ЩО УКРАЇНІ РОБИТИ З ЄЕП?

3 березня 2004 року Кабінет міністрів України направив на ратифікацію до Верховної Ради Угоду про формування Єдиного економічного простору між Україною, Росією, Казахстаном і Білоруссю, підписану у вересні минулого року президентами цих держав.

Ратифікація Верховною Радою України Угоди про формування ЄЕП має санкціонувати участь України у проекті, який з початку його ініціювання викликав і продовжує викликати неоднозначні, інколи діаметрально протилежні оцінки його цілей, природи, параметрів здійснення та можливих наслідків.

Це зумовлює необхідність ретельного, зваженого й неупередженого аналізу Угоди та інших документів, які стосуються створення ЄЕП, з точки зору їх відповідності як життєво важливим інтересам Української держави, українського суспільства та українських громадян, так і проголошеному стратегічному курсу України на інтеграцію до європейських та євроатлантичних структур.

ЄЕП: переваги чи втрати для України

На думку багатьох фахівців, реалізація концепції ЄЕП за російським сценарієм загальмує нормальний розвиток економіки України, негативно позначиться на життєвому рівні пересічного українського громадянина, перешкоджатиме досягненню європейських стандартів і, зрештою, унеможливить членство України в європейських та євроатлантичних структурах. Натомість прихильники ЄЕП стверджують, що передбачені в ньому механізми можна буде використати як інструмент:

— відновлення перерваних розпадом СРСР кооперативних зв’язків та пожвавлення роботи тих галузей промисловості й окремих підприємств, що зупинились чи потрапили у стагнацію;

— збереження ринків Росії та інших країн СНД для українських товарів;

— зміцнення економіки України;

— забезпечення Україні доступу до дешевих російських енергоносіїв;

— підвищення рівня життя громадян України;

— сприяння вступу України до ЄС.

Розглянемо кожен із цих аргументів окремо.

Аргумент перший щодо відновлення кооперативних зв’язків, які існували за часів СРСР.

Нові незалежні держави успадкували єдиний економічний простір та кооперативні зв’язки, які існували в межах колишнього СРСР. Крах комуністичного режиму, зникнення єдиного центру і запровадження у нових незалежних країнах ринкової економіки цілком природно викликали радикальні політичні та економічні зміни.

У минулому радянська пропаганда постійно розвивала тезу про розквіт економік республік як складових єдиного економічного простору СРСР, наводячи численні статистичні дані про випуск різних видів продукції та щорічне зростання їх обсягів. Окремі політики й державні діячі порівнюють ці дані з показниками сучасного економічного розвитку нових незалежних держав у спробах довести доцільність відновлення порушених економічних зв’язків.

Однак при цьому ігнорують той факт, що, попри блискучі статистичні дані, економічна система СРСР збанкрутувала, і саме це було однією з головних причин розпаду радянської імперії. На мікроекономічному рівні, де економічні негаразди відчуває пересічна людина, банкрутство системи проявлялося, зокрема, у постійному дефіциті товарів широкого вжитку, хронічних чергах, випуску неякісної продукції, затоварюванні, приписках, штучному ціноутворенні, прихованому безробітті, а також у наявності численних тіньових схем.

Загибель економічної системи СРСР була спричинена волюнтаристською економічною політикою, яка нехтувала потребами громадян та суспільства і внаслідок здійснення якої економічні зв’язки у межах радянського геополітичного простору часто встановлювалися й існували всупереч економічній доцільності. Після розпаду СРСР ці зв’язки штучно ніхто не розривав, вони припинились природно саме тому, що були штучними. Отже, первинне джерело економічної кризи і спаду виробництва на пострадянському геополітичному просторі криється не у розриві зв’язків, а в банкрутстві економічної системи СРСР як такої.

Процес подолання економічної кризи, що останніми роками намітився в Україні, та збільшення обсягів виробництва відбуваються завдяки запровадженню ринкових механізмів, структурним реформам, технологічному оновленню та модернізації підприємств, а також диверсифікації торгових зв’язків із зовнішнім світом. Зазначимо, що в цьому процесі важливу роль відіграють і ті старі коопераційні зв’язки, підгрунтям яких була економічна доцільність і які вписуються у вимоги ринкової економіки. Такого роду зв’язки не припинялись, і тому проблеми їх відновлення просто не існує.

Отже, пропагандистська теза про відновлення «старих коопераційних зв’язків» є фальшивою і спекулятивною. В умовах відсутності тоталітарного імперського центру і розбудови національних господарських комплексів на ринкових засадах її практична реалізація неможлива.

