ШИРАКУ НЕ ВДАЄТЬСЯ ЗАМАНИТИ НАРОД НА РЕФЕРЕНДУМ

Щойно в неділю французам запропоновано взяти участь у референдумі. Його тема — обмеження термінів президентського правління з семи до п’яти років — не породжує в суспільстві майже ніяких дебатів. Усі настільки «за», що масова неявка може спричинити нелегітимність плебісциту.

У бажанні сподобатися своєму народові, щоб ще один термін перебувати при владі, французький президент, схоже, обхитрував самого себе. Ще рік тому він категорично заявляв, що «ідея переходу з семирічного на п’ятилітній термін президентського правління помилкова». А нинішнім літом, проаналізувавши опитування суспільної думки й переконавшись, що переважна більшість потенційних виборців віддають перевагу саме скороченню президентського мандата, Жак Ширак висловився за реформу, причому негайно.

Західний виборець, як правило, не любить стрибків із противників у союзники. Проте в Жака Ширака не було достатнього простору для маневру. Колишній французький президент, а нині депутат Валері Жискар д’Естен вніс у травні законопроект про зміну президентського мандата, і ліва більшість у Національній асамблеї його відразу ж підтримала.

Якби навіть Ширак послідовно опирався реформі, парламент і уряд мають повноваження поставити проект на обговорення, незалежно від волі президента. А головне — суспільство одностайно висловилося за реформу. Виступати «проти» означало б показати себе, у кращому випадку, старомодним. У гіршому випадку це гарантує провал майбутньої президентської кампанії.

Лихі язики подейкують, що Валері Жискар д’Естен повернув до життя ідею 27-літньої давнини з особистої мстивої ворожості до Ширака, яку колишній президент зберігає відтоді, як Жака Ширака йому нав’язали у прем’єр-міністри. Ідея, до речі, належить ще одному колишньому президентові — Жоржу Помпіду, який провів її 1972 року через голосування в Національній асамблеї й сенаті. Проте Помпіду не встиг скликати Конгресу — спільного засідання двох палат парламенту, що, відповідно до французької конституції, мало затверджувати реформи такого роду.

Тому в Жака Ширака, можливо, й не було вибору — скорочувати чи не скорочувати президент- ський мандат. Але була можливість віддати перевагу або Конгресу, або референдуму. Конгрес здавався в усіх планах надійнішим: обидві палати вже проголосували «за», й сюрпризів не очікувалося. Заковика полягала лише в тому, що законопроект мав подавати Конгресові не президент, а прем’єр. І тоді Ліонель Жоспен, а не Жак Ширак запам’ятався б народу як справжній реформатор.

Знаючи, що понад 80 відсотків французів налаштовані «за», Жак Ширак зважився на референдум. При цьому він посилався на традицію плебісцитів, свого часу встановлену легендарним президентом де Голлем, яка припускає, що президент повинен прямим чином вести діалог з народом, не вдаючись до політичних посередників.

Підмінивши свою непостійність у поглядах вірністю політичним традиціям своєї партії, названої на честь генерала де Голля голлістською, Жак Ширак поспішив також застрахуватися від імовірних непорозумінь з достроковими виборами. Він заборонив парламенту вносити будь-які поправки в законопроект про реформу. Тому голосування в парламенті відбувалося швидко, без дебатів, а в суспіль- стві не виникло й тіні дискусії з приводу нових тимчасових обмежень президентської влади.

Отже, народ настільки «за», що на референдум у неділю не збирається. Опитування передбачають неявку на рівні 60—70%. Якщо більшість французів плебісцит проігнорують, за невдачу розплачуватиметься, на рівні рейтингу, тільки президент Франції.