СПАСИБІ ЗА УКРАЇНЦІВ КОРУПЦІЯ ТА МАФІЯ СУПРОВОДЖУЮТЬ ЗАРОБІТЧАНСТВО В ЧЕХІЇ

Нещодавно на Чеському телебаченні з’явився документальний фільм, який розповідав про українське заробітчанство в цій країні. Фільм не був подібний до попередніх телерозповідей на цю наболілу тему. Автори намагалися якомога глибше проникнути в долі людей, які змушені шукати засоби для прожиття далеко за межами свого краю. Дотепер переважна більшість сюжетів про перебування українців у Чехії була з негативним відтінком, однак фільм у рамках контроверсійної понеділкової програми «Факта» ламає цю «традицію».

Водночас із виходом фільму в ефір один із його авторів — Петр Ганоусек — опублікував у впливовому журналі «Респект» матеріал, який базується на сюжеті стрічки. Він разом із колегами Ондржеєм Соукупом та Петром Кобловски на початку нинішнього року знімали цю документальну стрічку в кількох чеських та українських містах і селах. Ми пропонуємо нашим читачам український переклад цієї статті.

Відомості про те, що нещодавні українські вибори виграв опозиційний блок реформаторів, були на перших шпальтах чеських газет. Однак чехи з феноменом України пов’язані значно тісніше, ніж самі собі уявляють. Колись частина цієї країни перебувала в межах республіки, а сьогодні бідність виганяє сюди десятки тисяч українських громадян. Вони роблять тут усе, що нам потрібно. Та все ж таки вони змушені жити в постійній напрузі. Зовсім нестерпними стали утиски мафії та дії корумпованих урядовців. І такий стан справ треба нагально змінити.

Облава сірого ранку

П’ять годин ранку. Від будинку поліції для іноземців в Градці Краловім від’їжджає автомобіль з чотирма поліцейськими в цивільному. Через двадцять хвилин авто зупиняється біля дерев’яної будки на периферії міста. Оперативна група непомітно оточує будинок та заглядає в освітлені вікна. «Хтось там є, але нічого особливого», — каже розчаровано котрийсь із стражів порядку. Поліцейські повертають назад і грюкають у двері. Акція проти робітників розпочинається.

П’ять чоловіків всередині саме збираються на роботу, але вранішня облава їх не дуже дивує. Очевидно, що вони до цього вже звикли. По черзі показують поліцейським свої документи. Усі поводяться дуже слухняно, аж принизливо. Тільки один спромігся на несміливий докір і кострубатою чеською бурчить, що в цій країні в нього лише неприємності, а він же тут лише працює.

Та ці слова чітко демонструють чеську «шизофренію» щодо сприйняття другої найбільшої (після словаків) іноземної меншини. Переважна більшість українців насправді хоче лише чесним трудом заробити якісь копійки. На ринку праці для них місце є, але державні установи до заробітчан ставляться як до підозрілих зайд. Це було помітно й під час градецької облави: хоча нічого протизаконного виявлено не було, але поліцейські не хочуть «так просто» йти геть. Починають суворий допит, мовляв, звідки взялась і кому належить заіржавіла рама з велосипеда в кінці коридору. Українська п’ятірка знизує плечима і відповідає, що її власника немає вдома. Стражі закону через хвилину втрачають інтерес — і контроль завершується.

«Я родом із Закарпатської області. Там була Чехословаччина до 1939 року», — каже після від’їзду поліцейських той самий протестуючий робітник, 45-річний Марфей Васьєв. Він охоче ділиться своєю історією. Вона надзвичайно подібна до доль його земляків, які працюють повсюди в Чеській Республіці. Дома, в рідному селі Косівська Поляна, яке лежить у мальовничій карпатській долині за понад сотню кілометрів від словацького кордону, чекають на його заробіток дружина, три маленькі доньки та два онуки найстаршого сина. «Я не знаю, що б ми робили, якби я не мав роботи тут, — каже Марфей. — Напевно, померли б з голоду. Дома просто немає роботи. А якщо є, то нема зарплати. Але якщо працюватимеш і не отримаєш гроші, то за що житимеш?»

З клієнтом на шиї

Хоч український уряд сьогодні офіційно декларує приблизне чотиривідсоткове безробіття, але про розпач реальної ситуації більше говорить інша статистична цифра — так звана зайва робоча сила. На Заході України, звідки походить Марфей Васьєв, це число сягає п’ятдесяти відсотків працездатного населення. І якщо місцеві жителі мають оце «п’ятдесятивідсоткове щастя» й знаходять працю, то й з цього нічого не виграють. Реальна виплата, як правило, коливається глибоко нижче шістдесяти доларів — зарплати, яка зазначається в офіційних повідомленнях як середня. Тим більше що роботодавці нерідко виплачують її з кількамісячним запізненням та ще й з багатьма іншими пікантними хитрощами. Наприклад, на Запорізькій атомній електростанції працівникам виплачують більшу частину зарплати в жетонах, які дійсні лише в буфеті підприємства. Сім’ї, що проживають в селах та малих містах, часто залежні лише від власного виробництва продуктів та від обміну їх на інші товари.