Аргумент другий щодо збереження ринків Росії та інших країн СНД для українських товарів.

У Радянському Союзі керування зовнішньоекономічними зв’язками здійснювалося з одного центру через систему єдиного загальносоюзного міністерства зовнішньої торгівлі та підпорядкованих йому спеціалізованих експортно-імпортних організацій. Важливою складовою експорту СРСР була продукція українських підприємств, яка потрапляла на світові ринки «через Москву». Після розпаду СРСР механізм централізованого експорту української продукції перестав існувати і відбулись кардинальні зміни у механізмах, географії та структурі зовнішньої торгівлі України. Українські підприємства й організації почали налагоджувати безпосередні економічні зв’язки як із країнами, що виникли на геополітичному просторі колишнього Союзу СРСР, так і з країнами інших регіонів світу. Цілком природно і зрозуміло, що спочатку найбільшим торговим партнером України була Росія. Однак у міру розбудови Україною власної системи зовнішньоекономічних зв’язків Росія втрачала роль головного центру економічного тяжіння. Не в останню чергу це сталось через її відмову запровадити у відносинах з Україною режим вільної торгівлі і через введення нею численних обмежень на товари українського походження.

Закритість російського ринку й перехід України в 1997 р. на світові ціни за енергоносії зумовили переорієнтацію українських підприємств на ринки в інших регіонах. Унаслідок цього окреслилась стабільна тенденція зменшення обсягів українського експорту до Росії та країн СНД і їх збільшення у торгівлі з країнами решти світу. За даними Міністерства економіки та з питань європейської інтеграції, у першій половині 2003 р. на країни СНД припадало 25,3% українського експорту, тоді як 39,1% українських товарів споживали країни Європи, 24,9% — країни Азії, 5,6% — країни Африки і 4,9% — країни Північної та Південної Америки.

Завдяки геоекономічній диверсифікації українського експорту протягом останніх років відбувається стале збільшення обсягів зовнішньої торгівлі України при позитивному сальдо. Це дозволяє перекривати негативне сальдо, яке Україна має в торгівлі з країнами СНД через великі обсяги імпорту енергоносіїв, насамперед із Росією (обсяг їх сумарного імпорту з цих країн перевищує 45%).

У 2002 р. при негативному сальдо у торгівлі з країнами СНД (порядку 3—4 млрд. дол.) загальне позитивне сальдо зовнішньої торгівлі України товарами і послугами зросло до 3,7 млрд. дол., при рекордному обсязі зовнішнього торговельного обігу приблизно у 40 млрд. дол.

Прихильники ЄЕП стверджують, що на країни — члени ЄС припадає 16% зовнішньої торгівлі України, а на країни СНД — 20%, ніби натякаючи на перевагу СНДівських ринків. Така аргументація не точна, спекулятивна за своїм характером і вводить в оману.

По-перше, за даними Міністерства економіки та євроінтеграції, частка ЄС у загальному торговельному обігу України ще 2002 р. зросла до 21%.

По-друге, відповідно до фундаментального правила ринку, головне полягає в тому, що виробляти і де продавати, а не в тому — що й де купувати. Тому у структурі зовнішньої торгівлі пріоритет належить експорту. Саме експорт відіграє провідну стимулюючу роль у зростанні виробництва, створенні робочих місць, забезпечує заробіток, а також надходження до державного бюджету, пенсійного фонду тощо.

Сьогодні Україна експортує на ринок ЄС близько 25% своїх товарів, а після вступу до Євросоюзу у травні 2004 р. 10 нових членів, незважаючи на пов’язане з цим певне скорочення товарообігу з ними в окремих сферах, загальний обсяг українського експорту на розширений євроринок може зрости до 35%.

По-третє, ринок ЄС набагато більший і перспективніший, ніж ринки Росії та країн СНД.

У 2002 р. ВВП країн — членів ЄС дорівнював 9145682 млн. євро, що становить приблизно 10 трильйонів дол. США. ВВП Росії у 2002 р. становив 346 млрд. дол. США, не дотягуючи до рівня такої невеликої європейської держави, як Нідерланди, ВВП якої становить приблизно 370 млрд. дол. США (368392 млн.євро).

Якщо порівняти ринок ЄЕП із ринком розширеної Європи, то ємність і ВВП європейського ринку у 25 разів більші, ніж ринку Росії та інших учасників ЄЕП. Крім того, ємність і якість ринку визначається не площею території, не кількістю населення і навіть не наявністю сировинних ресурсів, а насамперед фінансовою платоспроможністю країни (держави і населення) та її технологічною розвиненістю.

