Система Ердогана

Турецький прем'єр-міністр Реджеп Ердоган прагне стати довічним президентом. Його висунуто кандидатом від правлячої Партії справедливості і розвитку (ПСР) на президентські вибори, які заплановані на 10 серпня нинішнього року.

За підтримки нібито половини населення та потужної виборчої машини ПСР, яка вигравала всі вибори, починаючи з 2002 р., важко собі уявити, щоб Ердоган не став наступним президентом. Його кандидатура була сама собою зрозуміла, оскільки Партія справедливості і розвитку перемогла з великою перевагою на муніципальних виборах у березні 2014 р.

Проте інша половина населення, і особливо політичні критики ісламіста Ердогана, звинувачують його в авторитаризмі та неприхованому гіпертрофованому бажанні розширювати свою владу. Опоненти турецького прем'єра не погоджуються з насильницькою ісламізацією Туреччини і цілеспрямованому відході країни від ідеалів Ататюрка та світськості.

Прем'єр буквально змінив політичний ландшафт, ставши по суті Ататюрком навпаки. Крім того, Реджепу Ердогану потрібно буде терміново переформатувати повноваження президента Турецької Республіки, перемістивши центр ваги у бік президентської посади.

Ердоган, аргументуючи, чому турецькі виборці повинні його підтримати, наводячи релігійні цитати, посилаючись на "національну волю", проголошуючи, що лише він може представляти новий тип президентства, який планує реалізувати, - говорить про завершення ери "нейтральних президентів", котрі завжди ставали на бік держави проти народу.

Наразі цей останній аргумент є частиною більш широкого діапазону захисту тих позицій, якими ПСР обґрунтовує необхідність продовження свого перебування при владі.

Звичайно, успіх правлячої партії безпосередньо пов'язаний із певним прогресом: збільшенням доходів у частини населення, підвищенням якості надання послуг та покращенням інфраструктури. Але популярність лідера ПСР не може бути пояснена тільки заповненими гаманцями та належним функціонуванням державних установ.

В основі приходу до влади ПСР та її здатності утримувати свої позиції лежить глибока переконаність набожних турків, що саме ця партія представляє їхні інтереси: після десятиліть перебування на узбіччі політичного життя, маргіналізації світськими інституціями нарешті з'явився сильний лідер, який їх підтримує.

Невипадково у своєму виступі Ердоган послав чіткий меседж саме цим набожним туркам, проголосивши, що його кандидатура на посаду президента є остаточною перемогою над "військовою опікою". При цьому підкресливши, що як прем'єр-міністр він повстав проти світських і військових еліт, а як президент - захищатиме тривалий час гноблені в турецькому суспільстві класи та релігійні групи. Бо він - "людина з народу", і тільки він здатен показати, що для всіх є світло в кінці тунелю.

Позиціюючи себе як захисника пригноблених, Реджеп Ердоган може продовжити свою владу. А що буде потім? Оскільки зовсім неважко спрогнозувати, що, посівши президентський пост, він плавно доб'ється функціонування в Туреччині де-факто повністю президентської системи, без належних стримувань та противаг.

Це при тому що основні засоби масової інформації вже опинилися під його контролем, судова система - лише за крок до її остаточного підкорення, а новий парламент, якщо ПСР переможе на наступних виборах, буде слухняним ретранслятором команд президента Ердогана.

Однак є питання, на яке Ердогану доведеться відповісти у певний момент: чи довго може бути президент всемогутнім - і водночас представником усіх турецьких невдах?

На досвіді інших країн та інших періодів в історії неважко простежити, що перемога "людини з народу" може спиратися на підтримку впродовж досить тривалого часу. Чому дуже сприяє нейтралізація й усунення противників правлячого режиму. При цьому прихильники Ердогана подають критику чинної влади з боку міжнародної спільноти як антимусульманські настрої та змову з метою запобігання зростанню глобального авторитету і впливів Туреччини.

Але, як застерігав колись президент США Авраам Лінкольн: "Ви можете обманювати певних людей весь час. Ви можете обманювати всіх людей певний час. Але ви не можете обманювати всіх людей весь час".

Остаточна перемога Реджепа Ердогана в серпні та сценарій політичної пролонгації очолюваного ним режиму до 2024 р. цілком може стати початком кінця привабливості ідеології "вічної жертви світськості".

Якщо Ердоган після 2014 р. справді керуватиме країною як власною вотчиною, то як довго зможе його партія правдоподібно стверджувати, що вони представляють інтереси народу в протистоянні зі старою елітою? Якщо "нова Туреччина" означатиме повний контроль ПСР (із допомогою постійного тиску) над суспільством з метою запровадження ісламістських норм і стандартів, то як довго зможе політик, котрий перебуває на вершині піраміди влади, стверджувати, що його діяльність націлена тільки на захист тих, чиї права нехтувалися?

Швидше за все, Реджеп Ердоган стане новим турецьким президентом. Проте така інтерпретація його політичної діяльності посіє насіння подальшого підриву найпотужнішого аргументу, який і привів його свого часу до влади.