Тому не дивно, що українці шукають засоби для прожиття за кордоном. Зрештою, вони в цьому мають віковий досвід. Як зазначає мукачівський історик Олександр Малець, у нинішній міграційній хвилі зовсім немає нічого особливого. Вже за часів Австро-Угорщини те ж Закарпаття належало до найвідсталіших частин імперії, отож люди і тоді шукали роботу поза межами свого краю. В часи Радянського Союзу українці працювали в Сибіру, куди, зрештою, на заробітки їздять і сьогодні. На Росію переважно орієнтуються жителі східної частини країни, де банкрутують промислові та шахтарські гіганти Донбасу. Центральна Україна на чолі з Києвом більш-менш заможні, однак і їхні жителі від’їжджають переважно до Греції, Німеччини, Італії чи Португалії. Чеську Республіку, з огляду на історичну приязнь, облюбували люди із західної частини України. Її гірський край з мало розвинутим землеробством і дуже слабкою промисловістю є ідеальним підґрунтям для виникнення феномену, який без перебільшення можна назвати заробітчанською еміграцією. В ряді українських сіл сьогодні постійно проживають лише жінки, діти та літні люди — усі працездатні чоловіки перебувають на заробітках за кордоном. Додому їздять лише на свята або на вимушену перерву, коли виникає потреба виходжувати в урядових установах якийсь необхідний «папірець».

Марфей Васьєв з кралоградецького гуртожитку став на заробітчанський шлях на початку дев’яностих років. Спочатку об’їжджав будови в Словаччині, але після розпаду федерації зупинився в прибутковішій Чехії. Вперше сюди приїхав на свій страх і ризик, і всі необхідні дозволи роздобув сам протягом чотирнадцяти днів. Жодного разу протягом дотеперішніх чотирьох робочих поїздок не працював нелегально. Втім, на відміну від першої поїздки, зараз використовує послуги так званого «клієнта» — українського посередника, який вміє «рухатися» українськими й чеськими владними коридорами і виробляє усі необхідні дозволи. Протягом 90-х років чехи запровадили для українців візовий режим, і урядовий ланцюжок, що веде до омріяних дозволів на роботу та проживання, незрівнянно ускладнився.

Прошу видати прохання

На вокзалі в закарпатському Мукачеві люди чекають на нічний поїзд до Києва. Між ними і Григорій, п’ятдесятирічний чоловік, який побоюється сказати своє повне прізвище. Він їде до чеського консульства за туристичною візою, але, звичайно, захоплююча екскурсія визначними місцями Чехії його зовсім не цікавить. «Зробити собі дозвіл на роботу через консульство справді величезна проблема, — виказує свій жаль. — За кожний папір мусите платити. Через це там повно наших людей працює нелегально. Якщо раніше такий дозвіл коштував в загальному підрахунку тисячу крон, то зараз — разів у тридцять дорожче».

Проблеми починаються вже по дорозі до чеського консульства в Києві. Поїздом з Мукачева вона триває п’ятнадцять годин, і люди мусять підготуватися до бюрократичної тяганини за всіма найкращими традиціями східноєвропейського абсурду. Оскільки чеське консульство через величезні черги не встигало приймати усі прохання про видачу візи, то було запроваджено інститут, який вирішує питання про подання прохання. Тому спочатку працездатна людина мусить їхати до Києва тільки для того, щоб отримати так званий строковий листок — домовленість, коли можна принести заповнене прохання. За позитивного рішення людина повинна тричі з’їздити до Києва. У випадку закарпатців вартість такої трикратної дороги становитиме шістдесят доларів, що часом є удвічі більшою сумою тутешньої зарплати за місяць. Якщо взяти це до уваги, а також те, що отримання візи та дозволу на роботу триває півроку, то цілком логічно, що люди намагаються проникнути за кордон за допомогою хитрощів та менш законних способів.

«Як змінити на краще таку ситуацію? Наші фізичні та виробничі потужності не дають можливості, щоб цих робочих віз ми видали більше, ніж 35, максимально 40, за день. Це просто максимум, який ми здатні подолати», — реаґує консул Душан Доскочіл на запитання, чому візу не можна виробляти легше та швидше. Його слова підтверджує те, що у розкритикованих нелегальних робочих поїздках непрямо винувата і чеська адміністрація. Чому? Від 1996 року щорічно між профільними міністерствами узгоджується квота, скільки українців може вступити на чеський ринок робочої сили. Минулого року квота була встановлена на тридцять тисяч осіб, причому була наповнена лише наполовину. Дивуватися нічому: навіть якби чеське консульство видавало робочі візи в максимально можливі строки, навіть без вихідних, воно за рік не має можливості прийняти прохання від більшості прохачів.