Величезний ринок ЄС, як багатий і ємний, орієнтує на впровадження інноваційних випереджальних моделей економічного розвитку, стимулює виробництво конкурентоздатної продукції, забезпечує досягнення високих стандартів якості життя.

Ринок Росії технологічно менш розвинений, порівняно невибагливий і може забезпечити полегшені умови збуту української експортної продукції в режимі вільної торгівлі. Однак світова практика конкурентної боротьби свідчить, що орієнтація на нерозвинені й невибагливі ринки є негативним кон’юнктурним чинником, який стримує виробничий прогрес, прирікає на технологічний занепад і, зрештою, призводить до втрати навіть таких ринків.

Порівняння ринків ЄС і Росії не має на меті поставити під сумнів значення російського ринку для України. Йдеться не про ігнорування ринку Росії, а про вибір пріоритетного шляху геоекономічного розвитку України у стратегічному вимірі. Російський ринок досить великий і має важливе значення для України. Але цей ринок не єдиний, не найбільший і не найперспективніший, щоб заради вільного доступу до нього погоджуватись на повномасштабну участь у ЄЕП і відмовлятися від євроатлантичного інтеграційного курсу. Україна довела свою спроможність компенсувати втрати від режиму обмежень свого експорту на ринок Росії просуванням своєї продукції на інші ринки, включно з технологічним ринком Євросоюзу.

Орієнтування лише або переважно на ринок Росії чи ЄЕП обмежуватиме свободу вибору України у пошуку нових ринків, призведе до втрати ринків, освоєних за роки незалежності, зашкодить інтересам українського виробника і, за великим рахунком, створить серйозну загрозу національній безпеці України.

Аргумент третій щодо зміцнення економіки України.

Сумарні параметри об’єднаного потенціалу країн — учасниць ЄЕП аж ніяк не гарантують зміцнення економіки України, оскільки на пострадянському просторі сформувалися змістовно різні економіки. Джерела економічного зростання в Україні і Росії принципово різні, що зумовлює кардинальні структурні відмінності їхніх економік.

Економіка Росії, як і економіка Казахстану, має чітко окреслену сировинну спрямованість. Саме сировинні продукти, насамперед нафта й газ, домінують у експорті цих країн. Їхні сировинні комплекси споживають левову пайку інвестицій. Зростання російської економіки на три чверті забезпечується нафтогазовим комплексом.

В Україні головним джерелом збільшення ВВП є нагромадження, забезпечені розвитком насамперед таких важливих структурних галузей, як машинобудування (зростання за останні три роки — 52%, тоді як у Росії — лише 2%), виробництво товарів широкого споживання (58%), будівництво, металургійна, хімічна, нафтопереробна промисловість. Економіка України, на відміну від російської, розвивається не за рахунок нафтодоларів та низьких внутрішніх цін на енергоносії, а шляхом запровадження справді ринкових механізмів, структурних змін, технологічного оновлення підприємств, підвищення їхньої конкурентоспроможності.

Неважко передбачити, що саме сировинна моноспрямованість економік Росії й Казахстану визначатиме економічну політику ЄЕП, яка буде орієнтована насамперед на безплатне транспортування російських та казахських енергоносіїв до Європи через території України і Білорусі та використання їхніх нафтопереробних потужностей.

Отже, у найкращому випадку, йтиметься про задіяння українського виробничого потенціалу для обслуговування російської сировинновидобувної промисловості та оборонного сектора, але аж ніяк не про зміцнення української економіки як самодостатнього технологічно розвиненого національного комплексу, орієнтованого на підвищення рівня життя громадян України.

Аргумент четвертий щодо забезпечення Україні доступу до дешевих російських енергоносіїв.

З різних причин зниження цін на російські енергоносії суперечить інтересам як Росії, так і України. Як відомо, сьогодні ціна на газ для внутрішніх потреб у Росії диференціюється від 16 до 30 дол. США при експортній ціні 110—120 дол. США за 1 тис. куб. м.

У разі продажу Україні енергоносіїв за внутрішніми російськими цінами значно зменшаться надходження до державного бюджету РФ. Крім того, у досить невигідному становищі опиниться російський товаровиробник, оскільки такий захід зменшить собівартість української продукції і збільшить її конкурентоздатність.

