Російська "битва за Африку"

За останній рік російські ЗМІ неодноразово привертали увагу своїх читачів до африканського континенту, таким чином формуючи уявлення про новий вектор у зовнішній політиці Москви.

Ця політика спрямована на відновлення зв'язків із чорним континентом, втрачених у буремні 90-ті, після розпаду СРСР.

Першим виявом зацікавленості Москви Африкою був візит Володимира Путіна 2006 р. у три африканські країни - Алжир, Марокко та Південноафриканську республіку. Тоді йшлося виключно про економіку, а саме про металургію та енергетику. Відтоді позиції Росії на континенті поступово зміцнюються, а ПАР стає головним економічним та політичним партнером Москви у тропічній Африці.

Загалом, РФ, як і Китай, на чорному континенті керується двома групами цілей - економічними та політичними. Проте якщо Піднебесна ставить собі за мету доступ до ресурсів і захист цього доступу, то Москву цікавлять не так ресурси, як їх розробка. Така відмінність цілей пов'язана з тим, що Китай є світовим лідером зі споживання ресурсів, більшість яких імпортує, а Росія, навпаки, ресурси експортує і не потребує імпорту газу, нафти чи металів. Тому китайська експансія, принаймні поки що, уживається з доволі агресивною політикою Росії на континенті.

Москва використовує Африку перш за все за для підвищення свого впливу на газовому, алмазному, урановому ринках, ринку металів платинової групи, а також у атомній енергетиці. Для Росії це важливо, оскільки вона посідає ведучі позиції в цих сферах, і нові гравці їй не потрібні. До реалізації проектів із видобутку зазначених корисних копалин і побудови атомних електростанцій залучаються як приватні, так і державні російські компанії. Так, наприклад, ще у 2014 р. між урядом Зімбабве та консорціумом російських компаній на чолі з державним "Ростехом" було укладено угоду на видобуток платини на родовищі Дарвендейл, одному з найбільших у світі за запасами металів платинової групи. Загалом же, Зімбабве є третьою країною за цим ресурсом після ПАР та Росії. Вартість проекту тоді оцінювалась у 3 млрд дол., однак проект застопорився.

Нове життя в угоду вдихнув візит міністра закордонних справ РФ Сергія Лаврова в Зімбабве у березні 2018 р. Лавров підтвердив гарантування російською стороною виконання взятих на себе зобов'язань. Було заявлено, що росіяни також планують інвестувати у видобуток алмазів. Ішлося й про зацікавленість зімбабвійців у військово-технічному співробітництві з Москвою.

Ще один приклад присутності росіян в економіках африканських країн - розробка державною компанією "Росатом" проекту будівництва АЕС в Уганді. У 2017 р. Росія та Уганда підписали меморандум, у якому йдеться про створення і розвиток атомної інфраструктури. Той-таки "Росатом" 2014 р. уклав угоду з Міністерством енергетики ПАР щодо будівництва восьми реакторів. Але у квітні 2017 р. Високий суд провінції Західний Кейп анулював цю угоду як незаконну. Відтоді "Росатом" не полишає спроб пролобіювати це будівництво, проте, хоча курс уряду Південної Африки на розвиток атомної енергетики лишається незмінним, через нестачу коштів побудову нових енергоблоків відкладено, щонайменше, до 2030 р.

Участь Росії у видобутку африканських ресурсів має серед суто економічних цілей і одну чітку політичну. Це підвищення престижу урядів країн-експортерів сировини загалом і РФ, зокрема. Як ідеал - створення організації країн-експортерів сировини на кшталт ОПЕК.

Економічні інтереси Росії в Африці не обмежуються стратегічною сировиною та енергетикою. Російські компанії присутні в сільськогосподарській сфері, в промисловості, виробництві продовольчих продуктів тощо. У Бурунді, наприклад, функціонує спільне підприємство, що виробляє світлотехнічні прилади, в Сенегалі росіяни будують рибо- та птахопереробний заводи.

