Союз непорушний... держав європейських?

Загальний мир не може бути збережений без докладання творчих зусиль, пропорційних загрозам, які перед ним стоять.

Декларація Робера Шумана від 9 травня 1950 року,
яка поклала початок створенню Європейського Союзу

Європейський Союз, поза сумнівом, є найуспішнішим міжнародним проектом такого масштабу. Перемоги ЄС виглядають особливо переконливо на тлі численних перешкод, що виникали впродовж усього його існування.

З досягненням двох найважливіших європейських цілей — миру та процвітання — подальша інтеграція в Євросоюзі й вибір напряму його розвитку пов’язані з вирішенням щонайменше двох завдань — визначенням меж розширення і затвердженням Конституції ЄС. Не можна не зазначити, що сам факт такої постановки питання вже впливає на розвиток соціальних процесів на континенті в рамках найпалкіших дебатів про майбутнє Європи.

З цієї причини 2005 року держави—члени ЄС офіційно взяли «час на розмірковування» про шляхи вирішення поставлених завдань і подолання кризи, яка виникла в ЄС. 2006 року паузу подовжено ще як мінімум на рік. Так, слова Робера Шумана, сказані 50 років тому, на самому початку довгої дороги, знову зазвучали не менш актуально.

Вважається, що вже на даному етапі Україна як держава, яка прагне членства в ЄС, може зробити свій посильний внесок в обговорення порушених питань, спираючись на власний союзний досвід.

Безперечно, Радянський і Європейський союзи дуже різні, у деяких моментах принципово різні, та все-таки не настільки, щоб їхнє зіставлення було зовсім неможливе, а дискусія неприйнятна.

Єдиний, могутній союз

Приклади формування союзів держав відомі від часів античних симахій і амфіктіоній. Упродовж наступних століть історія так і не змогла залишити Європу «безсоюзною». Священні, троїсті, радянський союзи по черзі змінювали один одного, щоразу стаючи новою сходинкою розвитку суспільства Старого Світу. Можливо, і через цю просту причину через кілька місяців після того, як припинив своє існування як суб’єкт міжнародного права та геополітичної реальності останній із союзів минулого — Радянський, на папері вже був створений інший союз — Європейський.

Обидва союзи були створені як механізми міждержавного управління шляхом укладання міжнародного договору і подальшої конституалізації внутрішньополітичних процесів. Відповідно, схожість їхніх загальних параметрів закладена не тільки історією і парадигмою розвитку, а й єдиним правовим методом формування.

Спільний ринок, валюта, зовнішня політика, право на участь у якій одночасно мають і Союз і його члени, жорстка візова політика, інститут подвійного громадянства (союзного та національного), передача державами-членами частини своїх повноважень союзним органам і визнання прямої дії норм права Союзу в рамках своїх юрисдикцій. Ні, це не перелік основних складників і принципів функціонування ЄС. Точніше, не тільки ЄС — наведене також повною мірою стосується й СРСР.

Для порівняння тут-таки можна згадати, що головування держав у ЄС здійснюється ними по черзі. Адже саме таким була пропозиція Леніна до одного з перших проектів СРСР, яка, щоправда, так і не була реалізована на практиці. Примітно також, що у виконавчому органі ЄС — комісії, відповідальність за реалізацію політики в кожній сфері життєдіяльності Союзу несуть комісари, а в союзному уряді СРСР керівники міністерств аж до 40-х років офіційно називалися народними комісарами.

Та це — збіг форми. Набагато важливішою є наочна схожість змісту діяльності двох союзів в окремих сферах. Є підстави приєднатися до думки європейських учених і громадських діячів, які дедалі наполегливіше привертають увагу до проблем просування Європейського Союзу щонайменше в двох вимірах — політико-правовому та ідеологічному. Якщо поглянути на цю саму проблематику з «української дзвіниці», то стане цілком очевидно, що з деякою різницею в часі цей рух здійснюється за явно не дуже успішно второваною попередником ЄС дорогою.

Дискусія про форму й зміст майбутньої моделі європейського політичного життя охопила не тільки наукові, політичні кола, а й громадськість. У зв’язку з цим європейців насамперед цікавить досвід державного будівництва федеративних держав — Німеччини, США, Швейцарії. Але порівняно з класичними аналогами федералізму механізм міждержавного управління в ЄС більш складний і багатоаспектний.