Водночас слід зазначити, що проблема цін на російські енергоносії має й інший вимір, у значно ширшому міжнародному контексті. Євросоюз — у ході переговорів з Росією щодо створення загального економічного простору ЄС—Росія, та СОТ — у ході переговорів щодо приєднання Росії до цієї організації — вимагають від Росії підвищення її внутрішніх цін на енергоносії до рівня ринкових світових цін. І ЄС, І СОТ кваліфікують низькі внутрішні ціни на енергоносії в Росії як приховану форму державного субсидіювання російського товаровиробника, що є порушенням одного з основоположних ринкових правил — вимоги рівних конкурентних умов.

Найімовірніше, в цій ситуації Росія рано чи пізно буде змушена піти шляхом поступового підвищення своїх внутрішніх цін на енергоносії.

Отже, у будь-якому випадку Україні годі сподіватись на одержання дешевих російських енергоносіїв.

Хоч як це парадоксально, одержання Україною російських енергоносіїв за неринковими цінами суперечить її корінним життєво важливим національним інтересам. Застосування в Україні ринкових цін на енергоносії стимулює запровадження енергозберігаючих технологій та модернізованого обладнання для виробництва конкурентоспроможних товарів. Це забезпечує стабільне економічне зростання і збільшення обсягів українського експорту.

Перехід на низькі неринкові ціни на російські енергоносії принесе лише короткочасні переваги, а в довготерміновій перспективі зашкодить завершенню формування в Україні сучасної технологічної ринкової економіки. За таких умов Росія практично утвердиться як монопольний постачальник енергоносіїв, і енергозалежність України стане перманентною та абсолютною з усіма наслідками для безпеки держави, що з цього випливають. Крім того, введення низьких внутрішніх цін на енергоносії в межах ЄЕП і їх продаж за світовими цінами поза межами ЄЕП негайно закриє для України шлях до СОТ, а отже, і до ЄС. Отже, довготермінові життєво важливі інтереси України найкращим чином забезпечуватиме не одержання дешевих енергоносіїв з Росії, а пошук альтернативних джерел постачання нафти і газу за існуючими у світі цінами та правилами.

Аргумент п’ятий щодо підвищення рівня життя громадян України.

Європейський досвід свідчить, що високі стандарти якості життя забезпечуються стабільним економічним розвитком в умовах ефективного функціонування демократичних інститутів.

Рівень життя й економічної демократії у країнах ЄЕП приблизно однакові, й однаково низькі. Отже, в разі членства у ЄЕП орієнтирами розвитку України будуть низькі євразійські, а не високі європейські стандарти.

Повномасштабна участь України в ЄЕП зробить її економіку додатком російської, яка жорстко контролюється владою і функціонує відповідно до правил, далеких від принципів економічної демократії. Російська влада і російський капітал, керуючись власними інтересами, не будуть піклуватися про добробут громадян України.

На думку фахівців, формування ЄЕП призведе до згортання окремих галузей української економіки, насамперед вугільної та автомобілебудівної, що перетворить цілі регіони України у зони соціального лиха.

Стабільний розвиток економіки України, а отже, підвищення добробуту її громадян, найкращим чином забезпечить не зацикленість на ЄЕП, а продовження курсу на освоєння більших і перспективніших ринків, де панує сила закону і діють принципи економічної демократії.

Аргумент шостий, який трактує ЄЕП як інструмент сприяння вступу України до ЄС.

Цей аргумент було вперше озвучено віце-прем’єром України М.Азаровим у виступі на засіданні Верховної Ради України 16 вересня 2003 р. Виходячи з розуміння, що «базові принципи створення ЄЕП відповідають більшості Копенгагенських критеріїв членства в ЄС», він стверджує, що «мета ЄЕП — створення можливостей для прискорення нашого наближення до виконання Копенгагенських критеріїв».

Однак про це не свідчать ні Угода про формування ЄЕП, ні інші документи, підписані в Ялті у вересні 2003 р. Натомість у цих документах передбачено, що метою формування ЄЕП є створення нового інтеграційного об’єднання на євроазійському геополітичному просторі. Цілком очевидно, що повномасштабна участь у цьому об’єднанні навіть на основі принципів, повністю ідентичних Копенгагенським критеріям, абсолютно виключатиме можливість членства України в ЄС.

Слід зазначити, що певна частина прихильників ЄЕП відверто обґрунтовує тезу про те, що Україні взагалі не потрібна ні інтеграція в ЄС, ні членство в НАТО.

Але ж права громадян кожної країни — члена ЄС захищені високими загальноєвропейськими соціальними стандартами, які передбачають свободу пересування, проживання, працевлаштування й одержання належної зарплати будь-де в межах Євросоюзу. Вільний рух робочої сили в межах Євросоюзу є одним із способів зменшення безробіття і забезпечення соціального захисту трудящих. Громадяни України позбавлені цих прав та свобод, не мають можливості легально працевлаштовуватись у країнах ЄС і часто стають там об’єктами рабської експлуатації саме тому, що Україна не є членом Євросоюзу.