Володимир Путін на саміті БРІКС, який проходив у Йоганнесбурзі 25-27 липня 2018 р. заявляв, що товарообіг між Росією та країнами континенту у 2017 р. зріс на 25% ,порівняно з 2016-м, і сягнув 14 млрд дол. Зокрема, обіг продовольчих товарів зріс на 38%, а машин і обладнання - на 24%. За його ж словами, обсяг російських інвестицій в африканські економіки у тому ж 2017 році становив один млрд дол. Окрім того, РФ опосередковано - через ВООЗ та Фонд Всесвітньої продовольчої програми - робить великі внески на подолання проблем голоду і боротьбу з захворюваннями.

Проте не з економічними питаннями асоціюються нинішні досягнення Кремля. За останній рік Росія стрімко увірвалася в Африку як військова потуга. І, хоча масштаби військової присутності ще далекі від радянських, усе свідчить, що вони тільки зростатимуть.

За часів Радянського Союзу Москва мала великий вплив на процеси деколонізації Африки і була донором для багатьох африканських країн. Сергій Лавров недавно заявляв, що країнам Африки списали борг на загальну суму 20 млрд доларів, частина цих боргів тяглася ще радянських часів. СРСР мав сильні позиції в Анголі, Мозамбіку, Замбії, Танзанії, Ефіопії та ще в цілому ряді держав. Великою мірою це досягалося за рахунок підготовки кадрів у радянських закладах освіти. Наразі, за різними оцінками, кількість африканських студентів у російських ВНЗ, порівняно з кінцем 80-х років, зменшилась у двадцять разів. Це призвело до того, що в Африці лишається дедалі менше агентів впливу Кремля, які обіймають політичні посади.

Вплив на Африку не обмежувався освітою. Підтримувалась антиурядова діяльність у Родезії (сучасна Зімбабве), надавалася допомога Африканському національному конгресу в ПАР, на що з початку 60-х і до розпаду СРСР витратили 61 млн інвалютних рублів. Радянський Союз серйозно підтримував країни континенту на міжнародній арені. Тоді чорний континент був однією з клітинок шахової дошки холодної війни. Африка була завалена радянською зброєю, радянські військові радники не тільки надавали штабну підтримку місцевим арміям, а й воювали, навіть потрапляли в полон. У 90-х роках присутність Москви обмежувалася військово-технічним співробітництвом із давніми партнерами. Росія, як і інші колишні радянські республіки, активно продавала зброю, тим більше що вона була потрібна, бо на континенті вирував цілий ряд кривавих війн.

Нинішній сплеск зацікавленості в Росії як силі пов'язаний насамперед із громадянською війною в Сирії. Росіяни чітко дали зрозуміти нестабільним, слабким урядам, які функціонують в умовах збройних конфліктів, що Москва може допомогти зі стабілізацією ситуації. При цьому ціна такої допомоги буде невисокою, а вигоди - максимальними. На прикладі Сирії ми бачимо, як працює зазначена схема. Російські військові та приватні військові структури стабілізують ситуацію в країні в цілому, беруть під контроль території і придушують повстанців. Далі російським компаніям дається право на розробку надр.

Ця ж схема чудово запрацювала в Центральноафриканській Республіці, де з 2012 р. триває громадянська війна. Миротворча місія Африканського союзу та Франції трохи стабілізувала ситуацію, проте миротворці не воюють, вони примушують до миру, а це означає, що переможця у війні немає.

Президент ЦАР Фостен-Аршанжа Туадер

presidence.centrafrique / Facebook

У січні 2018 р. в Бангі вирушили 175 росіян, 5 із яких - військові. Цивільні - співробітники ПВК Sewa Security Services та Lobaye LTD. Згідно з офіційною заявою МЗС РФ, цивільні охороняють президента ЦАР Фостен-Аршанжа Туадера і тренують місцеві армійські підрозділи, військові - радники при штабах. Проте є інформація, що за такі послуги російським компаніям було відкрито доступ до розробки родовищ золота. Саме це й намагалася виявити російська знімальна група, яка загинула в ЦАР наприкінці липня. А вже за три тижні після цієї події, 21 серпня, в день відкриття форуму "Армія - 2018", РФ підписала договори про військове співробітництво з Центральноафриканською Республікою та Буркіна-Фасо. Офіційно було заявлено, що угоди стосуються спільної боротьби з тероризмом та участі РФ у підготовці урядових сил.

