Піднебесся чорного континенту

У сучасному світі позиції Китаю стрімко зростають.

Буквально за кілька десятиліть він став однією з найвпливовіших держав. Багато в чому такому зростанню КНР посприяли країни "третього світу", зокрема й Африки. Останні 15–20 років Піднебесна активно нарощує свою присутність на чорному континенті, що дає їй небачений вплив серед бідних африканських держав.

Китай вважає себе зростаючим "організмом", якому потрібні сировина і ресурси, а також місце, де можна себе реалізувати. Не дивно, що китайське керівництво звернуло увагу на Африку. На відміну від країн Заходу, які відчувають історичну провину перед Африкою і бачать у ній насамперед низку проблем, що пов'язані з нестабільністю, тероризмом, корупцією та міграцією, для Китаю Африканський регіон - шанс реалізувати економічні та геополітичні можливості.

Річ у тому, що в Африці є вільні поклади сировини, і отримати доступ до них більш ніж реально. До того ж цей регіон - величезний ринок чисельністю 1,3 мільярда людей, який має тенденцію до зростання: Світовий банк прогнозує, що до 2050 року кількість жителів континенту сягне трьох мільярдів. Тому Африка - це чудовий ринок для недорогих китайських товарів.

Стратегія Пекіна в Африці будується на уявленнях про співробітництво між країнами Півдня, що розвиваються. У цій концепції багаті країни Півночі протиставляються слаборозвиненим країнам Півдня. Таким чином Китай апелює до спільної історичної долі з країнами Африки. Бачення Пекіном системи міжнародних відносин у багатьох випадках збігається з підходом африканських держав, що дозволяє їм розглядати КНР як союзника.

Китай з'явився в Африці ще в другій половині ХХ століття. Тоді країна була хоч і незалежною, та все ж частиною соціалістичної системи. Тому й свої відносини Пекін будував з державами, які бодай зовнішньо декларували соціалістичний шлях розвитку. Нині політичні режими не заважають співпраці. Проте, як і півстоліття тому, одним із чинників, що визначає співпрацю, є тайванське питання.

Пекін встановлює дипломатичні відносини лише з тими країнами, які визнають суверенітет Китаю над Тайванем. Позиція Пекіна проста: в світі є лише один Китай, і Тайвань - невід'ємна його частина. Саме тому китайсько-південноафриканські дипломатичні відносини були встановлені аж 1998 року, після падіння режиму апартеїду та розриву ПАР відносин із Тайванем.

З цієї ж причини Китай на сьогодні має дипломатичні відносини тільки з 51 з 54 держав Африки. Не встановлені дипломатичні зв'язки з Сан-Томе і Принсіпі, Буркіна-Фасо і Свазілендом (Королівством Есватіні). Що характерно, в кожній з країн, з якою Пекін має дипвідносини, є посольство КНР. До речі, США мають на континенті 49 посольств, у п'ятьох країнах посли діють за сумісництвом; Україна - всього 10 посольств, тобто в середньому кожен з українських послів відповідальний за відносини з п'ятьма-шістьма державами.

Декларуючи політику невтручання у внутрішні справи, Пекін реалізує в Африці стратегію "м'якої сили". Корупція, недотримання прав людини, зловживання владою, диктатура? Китай це не обходить, бо його власна політична система допускає такі явища. Його цікавить тільки економічна та геополітична вигода від співпраці з будь-яким режимом.

Пекін не висуває політичних вимог для надання економічної допомоги. У цьому й полягає привабливість китайської моделі співпраці у порівнянні з європейською чи американською. Крім того, що Китай надає дешеві кредити економікам африканських країн, він фінансово підтримує й уряди. І це не тільки надання міжурядових кредитів, а ще й списання боргів.

Так, 2009 року КНР списала борги 32 африканським країнам на загальну суму понад 3 млрд дол. 2015 року Сі Цзіньпін заявив про списання всіх міжурядових безвідсоткових позик найменш розвиненим африканським країнам. Таким чином Піднебесна ніби субсидіювала африканські уряди, що підвищило політичний капітал Китаю.

Китай не тільки користується ресурсами континенту і реалізує там власні товари, а й інвестує в те, чого найбільше потребує Африка, - в інфраструктуру. За даними посольства КНР у Великій Британії, Китай побудував в Африці понад 100 шкіл, майже 200 лікарень, 20 центрів для демонстрації сільськогосподарських технологій та кілька тисяч кілометрів залізниці й доріг із твердим покриттям.

Ще в 1970-х роках минулого століття Китай профінансував будівництво Танзанійсько-Замбійської залізниці (Tanzania-Zambia Railway, TAZARA) - магістралі завдовжки 1860 км, яка з'єднала замбійський мідний пояс із танзанійським портом Дар-ес-Салам. Тоді на реалізацію проекту, де було задіяно 25 тисяч китайських робітників, Піднебесна виділила 500 млн дол. 2010 року Китай виділив 39 млн дол. на ремонт і відновлення діяльності TAZARA.

2011-го Китай вклав 3 млрд дол. у будівництво залізниці Аддис-Абеба-Джибуті. Будували залізницю China Railway Group і China Civil Engineering Construction Corporation. Також серйозно вкладається КНР у розвиток залізничного сполучення в Нігерії й Анголі.

Китайські програми допомоги не обмежуються фінансовими вливаннями. Вони працюють у науковій, технічній, гуманітарній, освітній сферах. 2009 року в Китаї було ухвалено трирічний план розвитку партнерства в науці, технологіях та освіті. З 2011-го реалізується проект "Надія", головною метою якого є побудувати 1000 шкіл для африканських дітей.