Загальновідомо, що право і стандарти ЄС заохочують розвиток малого бізнесу як важливого елементу ринкової економіки, який є одним з основних джерел бюджетних надходжень та створення робочих місць. Тому членство в Євросоюзі сприятиме розвитку малого бізнесу в Україні, а не його руйнуванню.

Незалежно від членства України в тих або інших інтеграційних об’єднаннях чи міжнародних організаціях, оздоровлення її економіки потребує докорінної реструктуризації, в ході якої окремі підприємства, а можливо, й галузі, які не є конкурентоспроможними та наукоємними, підлягатимуть ліквідації. Це важкий шлях, який свого часу пройшло багато європейських держав, зокрема такі, як Бельгія, Великобританія, Франція, Німеччина. Використовуючи переваги членства в ЄС, ці країни долали кризові явища у своїй економіці з допомогою економічно обгрунтованих і соціально орієнтованих програм згортання збиткових галузей та реструктуризації виробництва на базі сучасних технологій.

Штучне підтримання неефективних, збиткових, енергоємних підприємств і галузей через консервацію старих виробничих зв’язків з допомогою ЄЕП вестиме економіку України у глухий кут, збільшуватиме наявний розрив у рівнях економічного розвитку з країнами Євросоюзу. Орієнтація України на членство в ЄС та використання європейського досвіду відкриває для української економіки перспективи модернізації і зростання, а не занепаду.

Не менш спекулятивною й некоректною є теза про те, що «в Європі нас не чекають». Євросоюз ніколи не заперечував права України стати його членом у разі досягнення відомих копенгагенських критеріїв. Отже, правильна формула, відповідно до якої «у Європі нас не чекають такими, якими ми є». Інакше кажучи, проблема членства в ЄС — це насамперед проблема самої України. Її вирішення лежить у площині зміцнення демократичних інститутів, суворого додержання прав та свобод людини, створення структурованої системи соціального захисту громадян, запровадження прозорих ринкових механізмів і розбудови реальної соціально орієнтованої економіки на базі європейських стандартів.

У найближчій перспективі членство України в СОТ і визнання за нею статусу країни з ринковою економікою відкриває реальну можливість укладення з Євросоюзом, відповідно до ст. 4 УПС, угоди про зону вільної торгівлі, яка забезпечуватиме безперешкодний доступ українських товарів на величезний європейський ринок. Це сприятиме піднесенню економіки України, підвищенню життєвого рівня її громадян, а отже, створюватиме міцне економічне й соціальне підгрунтя для прискорення членства України в ЄС. У разі повномасштабної участі в ЄЕП Україна не лише позбавляється можливості укладення такої угоди, а й назавжди втрачає перспективу членства в європейських та євроатлантичних структурах.

Оцінка наслідків для України її участі у проекті ЄЕП буде неповною і неякісною без урахування наявності кардинальної різниці та глибинного конфлікту між геополітичними цілями й інтересами України і Росії. На відміну від України, пріоритетним геополітичним орієнтиром Росії є не членство у Євросоюзі та Північноатлантичному альянсі, а відновлення на пострадянському просторі «єдиної великої Росії», яка могла би бути самодостатньою і взаємодіяти на рівних із ЄС, НАТО, США, Японією, Китаєм. Євроатлантичний інтеграційний курс України, кінцевим результатом якого має стати повноправне членство України в ЄС та НАТО, унеможливлює реалізацію плану відновлення «єдиної великої Росії» на пострадянському просторі.

Повномасштабна реалізація проекту ЄЕП за російським сценарієм має триєдину стратегічну мету:

— створити нездоланні перешкоди для здійснення Україною її євроатлантичного інтеграційного курсу — короткотермінова мета;

— сформувати інтеграційне об’єднання, яке включатиме Україну і відіграватиме роль економічного ядра нового політичного союзу під домінуванням Росії (Російської ліберальної імперії — у термінології А.Чубайса) — середньотермінова мета;

— сприяти відновленню статусу Росії як великої держави (єдиної великої Росії — у термінології В.Путіна) — кінцева довготермінова мета.

Немає жодного сумніву в тому, що проект ЄЕП використовуватиметься антиукраїнськими силами як інструмент відродження «єдиної великої Росії» за рахунок руйнування України, оскільки впливова російська еліта й пересічні росіяни у своїй переважній більшості свято переконані, що український народ — це частина російської нації, незалежна Україна — геополітична аномалія і загроза Росії та що без України Росія — геополітично незавершена.