Саме тому на прикладі вирішення проблем функціонування цього механізму найяскравіше виявляється недостатня ефективність застосування в ЄС досвіду зазначених країн. У них уже досить давно та в цілому успішно вирішені актуальні для Євросоюзу проблеми поділу влади, подолання дефіциту демократії, оптимізації процесів управління та ухвалення рішень, встановлення балансу між центральною (союзною) і регіональною (національною) владою.

Постановка цих самих питань і практика їх вирішення в ЄС поки що мимоволі нагадує досвід СРСР. Тут досить згадати, наскільки негативне значення для управління в СРСР мала звичка місцевої влади очікувати відмашку з Москви, і наскільки частіше в ЄС чекають тепер подібної відмашки з Брюсселя. Як схожі своєю важкопрохідністю бюрократичні процедури двох столиць. А як чітко перегукуються в какофонії голосів історії ще не забуті терміни «радянська федерація», «суверенітет у суверенітеті» і «суверенна федеративна європейська держава», «унікальне соціалістичне право» і «право ЄС sui generis». До речі, хіба наднаціональність права ЄС — ця основа основ правового й політичного порядку Євросоюзу — не була нехай і без такої самої назви характерною рисою права СРСР і основним способом побудови й розвитку комуністичної держави? Адже саме в СРСР у найбільш повній формі наднаціональне (союзне) право призвело до появи ефекту «підміни суверена», результатом якого є розмивання політичних кордонів у законодавстві та правосвідомості. Громадянин перестає вловлювати розбіжності між правом своєї держави і правом Союзу, членом якого вона є. Далі він починає ототожнювати себе через союзні, а не національні категорії політико-правового життя. Банальним підтвердженням цього є той очевидний факт, що в ЄС уже нині відповідна директива Європейської комісії згадується на упаковці кожного харчового продукту і сприймається набагато вагомішим документом, ніж закон, ухвалений, скажімо, парламентом Франції.

З ідеологічного погляду, від самого початку свого існування, а ЄС навіть трохи раніше, обидва союзи вказують на свою унікальність в історії, формуючи в такий спосіб особливу «союзну ідеологію». У ній ідеться не просто про об’єднання держав, а про створення якоїсь спільноти народів, що складається з людей певного нового типу. Залежно від контексту це або «радянський народ» і зичне «радянський» стосовно людини чи «європейський народ», «demos» і не менш зичне й манливе «європеєць».

Немов не бажаючи помічати прорахунки СРСР у цій сфері, ЄС затято йде малопродуктивним шляхом виховання нової людини. При цьому глибоко перекроюється ще й континентальна ідеологія. Йдеться про поки що обережні, але дедалі суттєвіші спроби формування так званої «спільної пам’яті» або «спільної спадщини», хронологічної стрічки виключно європейських успіхів. Як результат – уся історія Європи починає звучати як ода радості. Нестерпна легкість такої цензури можливо менш помітна для самих європейців, які вперше в таких масштабах переживають цей досвід, але не для народжених у СРСР.

Показово при цьому, що в досягненні поставлених цілей споконвічна відмінність ліберальної ідеології Західної Європи, яка складалася століттями, від не менше давньої адміністративно-командної, в якомусь сенсі самодержавної, ідеології Європи Східної дещо нівелюється. І саме Конституція ЄС стала тим лакмусом, який продемонстрував, що за умов сьогоднішньої неготовності чи небажання громадянського суспільства прийняти нові правила гри, в Євросоюзі застосовується його нав’язливо тактовне переконання в слушності запропонованих рішень. Та досвід СРСР демонструє, що такий шлях часто призводить не до успішного досягнення результату, а до мотивованого насадження рішень згори.

Ситуація ускладнюється й тим, що сучасний стан інтеграції в ЄС близький скоріше до стану переламної для СРСР середини 80-х рр. – коли ідея, що зв’язує суспільство, почала викликати дедалі більший скепсис, а отже, вимагала нових, творчих кроків для свого розвитку, – а не до стану 1922 року, коли всеосяжна соціальна ідея інтернаціоналізму була аксіоматичним імпульсом інтеграції.

Те, що окремі тенденції розвитку ЄС нагадують закономірності розвитку СРСР, — очевидно. У чому ж різниця між ними? Щонайменше в п’яти причинах, за якими Євросоюз, на відміну від СРСР, має значно більше шансів підтвердити свою ефективність і не опинитися, як пророкують радикальні євроскептики, на «смітнику історії».

