Самодискредитація України

У часи «пізнього Кучми» багатьом із нас, хто працює у сфері міжнародних відносин і комунікацій, доводилося, пояснюючи зарубіжним партнерам внутрішньополітичну ситуацію в Україні, підкреслювати дистанцію, що склалася на той момент між тодішньою українською владою і українським же суспільством. Мовляв, «Кучма — це одне, а український народ — інше». При цьому ми розуміли, що «кожен народ має таку владу, на яку заслуговує», але також бачили, що якість влади не відповідає навіть тим скромним (за західними мірками) вимогам, які ставить їй наше суспільство. Пізніше, 2004 року, суспільство повалило тодішню владу, продиктувавши новій еліті принципово інші вимоги й намітивши нові, європейські за своєю природою критерії оцінки діяльності правлячого класу. Саме цей історичний факт принципово по-новому окреслив місце України на ментальній карті Європи й зумовив різке зростання кредиту довіри та інтересу до України, і навіть породив короткочасну моду на Україну в світі.

З певного часу дедалі важче, спілкуючись із зарубіжними експертами та політиками, обходитися без тієї, напівзабутої вже риторики, мовляв, «Ющенко—Тимошенко—Янукович — це одне, а народ України — інше». Деякі колеги з розумінням погоджуються, деякі дипломатично мовчать, а дехто не приховує роздратування: вічно, мовляв, ця Україна шукає виправдання своїм проблемам у неадекватності своїх керманичів.

«Україна є країною, де панує криза й нестабільність» — ось лейтмотив чималої кількості статей, що з’явилися останніми тижнями на сторінках таких авторитетних видань, як Wall Street Journal, Financial Times, Gazeta Wyborcza. Причому якщо раніше авторами цих (не нових) тез були переважно журналісти та інтелектуали, які загалом скептично налаштовані до України і черпають інформацію з російських джерел, то тепер аналогічну думку висловлюють і друзі України, котрі немало зробили для просування її інтересів у світі, — такі, наприклад, як Адріан Каратницький і Брюс Джексон.

З певного часу на Заході перестали розуміти президента України Віктора Ющенка. Трохи згодом, але так само неминуче, там перестали розуміти Юлію Тимошенко. Віктора Януковича, з огляду на його глибоку ментальну «совєтськість», там ніколи й не розуміли. Оскільки — навіть через очевидну самодискредитацію «великої трійки» — ніяка «четверта сила» в Україні поки що не з’явилася, втрата довіри до всіх політичних гравців (за відсутності альтернатив) означає істотний підрив репутації України як держави і суспільства загалом.

Оголошення дострокових парламентських виборів 2007 року хоча й не було юридично бездоганним, усе-таки не принесло Україні істотних іміджевих втрат. Чому? Передусім тому, що за обрієм тих виборів вимальовувалася бодай гіпотетична перспектива подолати протистояння між інститутами влади (президентом, Кабміном і парламентською більшістю) та сформувати дієздатну коаліцію, яка зможе здійснити хоча б частину реформ, очікуваних як Європою, так і українським суспільством із часу помаранчевої революції.

Чому дострокові вибори 2008 (або 2009) року, попри свою очевидну (на відміну від виборів 2007 року) юридичну правомірність, спричиняють такі істотні іміджеві втрати для України? Насамперед тому, що за ними не проглядається жодної конструктивної перспективи. Що далі? Навіщо? Такі запитання, які ставлять не тільки в Україні, а й у європейських столицях, та дефіцит переконливих відповідей на них з боку офіційного Києва викликають не тільки скепсис, втому, а й дедалі частіше неприховане роздратування тих, хто щиро співчуває Україні й підтримує її європейські амбіції.

Усі розуміють, що в новому парламенті, якщо його оберуть, не буде можливості створити дієву коаліцію, яка змогла б укотре спробувати реалізувати багаторазово сформульований суспільством запит на патріотичне й відповідальне правління. У новому парламенті буде лише два реалістичні сценарії: перший (найбільш реальний) — антипрезидентська коаліція за участі Партії регіонів і КПУ; другий — відсутність коаліції. Варіант ПР—«Наша Україна» малореальний внаслідок ідеологічних розбіжностей. БЮТ—«Наша Україна» не менш фантастичний через факт персональної ненависті. Та й нечисленність майбутньої фракції «НУ» не залишить цій політичній силі шансу стати важливим учасником коаліції (як нині, із 50-відсотковою квотою в уряді).