Допустимий рівень участі України у ЄЕП

З огляду на викладене, необхідно виробити відповідний і відповідальний підхід до форм та меж участі України в реалізації Угоди про формування ЄЕП.

На думку фахівців, прийнятним для України рівнем співпраці, який не суперечитиме курсу України на європейську і євроатлантичну інтеграцію, може бути зона вільної торгівлі. А.Гальчинський аргументовано довів, що участь України у формуванні зони вільної торгівлі має розглядатись як «вища планка» інтеграційних процесів на пострадянському просторі, оскільки такі зони не є системоутворюючими елементами, навколо яких формуються осібні інтеграційні угруповання. Ситуація якісно змінюється, коли створюються митні або валютні союзи. В таких випадках виникають функціонально відокремлені об’єднання, глибина інтеграції в яких виключає участь однієї держави одночасно у двох союзах такого типу.

Реагуючи на проект Угоди про формування ЄЕП, Євросоюз 16 вересня 2003 року зробив заяву, в якій було стисло й чітко окреслено можливі наслідки для України її участі в ЄЕП. У документі Євросоюзу підкреслюється, що участь України у простій зоні вільної торгівлі, утвореній чотирма державами, не створить особливих труднощів для України як у питанні приєднання до СОТ, так і в питанні поглиблення двосторонніх торгових відносин з Євросоюзом. У разі ж участі України в митному, економічному і/або валютному союзі в рамках ЄЕП, у переговорному процесі України як із СОТ, так і з Євросоюзом виникнуть серйозні проблеми, які практично заблокують їй шлях до членства у СОТ і унеможливлять створення зони вільної торгівлі ЄС—Україна, що назавжди перекриє вільний доступ українським товарам до величезного євроринку й позбавить Україну перспективи членства в Євросоюзі.

У цьому зв’язку важливо наголосити, що російська сторона вважає мінімальним рівнем інтеграції в ЄЕП митний союз і вже зараз наполягає на створенні зони вільної торгівлі у вигляді митного союзу або запровадженні митного союзу одночасно із зоною вільної торгівлі. Це, відповідно до установчих документів формування ЄЕП, викличе створення наднаціонального регулюючого органу — Комісії, яка відіграватиме роль центральної системоутворюючої структури й перетворюватиме ЄЕП на об’єднання з глибоким рівнем інтеграції. Такий підхід суперечить ст. 5 Угоди про формування ЄЕП і положенням розділу ІІ Концепції формування ЄЕП, відповідно до яких першим етапом різнорівневої і різношвидкісної інтеграції в рамках ЄЕП має стати завершення формування зони вільної торгівлі. Це означає, що російська сторона, навіть не дочекавшись ратифікації установчих документів про створення ЄЕП, намагається нав’язати такий порядок реалізації цих документів, який порушуватиме зафіксовані в них домовленості і заблокує як переговори України з СОТ, так і шлях до її членства у європейських та євроатлантичних структурах.

У світлі викладеного цілком зрозуміло, що для України верхня межа співпраці у ЄЕП — це проста класична зона вільної торгівлі, режим якої не передбачає ні проведення загальної зовнішньоторговельної і митної політики щодо третіх країн, ні функціонування будь-яких наднаціональних органів. Інакше кажучи, зона вільної торгівлі, режим якої відповідає національним інтересам України, має неодмінно формуватись у відповідності до принципів та правил СОТ. Лише в такому випадку зона вільної торгівлі в рамках ЄЕП сприятиме економічному розвитку України і розширюватиме її евроінтеграційні можливості.

Як зазначається у згадуваному вище документі Євросоюзу, Україна вже почала гармонізувати своє законодавство із законодавством ЄС, що має на меті створити необхідні регулятивні рамки й підгрунтя для лібералізації торгівлі ЄС з Україною. В разі реалізації положень статті 2 Угоди про створення ЄЕП, які передбачають гармонізацію законодавства й уніфікацію технічних стандартів, регламентів та норм країн-учасниць, виникнуть серйозні проблеми у започаткуванні переговорів щодо поглиблення інтеграції України з ЄС і створення зони вільної торгівлі ЄС—Україна. Адже законодавство, стандарти, регламенти й норми країн — учасниць ЄЕП ґрунтуються на цінностях, відмінних від європейських, і часто суперечать основоположним правилам ЄС. Узгоджуючи свої закони, стандарти, регламенти і норми з Євразійською спільнотою, Україна не наближатиметься, а ізолюватиме себе від ЄС. Отже, співпрацюючи з країнами — учасницями ЄЕП у зазначеній сфері, Україна не повинна погоджуватись на запровадження законів, стандартів, регламентів та норм, які суперечать Угоді про партнерство і співробітництво України з ЄС та загальним правилам і практиці ЄС.

