ефект, хоча започаткований вектор тісної співпраці з Китаєм має шанси перетворитися на один з основних напрямків зовнішньої політики України і врівноважити російський і західний вектори.

Україна-ЄС: повільний прогрес, багато ризиків

Хоча Україна залишатиметься одним з пріоритетних сусідів для Європейського Союзу, увага та можливості підтримки її інтеграційних прагнень з часом дедалі більше розпорошуватимуться. Вибуду­ваний за останні 10 років консенсус навколо пріоритетності євроінтеграційного вектора зовнішньої політики України в наступні 10 років залишатиметься непохитним, однак прог­рес у цьому векторі не буде стрімким. У найближчі 10 років Україна підпише з ЄС Угоду про асоціацію та створить зону вільної торгівлі. Крім того, протягом цього часу між Україною і ЄС буде встановлено безвізовий режим. Втім, головним викликом для зовнішньої політики України може стати вичерпання порядку денного співпраці з ЄС.

Очевидно, що ЄС не надасть Україні офіційного статусу країни-кандидата, навіть якщо Україна й подасть відповідну заяву (що також малоймовірно). Прогрес України в економічних та політичних перетвореннях буде недостатнім для того, щоб наблизитися до виконання копенгагенських критеріїв. Відкла­дення питання членства України в ЄС на невизначений термін стане кроком, який однаковою мірою задовольнятиме політичні еліти країн - членів ЄС, України та Росії.

Підтримкою на шляху до євроінтеграції стане допомога лобістів українських інтересів у ЄС, якими можна вважати насамперед Польщу, Угорщину і Словаччину (до речі - це трійка найбільших європейських споживачів української електроенергії). Але Україна повинна докласти зусиль для відновлення довіри в цих країнах до Української держави та пошуку нових друзів у ЄС. Позитивні сигнали в цьому контексті вже є - приміром, активно формується група лобістів України в Європарламенті, куди входять депутати з різних партій та різних країн-членів об’єднання.

Росія і далі матиме значний вплив на Україну

Ключовим у співпраці Украї­ни з Росією є питання енергетичної залежності. Альтернативні можливості постачання енергоресурсів з інших джерел для України обмежені. Якщо раніше переговірна позиція України забезпечувалася «торгівлею» з РФ гаслами реінтеграції та незаперечним домінуванням у газовому транзиті, то тепер Росія провадить (зокрема і завдяки будівництву нових шляхів постачання енергоресурсів до ЄС) набагато прагматичнішу політику. Оскіль­ки позиції Росії як постачальника енергоресурсів в Україну істотно посилилися, а позиції України як імпортера та транзитера послабилися, у найближчі 10 років варто очікувати подальших кроків Росії з використання енергетичного чинника як потужного інструменту впливу на Україну не тільки в суто паливно-енергетичних відносинах, а й в усьому спектрі взаємовідносин між країнами.

Крім того, чинниками, що визначатимуть українсько-російські відносини, залишатимуться економічне домінування Росії, її інформаційний вплив на Україну, російський вплив на значну частину української еліти, а також базування в Україні Чорноморсь­кого флоту РФ та наявність проросійських сил у Криму.

З огляду на це Київ і далі братиме участь у деяких інтеграційних проектах Москви, якщо вони не суперечитимуть принциповим інтересам щодо європейської інтеграції, і намагатиметься позиціонувати себе як лояльний партнер у двосторонніх відносинах, опираючись, у міру можливості, зовнішньому тиску.

Разом з тим в України залишаються хороші шанси здійснювати курс на європейську інтеграцію, провадячи зважену політику з Росією, оскільки у найближчі 10 років Росія не зможе перетворитися на аналог Радянського Союзу, тобто супердержаву з глобальною присутністю, а її можливості мають певні обмеження. Ресурси та увага Росії відволікатимуться для вирішення стратегічних проблем виживання держави. Серед них: неефективність внутрішніх системних перетворень, поширення ісламістських рухів на Кавказі, територіальні суперечки з Японією на Далекому Сході, загострення відносин з Китаєм через його демографічну експансію та суперечки щодо сировинних запасів Далекого Сходу і Сибіру. Україна може використати ці чинники для посилення власної суб’єктності у двосторонніх відносинах.