Тоді навіщо ж президент наполягає на виборах? На думку більшості західних спостерігачів (та й не тільки західних), самоціллю президента Ющенка є зруйнування статус-кво і відставка уряду. А якщо це так, то для репутації президента настають безнадійні часи. Безвідповідальність — це найслабкіше з визначень, які лунають сьогодні на Заході. Фактично не пропонуючи суспільству позитивної альтернативи на період після виборів, за відсутності шансів посилити позиції своєї політичної сили й за повної неможливості мати в новому парламенті проєвропейську коаліцію, президенту Ющенку не випадає сподіватися на розуміння навіть найбільш проукраїнських представників західного істеблішменту.

Втім, для Юлії Володимирівни ситуація аж ніяк не краща. Пішли в минуле ті часи, коли один її візит до Брюсселя вирішував безліч іміджевих проблем і демонстрував її перевагу над президентом у контактах із такими європейськими лідерами, як Хав’єр Солана і Ангела Меркель. Немає більше тієї неприємної для президента реальності, коли, зустрічаючись із ним, Солана повторював меседжі, які раніше озвучувала Тимошенко, фактично солідаризуючись із нею в оцінці внутрішньополітичних процесів в Україні. Останні відвідини прем’єр-міністром європейської столиці чітко показали, що її медовий місяць закінчився. В Європі помітили її персональний внесок у руйнацію слабкої єдності демократичних сил в Україні, «оцінили» слизьку позицію практично з усіх міжнародних питань, загравання з Москвою, авантюризм фракції БЮТ у парламенті, блокування аверсного використання нафтопроводу Одеса—Броди... При цьому найважливішим, що підриває імідж прем’єра, є те, що за десять місяців роботи уряд не подав парламенту жодного законопроекту, який можна було б вважати справді реформаторським, націленим на системну модернізацію країни, а не на перерозподіл владних повноважень та інші егоїстичні цілі.

У суперечці Ющенко—Тимошенко Європа більше не підтримує жодного, бо вважає обох неправими в головному — замість спільно працювати на консолідацію патріотичних проєвропейських сил, українські лідери спрямували всю свою енергію на боротьбу одне проти другого, що значно послабило спроможність України як держави досягти поставлених цілей.

Політичний клас веде гру на взаємне знищення. Веде, попри глобальну фінансову кризу, очевидний розбрат і хитання в українському суспільстві, попри нові виклики безпеці, чітко окреслені кавказькою війною серпня 2008 року. Суспільство жваво обговорює «бойові дії», але не бажає вплутуватися — це не його війна. Проте наївно було б не звертати уваги на істотні відмінності, що позначаються на іміджі українських держави і суспільства у світі.

Від ситуації 2004 року нинішня відрізняється тим, що тоді дискредитувала себе лише верхівка української влади на чолі з президентом — але водночас існувала виразна, впливова й численна опозиція, яку підтримувала більшість громадян, пропонувала суспільству програму реформ європейського зразка і мала довіру як у країні, так і за кордоном.

Тепер такої виразної альтернативи в Україні немає. Всі три головні політичні сили та їхні лідери приблизно однаково, хоч і кожна по-своєму, дискредитували себе.

Так що навряд чи в цій ситуації спрацює звичний аргумент щодо «неоднаковості» влади і суспільства — якщо в суспільства немає достатніх внутрішніх ресурсів, щоб висунути принципово нових лідерів, то нема чого нарікати на владу — сьогодні вона значно більшою мірою є дзеркалом нашого колективного стану, ніж чотири роки тому, коли за відсутності свободи ЗМІ напівавторитарний режим намагався нав’язати суспільству свою гру. Нинішня ситуація в українському політикумі — це виклик репутації українського суспільства, якому через безвідповідальність правлячого класу загрожує здача позицій на «ментальній карті Європи», відвойованих 2004 року.