Нарешті, справі ефективного забезпечення національних інтересів України не відповідає положення розділу VI Концепції формування ЄЕП про неприпустимість застережень до договорів. Ця норма суперечить рамковому характеру Угоди про формування ЄЕП, оскільки обмежує право її сторін самостійно визначати напрям і обсяг участі в інтеграційних заходах, як це передбачено її статтею 6. Право на застереження до багатосторонніх договорів — суверенне право кожної держави і регулюється Віденською конвенцією 1968 року про право міжнародних договорів. Споконвіку це право є загальновизнаним інструментом захисту інтересів держав–учасниць багатосторонніх договорів. Міжнародна практика знає окремі випадки, коли учасники конкретної угоди зі спеціальних питань домовлялися про включення до цієї угоди положення про неприпустимість застережень. Однак у міжнародній практиці невідомі випадки, коли б заборона застережень поширювалась на майбутні угоди до обговорення сторонами їх змісту.

Отже, положення про неприпустимість застережень до договорів, що укладаються в рамках ЄЕП, також неприйнятне для України.

Прийнятна для України юридична формула участі у ЄЕП

Угода про формування ЄЕП має рамковий характер. Тому необхідно розрізняти процес укладення Угоди і набуття нею чинності, з одного боку, та процес формування ЄЕП — з іншого. Участь України в цій Угоді аж ніяк не є тотожною її членству в ЄЕП. З юридичної точки зору, Угода не покладає на її учасників жодних зобов’язань, крім одного — брати участь у формуванні ЄЕП, але у межах і формах, прийнятних для кожного з них.

Підписана в Ялті 19 вересня 2003 р. Угода як така не порушує національних інтересів України. Проте цілий ряд її положень концептуально не узгоджуються з діючою Конституцією України та її курсом на євроатлантичну інтеграцію, здійснення якого має завершитись повноправним членством України у ЄС та НАТО.

Президент України при підписанні Угоди зробив застереження, що Україна братиме участь у формуванні та функціонуванні ЄЕП у межах, які відповідають Конституції України. Таке застереження, на жаль, має досить загальний характер, не фіксує з бажаною точністю позицію України, а отже, дає можливість тлумачити його як згоду України брати участь чи не у всіх етапах формування ЄЕП, особливо при розумінні, що Конституція держави може бути зміненою.

У поданні Кабінету міністрів України від 3 березня ц.р. про розгляд Верховною Радою України питання ратифікації Угоди про формування ЄЕП проект відповідного закону дослівно відтворює згадане неконкретне застереження, яке дозволяє довільне тлумачення і, зрештою, може бути повністю зведене нанівець формальними змінами до Конституції України. У зв’язку з цим слід нагадати, що свого часу, після ретельного вивчення Угоди та Концепції формування ЄЕП фахівцями трьох міністерств — закордонних справ, юстиції, економіки та з питань євроінтеграції, — керівники цих відомств підписали 12 вересня 2003 року спільний документ, у якому пропонували сформулювати конкретні застереження так: «Україна вважає кінцевою метою своєї участі у ЄЕП створення ефективно функціонуючої зони вільної торгівлі і підписує Угоду про формування ЄЕП з такими застереженнями:

1. Україна бере участь в Угоді про формування ЄЕП і застосовуватиме Угоду й Концепцію формування ЄЕП у межах і формах, що не суперечать Конституції України та стратегічному курсу на європейську і євроатлантичну інтеграцію, а також її самостійному вступу в СОТ у найближчій перспективі.

2. Україна розуміє використовувані в преамбулі, статтях 2, 4 і 5 Угоди про формування ЄЕП і розділах І, ІІ, ІІІ, IV, V, VI Концепції формування ЄЕП терміни «інтеграція», «інтегрування», «інтеграційні процеси», «інтеграційна взаємодія» та «інтеграційні заходи» як співробітництво, здійснюване на основі принципів суверенної рівності і спрямоване на формування зони вільної торгівлі відповідно до принципів, норм і правил СОТ.

3. Україна братиме участь у механізмах регулювання й заходах у рамках ЄЕП, передбачених статтями 1, 3 і 5 Угоди про формування ЄЕП, у рамках, що не перешкоджають її євроінтеграційному курсу або не суперечать новим напрямам і формам співробітництва України з ЄС.