Власне, можна говорити про спробу встановлення на наступні 10 років подоби ісламістської диктатури. Адже під приводом захисту мусульманських цінностей запланований остаточний демонтаж у власних політичних інтересах світської республіки, яку було засновано Ататюрком.

Найнадійніші ліки від недуги абсолютної влади - програш на виборах або витіснення ПСР її політичними конкурентами. Проте проблемою в сучасній Туреччині є те, що наразі немає іншої партії, котра б мала вдосталь організованих політичних послідовників чи могла б проявити політичну кмітливість, аби виграти вибори.

Таким чином, Ердоган може бути повалений тільки "повстанням" у його власній партії. Оскільки турецька виборча система побудована таким чином, що виборці мають голосувати за партію, а не за кандидата. Це досить антидемократична виборча система, яка лише додає сили партійним босам. У такому разі більшість виборців зовсім не знають, хто представлятиме їх у парламенті.

Але найгірше, як вважають опозиційні турецькі експерти, що насправді ПСР зовсім не має 50 % голосів підтримки всіх потенційних виборців. Вона має, ймовірно, близько 30%. Решту дає той факт, що багато виборців не переймаються тим, щоб узагалі піти проголосувати. Чимало виборчих бюлетенів були визнані недійсними, а деякі політичні партії, які мали шанси пройти до парламенту, так і не змогли подолати 10-відсоткового бар'єру.

Сукупний ефект усього цього призводить до зсуву в бік перемоги ПСР, хоча її претензії на 50-відсоткову підтримку населення не витримують критики. Також існують серйозні звинувачення з боку політичних опонентів щодо фальсифікації виборів.

Як і Путін, Ердоган змінив виборчу систему, щоб мінімізувати конкурентні можливості для опозиції. Як і Путін, Ердоган має дві опозиційно налаштовані столиці - Анкару та Стамбул.

Тим часом влада - один із найбільших наркотиків, які починають діяти на мозок людини. Приклад цього - 15 років перебування при владі президента Росії Володимира Путіна. Після 10 років ефект впливу державної влади істотно змінює функцію мозку та тип мислення людини, роблячи політиків гіпертрофовано самовпевненими, зверхніми, агресивними, безрозсудними і такими, що відмовляються рахуватися з поглядами та інтересами інших.

Звісно, Ердоган не може бути винятком із цього. В нього чітко простежуються (як і в Путіна), нарцисичні розлади особистості. Що свідчить про його власне "захворювання" під впливом наркотичного впливу багаторічної влади.

Він завжди звинувачує інших. Він, фактично, призвів до поляризації турецької нації, поділивши її на "нас" і "їх". Це він, вважаючи, що жодна країна, котра не є мусульманською, не може бути справжнім другом Туреччини, зруйнував унікальні союзницькі відносини з Америкою та Ізраїлем.

Реджеп Ердоган настільки впевнений у своїй політичній перевазі над іншими політиками, що воліє залишатися глухим і сліпим до політичних протестів турецьких громадян. На даний момент Ердоган не має повної довіри турецького народу, поляризуючи його.

Методи його діяльності та підходи до викорінення інакодумства в країні чітко вказують на риси тирана. В минулі часи прем'єр цілком міг би бути султаном там, де не практикується демократія.

Він аж ніяк не здатен зрозуміти, що Ататюрк був і залишається вічним лідером сучасної Туреччини. Як і того, що послідовники Мустафи Кемаля - інтелігенція, студенти, військові та молодь - бачать свою батьківщину такою, якою її заснував Ататюрк.

Проте заміна Ердогана-прем'єра на Ердогана-президента мало що змінить у Туреччині. Чи він прем'єр, чи президент - неважливо. Бо він створив систему Ердогана, при якій уся влада персоналізована в його руках, що дозволяє йому індивідуально добирати склад уряду, а це гарантуватиме йому такий вплив, який він сам захоче мати.

Власне, тут Ердоган точно копіює досвід Путіна, який легко перескакує з президентського крісла в прем'єрське, а потім знову назад у президентське.

У разі обрання на президентську посаду в серпні Ердоган заробить собі перший п'ятирічний термін. Але, ймовірно, не зупиниться на досягнутому. Він ніколи не приховував своїх амбіцій бути лідером країни у 2023 р., до 100-річчя сучасної Турецької республіки, побудованої на уламках Османської імперії Ататюрком після Першої світової війни.

Якщо Реджепу Ердогану це справді вдасться, то в нього з'являться всі шанси перетворити Туреччину на ісламістську диктатуру. А цей розвиток подій не лише здатен принести неприємності турецькому народу і союзникам Анкари в НАТО, а й загрожує вступові Туреччини до Європейського Союзу.

Адже прогресування в Ердогана "синдрому Путіна" не тільки ставить під питання насилу завойовану свого часу демократію в Туреччині, а й ще більше ускладнить відносини Анкари з її союзниками.