Україна-США: зацікавленості не буде

В умовах посилення регіональних центрів сили у світі, випереджального росту країн, що розвиваються, та збільшення загальної нестабільності вага України у зовнішній політиці США як країни, що має стратегічне значення у Східній Європі, значно зменшується. Час, коли Сполучені Штати Америки зай­малися активною промоцією євроатлантичної інтеграції України, відійшов у минуле. В політиці адміністрації Барака Обами, на відміну від поперед­ньої, Україні відводиться скромніше місце. Для України послаб­лення домінування США у світі та зростання нових центрів сили несе певні ризики. Зокрема, на перший план у політиці США може вийти політика стримування Китаю (на зразок американської політики стримування СРСР), що може включати в себе свідоме посилення Росії та визнання її «зони впливу» у регіоні на противагу китайському впливу на пострадянському просторі.

Розвиток відносин Києва і Вашингтона залежатиме від розгортання внутрішніх подій і в США, і в Україні. Перемога на чергових виборах республіканців, для яких характерна активніша зовнішня політика щодо України, може активізувати діалог двох країн. В Україні перемога опозиційних сил, які є прихильниками євроатлантичного курсу України, теж може інтенсифікувати співпрацю. Водночас якісне поліпшення відносин до 2020 року та наповнення їх новим змістом передбачити складно. Значно м’якіша політика США та зростаюча залежність України від Росії, відмова України від інтег­рації в НАТО, зацикленість України на внутрішніх проблемах та пильна увага США до більш важливих світових трансформацій - всі ці чинники визначатимуть невисоку продуктивність українсько-американських відносин.

Чорноморський регіон: українські козирі досі в кишенях

У регіоні Чорного моря існують держави з досить високим сукупним потенціалом у політичній, економічній, безпековій сферах. І хоча реалізація можливостей регіону є наразі низькою - він може бути чудовим полем для реалізації прагнень України підвищити свою роль у ньому. Серед ініціатив, які можуть бути реалізовані, - створення зони вільної торгівлі, вирішення питань регіональної безпеки (включаючи безпеку судноплавства, транспортних шляхів та трубопроводів), нові проекти в галузі енергетики та транспорту (зокрема проекти з диверсифікації шляхів постачання енергоносіїв та маршрутів їх транспортування).

Активна участь у врегулюванні «заморожених» конфліктів може значно поліпшити позиції України в регіоні. Для посилення впливу на розвиток молдовсько-придністровського конф­лікту Україна повинна розробити і висунути нові ініціативи з придністровського врегулювання, здатні спонукати сторони до активного пошуку компромісу з урахуванням інтересів усіх зацікавлених сторін. По­тенційним ресурсом, який могла б використовувати Україна, є наявність українських громадян, що проживають на території Придніст­ровського регіону та значної етнічної меншини українців у регіоні. Сприяння об’єд­нанню української діаспори в Молдові і Придністров’ї в культурологічні громади шляхом надання консульської, культурологічної, економічної та політико-ідеологічної підтримки, поза сумнівом, посилило б вагу посередницької місії України та її регіональну роль.

Без внутрішніх перетворень зовнішня політика приречена на поразку

Успішна зовнішня політика може стати поштовхом для розвитку країни та реалізації її можливостей. Чимало країн (зокрема й нові члени ЄС), навіть володіючи обмеженими ресурсами, змогли використати свій зовнішньополітичний вибір для розбудови держави.

Але будь-яка зовнішня політика приречена на поразку, якщо всередині країни існують соціально-економічні, політичні, гуманітарні та інші негаразди. Тож не дивно, що за 20 років ми так і не знайшли свого місця під сонцем у світі.