Іншим прикладом немічності урядового лабіринту може бути і нещодавнє намагання чеського Союзу будівельних підприємців самостійно знаходити українських робітників. «На жаль, оформлення усіх дозволів займало дуже багато часу, — згадує шеф Союзу Мілослав Машек. — Роботодавці не могли так довго чекати і звернулися на чорний ринок».

Наприклад, Олег

Якщо до повільної роботи чеських бюрократів додамо відому корумпованість українського апарату, який організація Transparency International минулого року назвала найбільш корумпованим в Європі, зрозуміло, чому переважна більшість наших співвітчизників втікає до клієнтів. Здебільшого йдеться про українців, які вже деякий час проживають в Чехії та можуть організувати все необхідне в установах обох країн. Для майбутньої відданості чи швидше залежності своїх людей зроблять будь-що: позичать гроші на дорогу і на всі витрати, в Чехії забезпечать помешкання і роботу.

І якщо Марфей Васьєв в Градці Краловому працює легально, то так само має свого клієнта. Це його знайомий із села, але Марфей не хоче багато розповідати про нього та про його роботу. «Він дає нам гроші, — каже чоловік про свого патрона. — Скільки зароблю, стільки отримаю».

Звичайно, заробітчанин говорить про це, зовсім не вірячи в свої слова. Клієнтська «благодійність» має свої межі, які диктує бізнес. Завісу над ним піднімає тридцятилітній чоловік, який як клієнт крутиться на празьких будівництвах вже шість років. Сам себе вважає за підприємця, однак своє прізвище назвати не хоче. «Називайте мене, наприклад, Олег», — обирає псевдонім у зв’язку з тим, що у роботі часом переступає межу закону.

Сьогодні на Олега працюють шістдесят осіб, переважно знайомих із рідного села та його околиць. З них сорок людей приїхали за туристичною візою. Очевидно, вони мають в Україні свою роботу, а до Чехії приїхали підзаробити на час вистражданої відпустки. Саме тому їм невигідно платити величезні гроші за робочу візу. У той час, коли від чеських фірм за роботу вони отримують сімдесят крон за годину, Олег виплачує лише сорок три. «Що в цьому поганого? — говорить про свій ґешефт Олег. — Я забезпечую своїм людям житло, квитки, а також мушу платити податки та хабарі». Гроші опиняються не лише в кишенях чеських та українських поліцейських та чиновників, а й мафії. «Мафіянам змушений давати тисячу за кожного робітника, — каже Олег. — Ось так це діє. Якщо я маю 50 осіб, мафія щомісяця забирає 50 тисяч».

Подібною інформацією володіє і чеський посол в Україні Йозеф Врабец. За його особистими підрахунками в Чехії сьогодні працюють 50 тисяч українських нелегалів. Від них ґанґстери за рік відбирають щонайменше три чверті мільярда. Звичайно, таку кількість людей відповідні органи — центри зайнятості та поліція для іноземців — не можуть перевірити на місцях. «Я не маю доказів, але можна очікувати, що частина цих доходів дійсно йде на домовленість з місцевим чиновником», — каже посол.

Місяць за тисячу

Зацікавленість чеської бюрократії в корупції не заперечує і вже згадуваний клієнт Олег. Правдивість цих слів підтверджують оголошення в празькій газеті «Русская Чехия». «Скільки місяців ви тут нелегально»? — запитує російський посередник людину, яка подзвонить на вказаний телефонний номер з проханням допомогти продовжити візу. Залежно від відповіді запропонує таксу — наприклад, три місяці коштують п’ять тисяч крон.

Григорій з Мукачева також говорить про корупційну практику на чеському кордоні. «Приходять, збирають паспорти і кажуть: ти маєш перевищений термін перебування, вказаний у візі, то за кожний місяць заплати тисячу крон. Коли не заплатиш, тоді отримаєш депортацію і п’ять років Чехію не побачиш», — змальовує передачу хабара. Досвідчені заробітчани необхідну суму наперед вкладають у паспорт, такса є твердою і ніхто її не уникне. Чеське посольство вже кілька років марно намагається запровадити правило, щоб українським громадянам при поверненні додому на кордоні в документи поліцейські ставили виїзні печатки. Це вдарило б по хабарницькому бізнесу: навіть поверховий контроль показав би, чи гість часом не порушив умови свого перебування — передусім тривалість та мету своєї подорожі. Однак запровадити це правило не вдається.