По-перше, це все ще притаманна здатність до всебічного вивчення досвіду й його застосування на основі якомога повнішої та об’єктивної інформації. У цьому контексті істотним прорахунком стане політична сакралізація чи навіть негласне проголошення самодостатності Євросоюзу. Дійовою протиотрутою цьому якраз може стати ідея подальшого розширення ЄС.

По-друге, це непорівнянний із радянським потенціал розвинених демократій до самореформування. Потенціал цей прихований не в інститутах державної влади, а в інститутах громадянського суспільства, і саме від рівня їхньої реальної участі у виробленні та ухваленні загальносоюзних рішень залежить успіх прогресивного розвитку ЄС.

По-третє, це ефективне функціонування реальної демократії в ЄС і необоротна інтегрованість останнього в міжнародні регіональні механізми захисту й розвитку демократії (ОБСЄ, Рада Європи, Європейський суд з прав людини).

По-четверте, це відсутність єдиного політичного, географічного центру впливу, по суті, на екстратериторіальний Брюссель і можливість контролю з боку держав-членів за діями Союзу завдяки застосуванню принципів субсидіарності та пропорційності.

По-п’яте, це економічна основа ЄС — ринкова економіка, яка сама по собі є свого роду ідеологією і потужним способом інтеграції.

«В победе бессмертных идей европейских

Мы видим грядущее нашей страны»

У міжнародних відносинах немає більшої перешкоди для осмислення реальності, ніж нездатність поступитися теоріями та узвичаєними постулатами, які колись неймовірними зусиллями були доведені, неготовність відмовитися від забобонів, принципів політичної доцільності, самовдоволення та відчуття власної особливої ролі у світі.

Пошук і аналіз паралелей між ЄС і СРСР не слід сприймати як якийсь mauvais ton. Навпаки, зіставлення двох союзів, їхнього досвіду союзного будівництва може бути корисний для всіх. Можливо, саме недопущення помилок творців радянської держави допоможе ЄС внести корективи в обраний напрям свого розвитку й забезпечити його перспективи.

Україна отримає шанс просунутися ще на один крок у переосмисленні свого минулого. У цьому особливу роль відіграє порівняння принципів співвідношення компетенції ЄС і СРСР із компетенцією їхніх держав-членів. Саме апелювання до практики роздільної участі Євросоюзу та держав-членів у міжнародних правовідносинах, організаціях може змінити історично сформоване некоректне уявлення про фіктивність української державності в складі СРСР та її міжнародного-правового статусу.

У майбутньому досвід життя в Радянському Союзі при реалізації курсу на європейську інтеграцію України дозволить їй більш чітко усвідомити виклики, пов’язані з цим процесом, і, отже, грунтовніше підготуватися до мінімізації їхніх негативних наслідків. Не можу тут не навести думки фахівця міністерства економіки однієї з держав колишнього соціалістичного блоку, а нині «нового» члена ЄС. Він у дуже доступній формі зазначив, що Рада економічної взаємодопомоги, в якій їй довелося представляти інтереси своєї країни, є квіточкою порівняно з ягідкою Європейського Союзу. На його ж думку, використання досвіду, отриманого під час співробітництва в рамках РЕВ і вибудовування відносин із Радянським Союзом, позитивним чином позначилося на готовності захищати інтереси своєї держави після її вступу до ЄС.

Європейський Союз — це випробування для державності, яке слід пройти. Специфіка інтеграції в ньому, як, утім, і в СРСР, полягає в прагненні не просто зблизити, а гармонізувати політичні, економічні, правові та соціальні системи держав-членів, що докорінно визначає характер трансформації механізмів державної влади. Саме в цьому, зокрема, можна знайти пояснення і того факту, що держави Східної Європи, які порівняно нещодавно здобули незалежність, після вступу до ЄС легше переживають такі трансформації, ніж «історично сформовані держави» Європи.

Що ж тоді, попри всі труднощі, є стимулом для прагнення держав до членства в ЄС? Дуже точну відповідь дали в одному з номерів «Дзеркала тижня» міністр закордонних справ України Борис Тарасюк і член Європейської комісії з зовнішніх зносин і європейської політики сусідства Беніта Ферреро-Вальднер: «Європейські цінності дуже привабливі».