Нині Україна не має часу на зволікання: роки втрачених можливостей мають змінитися на час конкретних та ефективних дій як усередині держави, так і на зовнішньополітичній арені.

Такими діями всередині держави мають стати: зміцнення демократичних процесів, реалізація невідкладних соціально-економічних реформ, жорстка боротьба з корупцією, модернізація економіки та зменшення енергоємності національного продукту, знаходження суспільного та елітного консенсусу що­до змісту національних інтере­сів та підпорядкування їм процесу національного будівництва.

У зовнішньополітичній площині Україна повинна змінити політику слідування у кільватері спродукованих зовні ініціатив на проактивну політику, а в основу вітчизняної зовнішньої політики має бути покладено принцип верховенства національного інтересу на противагу концепції «дружби братніх народів», яка, як показує практика міжнародних відносин, не є життєздатною з огляду на сучасні світові тренди.

Зміни в безпековому позиціонуванні України як позаблокової держави вимагають удосконалення стратегії держави з питань міжнародної та національної безпеки. Зокрема, держава повинна зрозуміти, чи здатна вона самотужки забезпечувати національну безпеку, чи поступово наближатиметься до певної системи колективної безпеки. Необхідно переглянути основні тенденції розвитку безпеки та розробити ефективні механізми менеджменту безпекових загроз, які включали б їх визначення, оцінювання, моніторинг та реагування на безпекові загрози (запобігання, відвернення, подолання, сприйняття та пом’якшення наслідків тощо). Сьогодні потребує вивчення міжнародний досвід стратегічного керування у сфері міжнародної та національної безпеки, зокрема нових стратегій національної безпеки Росії, США, Великобританії, а також досліджень недержавних аналітичних центрів.

Посиленню зовнішньополітичної позиції України сприятиме використання наявних внутрішніх козирів. Одним з них в умовах галопуючої продовольчої кризи у світі є український агросектор. Наразі аграрний потенціал України не використовується достатньою мірою, оскільки врожайність українсь­кого сільського рослинництва є дуже низькою і не відповідає потенціалу родючості вітчизняних земель. Так, середня врожайність зернових культур в Україні за останні п’ять років становить 27,4 ц/га, тим часом в Угорщині і Чехії цей показник становить близько 48 ц/га, в Німеччині - 67 ц/га, а в Нідерландах -
83 ц/га. За умов модернізації віт­чизняного агроринку, масштабного залучення інвестицій та нових технологій, грамотної політики в галузі сільського господарства Україна може стати найбільшим експортером продовольства на планеті. Важливість такого статусу для посилення позицій України у світі важко переоцінити.

../../../system/ckeditor_assets404IMAGE

Разом з тим Україна повин­на докладати зусиль для підвищення власної суб’єктності у регіональному вимірі, зокрема шляхом пошуку шляхів конвергенції інтересів усіх зацікавлених сторін, адже сукупний потенціал держав регіону в політичній, економічній, безпековій сферах є колосальним, а реалізація можливостей - низькою, насамперед через небажання держав поступитися національним егоїзмом на користь визначення спільних інтересів та формування умов для їх просування. Взаємодію між країнами регіону може стимулювати подолання спільних проблем, як-от запобігання нелегальній міграції або прагненням інших держав встановити контроль за ресурсами регіону. І роль координатора такої взаємодії цілком може взяти на себе Україна.

Власне, саме такі меседжі закладає команда Українського інституту публічної політики, втілюючи в життя масштабний проект «Україна-2020: стратегії безпеки», який є спробою не тільки і не стільки поглянути на нашу державу у десятирічній перспективі, скільки запустити механізм широкого експертного обговорення проблем, викликів і можливостей для України, а також кроків, які необхідно зробити державі для того, щоб знайти своє місце під сонцем у найближчому десятиріччі.

Бо без розуміння того, що відбувається у світі, адекватного реагування на ці зміни, активної побудови сучасної ефективної та активної у захисті своїх інтересів та реалізації своїх можливостей держави український віз і в 2020 році буде там.