Трохи схожа ситуація і з Суданом. Наприкінці 2017 р. з'явилась інформація, що ПВК Вагнера заходить у Південний Судан, у якому з 2013 р. тривала громадянська війна і який надзвичайно багатий на нафту. Згодом стало зрозуміло, що російська ПВК таки з'явилась, але не в Південному Судані, а в Судані. Ця країна має одразу кілька зон, у яких будь-якої хвилини може спалахнути збройне протистояння. По-перше, досі не вирішений конфлікт у Дарфурі, по-друге - спірні території з Південним Суданом та Єгиптом. Появу росіян у Судані можна розглядати як продовження підтримки режиму Омара аль-Башира. Під час гарячої фази конфлікту в Дарфурі саме Москва поставляла більшість зброї урядовим силам. Згідно з доповідями SIPRI, Стокгольмського інституту проблем миру, у
2004 р. обсяг закупівель російської зброї становив 99% від загальних замовлень Судану. У 2007 році - 96%. У грошовому еквіваленті це, відповідно, 297 млн та 54 млн доларів.

За даними російських ЗМІ, бійці ПВК Вагнера займаються підготовкою суданських урядових сил і, швидше за все, охороною родовищ золота, розробляє які російська ж компанія Siberian for Mining.

Не слід забувати і про традиційну сферу інтересів РФ в Африці - торгівлю зброєю. У період 2011-2015 рр. 30% контрактів, укладених "Рособоронэкспортом", припадало на країни чорного континенту. Причому номенклатура поставок вражає: від стрілецької зброї до ракетно-артилерійських систем, від броньованої техніки до авіації. Традиційними покупцями є Ангола, Судан, Намібія, Ефіопія, Еритрея, дещо купують Нігерія, Малі, Уганда. Загалом, найбільший попит тримається на військову авіацію російського виробництва. Невід'ємною частиною контрактів на поставку зброї є її сервісне обслуговування. І ось тут у росіян починаються проблеми, адже вони не надають замовнику всієї необхідної технічної документації. Це повною мірою вже відчули на собі Індія і Малайзія, які купують сучасні системи озброєння. Невдовзі проблеми будуть у Анголи й Лівії, точніше - в Уряду національної єдності Лівії, бо вони теж озброюються новітньою російською зброєю.

Що стосується Лівії, то тут, здається, Москва розкладає яйця в різні кошики, оскільки офіційно поставляє зброю Урядові національної єдності і, за деякими даними, неофіційно - противнику УНЄ, Лівійській національній армії під командуванням маршала Хафтара. Аналітики зазначають, що, можливо, таким чином Москва виторговує собі військово-морську базу на лівійському узбережжі Середземного моря. І, на відміну від бази в сирійському Тартусі, ця база міститиметься поряд із "м'яким підчерев'ям Європи". Ще про одну базу ВМФ ідуть перемовини з урядом Еритреї. РФ хоче відновити колишню радянську базу Нокра на одному з островів у Червоному морі.

Незважаючи на присутність зброї російського виробництва на всьому континенті, Москва точно не є монополістом. Серйозну конкуренцію на ринку озброєння становлять країни Заходу, КНР та, останнім часом, Південна Африка. Попри це, між РФ і САДК (Southern African Development Community), економічним блоком країн півдня континенту, на саміті БРІКС у Йоганнесбурзі підписано меморандум про військово-технічне співробітництво.

Тверезо оцінюючи досягнення останніх років, російське керівництво й експерти розуміють, що на тлі успіхів КНР, Індії, арабських країн-виробників нафти успіхи Москви поки що досить скромні. Тому, зважаючи на перспективи Африки та поки що наявний там вакуум сили, вона докладає максимум зусиль для виправлення цієї ситуації. Крім згаданих зустрічей на найвищому рівні, які вже відбулися нинішнього року, Москва нарощує співпрацю в освітньо-культурній та науковій сферах, причому ця робота ведеться і всередині РФ. Дії Росії в Африці - це спроба повернути колишні позиції. І навіть мета таких дій схожа з метою, яку ставив перед собою СРСР: посісти важливе місце в конструкції, вже вибудовуваній Китаєм, конструкції, яка має протиставити бідні або відносно бідні країни, що розвиваються, країнам Заходу.