У ФРАНЦІЇ ТОЙ САМИЙ ПРЕЗИДЕНТ І НОВИЙ УРЯД

Жак Ширак був переобраний на другий термін президентського правління з колосальним відривом від свого суперника Жана-Марі Ле Пена. Проте його реальна група підтримки стане відома лише після парламентських виборів, запланованих на 9 червня.

Правий президент переобраний в основному за рахунок голосів лівих. Таке трапляється не щодня і не в кожній країні. За Жана-Марі Ле Пена проголосувало сумарно стільки ж людей, скільки висловилися на підтримку двох ультраправих лідерів у першому турі. У Національного фронту виявилася на диво стабільна електоральна база.

Щойно стало відомо, що Ширак набрав 82,21 відсотка, а Ле Пен — 17,79%, тактичний блок правих і лівих партій розпався, і вже у восьмій вечора по Парижу праві відзначали перемогу на майдані Республіки, а ліві — на майдані Бастилії. У ті самі хвилини розпочалася парламентська виборча кампанія, на яку у Франції залишився місяць.

Не маючи часу по-революційному модернізувати імідж, Жак Ширак взявся імітувати генерала де Голля. «Я почув і зрозумів те, що сказали мені французи, — відчеканив, зважуючи кожне слово, «новий старий президент» у заголовній промові після переобрання. — Я залишуся з вами ще на п’ять років, щодня, в ім’я спільної боротьби. Настав час організувати справу так, щоб дотримувалися інтереси кожного француза та француженки». Та сама значимість інтонацій, той самий ритм, той самий принцип прямого діалогу з «французами та француженками»... Складно сказати, наскільки Ширак проник у душу виборця, але преса колективно іронізує.

Вже в понеділок 6 травня Жак Ширак призначив нового прем’єр-міністра — Жана-П’єра Рафорена. Його кандидатура, очевидно, виглядає компромісною відразу з кількох критеріїв.

По-перше, Рафорен — відносно нове обличчя у великій паризькій політиці. Він швидше класифікується як «регіональний барон», оскільки не перший рік очолює Регіональну раду провінції Пуату-Шарант. Він не навчався в Національній школі адміністрації — незамінній кузні вищих партійних кадрів як для лівих, так і для правих. Рафорен має диплом комерсанта й досвід роботи на виробництві й у торгівлі. Реверанс у бік тієї частини протесного електорату, яка відторгнула зарозумілих політиків-теоретиків.

По-друге, новий прем’єр не є членом партії Ширака «Об’єднання на підтримку республіки», він центрист із Союзу за французьку демократію. Його призначення багато в чому розшифровує виборчу тактику, яку вибрав Ширак на парламентські вибори: не боротися за ультраправий, як виявилося, досить монолітний електорат, а спробувати роздобути підтримку центристів. До речі, Рафорен, формально не будучи «партійцем» Ширака, впевнено належить до його близького кола соратників.

Новий прем’єр вже оголосив, що його пріоритетами будуть боротьба за безпеку громадян (теза, запозичена у Жана-Марі Ле Пена в період президентської кампанії) і пенсійна реформа. Вже оголошений аудит бюджетних коштів, щоб розповісти народу, як лівий уряд витрачав народні гроші.

Новий Кабінет міністрів Франції також був призначений стрімко. Його поіменний склад був оголошений уже у вівторок до вечора.

Стратегічну посаду міністра внутрішніх справ отримав Ніколя Саркозі — близький сподвижник і однопартієць Ширака, відомий своїми жорсткими висловлюваннями з приводу імміграції. У розвиток теми безпеки, що стала топ-ідеєю недавніх президентських виборів, МВС розширюється, укрупнюється і перейменовується на Міністерство внутрішніх справ, безпеки та місцевих свобод. Щоправда, у народі його вже охрестили міністерством перемоги на парламентських виборах: занадто явно прочитується кон’юнктура.

Міністром зовнішньої політики став Домінік де Вільпен — кадровий і навіть потомствений дипломат. 1997 року це він підказав Шираку невдалу ідею розпустити парламент і призначити позачергові парламентські вибори — тоді Ширак замість співзвучної собі правої більшості, яку він мав, отримав ліву більшість і прем’єра-соціаліста терміном на п’ять років. Очевидно, промах пробачили. Хоч ліва преса й іронізує з приводу того, що де Вільпен краще знає закордон, ніж власну країну.

Вперше в історії Франції міністром оборони стала жінка — Мішель Айо-Марі. Останні роки вона очолювала партію Ширака «Об’єднання на підтримку республіки» і, очевидно, переконала президента в здатності тримати в руках армію. У цілому в уряді з 27 членів лише шість жінок — менше, ніж в уряді Ліонеля Жоспена.

Основне питання, яке виникає за всіма цими миттєвими призначеннями: як довго протримається уряд? Прем’єр і міністри запевняють, що налаштовані працювати разом найближчі п’ять років. Та парламентські вибори здатні змішати всі карти. Справжня боротьба за владу у Франції тільки починається.