4. Україна не делегуватиме своїх повноважень, передбачених статтею 4 Угоди про формування ЄЕП і розділом V Концепції формування ЄЕП, єдиному регулюючому органу, створюваному й функціонуючому в рамках ЄЕП. Рішення, що згадуються в статтях 4 і 6 Угоди про формування ЄЕП і розділах V, VІ Концепції формування ЄЕП, єдиного регулюючого органу й інших органів ЄЕП, обов’язкові для України за умови її згоди з цими рішеннями та їхньої відповідності Конституції і національному законодавству України.

5. Україна не вважає для себе обов’язковими положення стат-
ті 2 Угоди про формування ЄЕП і преамбули, розділів ІІ, ІІІ V Концепції формування ЄЕП щодо проведення єдиної зовнішньоторговельної політики, формування спільних митних тарифів, уніфікації торговельних режимів держав–учасниць стосовно третіх країн, а також єдиної політики в галузі тарифного й нетарифного регулювання, охорони прав інтелектуальної власності, єдиних правил конкуренції.

6. Україна бере участь у гармонізації законодавства держав — учасниць ЄЕП, уніфікації принципів розробки й застосування технічних регламентів і стандартів, санітарних і фітосанітарних норм, передбачених стат-
тею 2 Угоди про формування ЄЕП і розділами І, ІІІ Концепції формування ЄЕП, у тій мірі, в якій це не суперечить Угоді про партнерство та співробітництво між Україною і ЄС від 16 червня 1994 року.

7. Україна не приєднується до абзацу третього розділу VІ Концепції формування ЄЕП, залишаючи за собою право формулювати застереження до будь-яких договорів у рамках ЄЕП».

У принципі можна погодитись з усіма пунктами цього документа, крім п.4, оскільки його можна тлумачити як концептуальну згоду України брати участь у ЄЕП як в окремій інтеграційній структурі. На наш погляд, цей пункт краще викласти в такій редакції:

«4. Україна не братиме участі у створенні та функціонуванні єдиного регулюючого органу, а також будь-яких інших наднаціональних органів ЄЕП.»

У зв’язку з цим слід зазначити, що Україна не повинна брати участі у наднаціональних органах ЄЕП не стільки тому, що передача певних повноважень таким органам не відповідає діючій Конституції України, а насамперед тому, що участь у таких органах суперечитиме її євроінтеграційному курсу й унеможливить її майбутнє членство у Євросоюзі.

Зважаючи на надзвичайну важливість якнайшвидшого членства України в СОТ для здійснення її євроінтераційного курсу, до застережень було б доцільно включити окреме положення про незворотність курсу України на самостійний вступ до СОТ такого змісту: «Україна не має наміру переглядати домовленості, досягнуті в рамках переговорного процесу про свій самостійний вступ до СОТ, і прагнутиме набути членства в цій організації у найближчій перспективі і на умовах, які найкращим чином відповідають її національним інтересам».

У світлі викладеного необхідно зазначити, що пояснювальна записка до проекту закону України про ратифікацію угоди про формування ЄЕП, яка міститься у поданні КМ України, підписана лише міністром економіки та з питань євроінтеграції. У цій записці відсутні як всебічний аналіз документів про створення ЄЕП, так і якісна оцінка наслідків ЄЕП для забезпечення життєво важливих інтересів України.

Записка, зокрема, ігнорує той очевидний факт, що документи про формування ЄЕП передбачають створення осібного інтеграційного об’єднання, повномасштабна участь у якому виключатиме можливість здійснення Україною євроатлантичного курсу, визначеного як стратегічний у Посланні Президента України до Верховної Ради України «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного розвитку та соціального розвитку України на 2002—2011 роки».

Геополітичний характер проекту ЄЕП зумовлює необхідність його комплексного пропрацювання не лише Міністерством економіки та з питань євроінтеграції, а й іншими міністерствами та відомствами України, насамперед такими, як Міністерство закордонних справ, Міністерство юстиції, Держмитком тощо, з метою обґрунтування позиції України щодо проекту ЄЕП і віддзеркалення її у формі конкретних застережень.

Ратифікація Угоди Верховною Радою України із застереженнями, викладеними в розгорнутому вигляді, чітко окреслить позицію України і відповідним чином орієнтуватиме органи виконавчої влади, внесе визначеність у стосунки України з іншими державами-учасницями ЄЕП, підкреслить незмінність і необоротність євроатлантичного інтеграційного курсу України, сприятиме продовженню і поглибленню її діалогу та співпраці з євроатлантичними структурами.