«Як це можливо? — питається посол Врабец і сам з усмішкою відповідає. — «Це можливо, мабуть, тому, що наші чиновники непослідовні». До всього слід додати, що розмови про корупцію навколо роботи іноземців так і залишаються порожнім звуком. Навряд чи від заробітчан можна очікувати, що вони шукатимуть можливість законного перебування в країні, яка в цьому плані є для них зібранням добре знайомих і водночас не вартих довіри поліцейських.

Державі ані слова

Українці в Чехії все більше закриваються в своїй суспільній групі. Вони мовчать, навіть коли від клієнта після кількамісячної праці не отримають ані галера. Вони мовчать, коли на празькому вокзалі відбирає весь заробіток мафіозна банда. Як зазначає в своїх студіях соціальний географ Карлового університету Душан Дрбоглав, вісімдесят відсотків українців, які проживають в Чехії, вирішили в жодному разі, навіть у найбезнадійнішій ситуації, не звертатися до державних органів.

Цим самим виникає небезпечна ситуація. З огляду на мету свого приїзду, майже всі порядні робітники все більше потрапляють під вплив для них єдино-вартих довіри людей — клієнтів. Вони, звичайно, прямо пов’язані з кримінальним світом, який таким чином розпоряджається чим далі, тим більшими прибутками. Прості робітники залишаються в лабіринті утисків та страхів, причому вину бачать на чеському боці. Особливою та найтемнішою главою тут можуть стати долі українських жінок, спроба яких знайти роботу закінчується в багатьох випадках недобровільною проституцією. І на це також переважна більшість чеських урядовців разом з поліцією дивиться крізь пальці.

Юрій Липчак з Косівської Поляни пригадує, як торік у Чехії будував гараж одному високому поліцейському чиновнику у відставці. Спитав у нього, чому чеський уряд запровадив візовий режим для українців. І отримав відповідь, що уряд хотів позбавитись мафії. «На це я йому сказав: задовго перед тим, як запровадити візу, мафія купила собі як наших, так і ваших поліцейських. А віза вдарила лише по простих робітниках». Пан Григорій на мукачівському вокзалі знову пригадує, як вісім років тому чеські уряди забезпечили його всіма необхідними дозволами практично за лічені дні. «Тоді вони мали інтерес робити нам легальні документи. А сьогодні? Сьогодні ваш уряд наша робоча сила, мабуть, не цікавить».

Чеський уряд до українців ставиться справді дивно. З одного боку економіка Чехії — в основному будівельна промисловість — явно має потребу в українській робочій силі. Адже на погано оплачувані допоміжні роботи, до того ж дванадцятигодинних змін, чехи просто не підуть. Бюрократія, втім, іноземних робітників цинічно виштовхує на нелегальне становище. Поряд із тим заступник голови уряду Владімір Шпідла розробив прекрасний проект керованої міграції, який значною мірою розрахований саме на українців. Вони, впевнений Шпідла, як «національно близька» меншість можуть за тридцять років зупинити старіння чеської популяції. Втім, бальна система, за якою роздаватимуться дозволи на постійне проживання та працю, зовсім не враховує робітничі професії. А проблему нелегалів це не вирішує зовсім: пан Шпідла заявив, що легалізації осіб, які проживають на території Чеської республіки нелегально, у його плані немає.

Отож, навіть якщо адміністративні правила боротьби з нелегальним робочим ринком складені очевидно помилково, чеська бюрократія їх змінювати не збирається. «Від цих суворих правил не можна відходити. Ми повинні оберігати і спільний європейський ринок робочої сили», — захищає взятий курс Мілош Тіхи з міністерства праці та соціальних справ. Особливо дивно, що про проблеми великого суспільного феномену, який становлять українці в Чехії, практично немає ні політичної, ні громадської дискусії.

Легалізувати

На захід та південь від чеського кордону можна знайти програми, що вказують, як впоратися з нелегальною міграцією. Наприклад, німецький уряд, поряд з програмами, які приваблюють до країни інтелігенцію, цього року легалізував всіх нелегально працевлаштованих виховательок, які, між іншим, приїжджають переважно з Чехії. Греція почала легалізацію трьохсот тисяч іноземців, які сьогодні перебувають в країні без будь-яких документів. У Сполучених Штатах минулого року почали говорити про легалізацію приблизно чотирьох мільйонів мексиканців: кожен з них повинен отримати статус так званого робітника-гостя.

Для Чехії найближчим є приклад Португалії, яка тепер поступово стає омріяною країною саме для українців. Уряд цієї країни видав минулого року дозвіл на роботу кожному українцю, який запропонував трудову угоду. На ринку робочої сили десятимільйонної країни без проблем помістилося п’ятдесят тисяч осіб. Ще двадцять, за згодою португальського уряду, прибуде нинішнього року.

Переклад
Олекси ЛІВІНСЬКОГО