Важливою ланкою у формуванні іміджу Китаю в Африці є т.зв. Інститути Конфуція, в яких вивчають китайську культуру і мову. Наразі на континенті 39 таких центрів. Китай використовує стратегію, згідно з якою він долучається до зрощування лояльних Пекіну африканських політичних та економічних еліт, тому він надає велику кількість стипендій студентам з Африки. Постійно відбуваються обміни художніми колективами.

Однією з пріоритетних галузей для Китаю є сільське господарство, оскільки на 20% населення світу він має лише 7% територій, придатних для сільськогосподарського виробництва. Це змушує Пекін шукати вільні землі. І тут Африка також стає у пригоді. В цій сфері Пекін співпрацює з країнами, що мають найбільший сільськогосподарський потенціал, - Зімбабве, Замбією, Кенією і Танзанією. Китайські компанії орендують або купують землю і займаються на ній хліборобством або тваринництвом. Продукцію відправляють до Китаю.

2007 року для підтримки діяльності компаній з Піднебесної, що провадять господарську діяльність в Африці, було створено Китайсько-африканський фонд розвитку. Завдяки цьому фонду реалізується 91 проект у 36 країнах континенту на загальну суму 4,5 млрд дол. За даними Ernst&Young, 2016 року обсяг китайських інвестицій в економіку африканських країн досяг 36 млрд дол., а 2017-го прогнозувалося зростання до 48 млрд. Проте південноафриканський Standard Bank заявляв: уже 2010 року загальний обсяг інвестицій з Китаю сягав 30–40 млрд дол.

Ще 2009 року Китай став найбільшим торговельним партнером Африки, обійшовши США. Потреба Піднебесної в ресурсах відіграла свою роль, і обсяг китайсько-африканської торгівлі зріс з 11 млрд дол. у 2000 році до більш ніж 220 млрд у 2017-му. Прогнозується, що до 2020 року він зросте ще на третину. Головні торговельні партнери Китаю - країни, що багаті паливом та мінеральними ресурсами. Але в цілому Піднебесна купує все, що може запропонувати Африка, - від корисних копалин до чаю і кави, від слонячої кістки до рогів носорога.

Тільки Близький Схід постачає Китаю нафти більше, ніж Африка: Пекін отримує 1,4 млн барелей африканської нафти в день. Це - 22% нафтового імпорту Піднебесної. 2016 року Ангола стала третьою постачальницею нафти в КНР, а 2017-го навіть випередила Саудівську Аравію: більше, ніж Ангола, в Китай експортує "чорне золото" тільки Росія. Серед інших великих африканських постачальників - Демократична Республіка Конго, Судан і Нігерія.

Не оминає Китай увагою і вугілля. Він споживає 47% загального світового обсягу. Головний експортер африканського вугілля - Південна Африка. На потреби економічної діяльності КНР припадає 31% світового споживання рудної сировини, тому з Африки Китай отримує кобальт, мідь, тантал, платину, марганець, золото, хром тощо. У цій сфері він співпрацює із Замбією, Зімбабве, ПАР, ДРК, Марокко та Гвінеєю. Зі зростанням попиту Китаю на мідну та залізну руду пов'язують зростання цін на цю сировину, що своєю чергою збільшило капіталовкладення для африканських виробників металів.

Хоча Китай нібито робить чимало доброго для бідних і не дуже африканських країн (дає кредити, реалізовує інфраструктурні проекти, опікується освітою місцевих жителів), багато хто незадоволений тим, що і як Китай робить в Африці.

Піднебесній ставлять у провину величезне негативне сальдо торговельного балансу з африканськими країнами, які не мають значних покладів сировини; недотримання китайськими компаніями екологічних вимог та норм охорони праці; потік дешевих китайських товарів, який заважає розвиткові місцевої промисловості (особливо це стосується товарів легкої промисловості). Ще один негативний чинник - зростання китайської міграції та її вплив на місцеве підприємництво. Історично так склалося, що в африканських країнах дрібним бізнесом займаються в основному вихідці з Азії - араби, індійці, малайці. Багато хто з китайських мігрантів також іде у підприємництво, що, враховуючи працездатність китайців, ставить під загрозу добробут тамтешнього прошарку населення, яке традиційно займається дрібним бізнесом.

Не всі африканські лідери підтримують дії Китаю. Так, Табо Мбекі, обіймаючи посаду президента Південної Африки, домігся від Китаю зменшення обсягів виробництва текстильних товарів, які китайці постачали в країну, бо це майже вбило південноафриканську легку промисловість. Майкл Сата, президент Замбії, виграв президентські перегони в свого опонента - чинного тоді президента Рупія Банди, побудувавши стратегію на підтримці антикитайських настроїв у країні, що вирували після того, як китайський менеджмент відкрив стрілянину по місцевих шахтарях на одній із замбійських шахт.

А ось президент Намібії Хаге Гейнгоб під час свого візиту до КНР у березні 2018 року заявив, що Китай у жодному разі не колонізує Африки, а африканські країни достатньо зрілі для того, щоб обирати собі друзів. На користь цього твердження свідчить реакція офіційного Пекіна на усунення в листопаді 2017 року з посади президента Зімбабве найдавнішого й найбільшого друга Китаю на континенті - Роберта Мугабе, а також вимушена відставка президента ПАР Джейкоба Зуми. Пекін нібито просто сказав: "О'кей, це ваші власні справи. Продовжуймо і далі будувати відносини".

Проте попри декларування політики невтручання Китаю у внутрішні справи, видно, як Пекін поступово від неї відходить. Найкращий приклад цього поява наймолодшої держави на планеті - Південного Судану. Тоді чітка позиція Китаю допомогла посадити сторони за стіл переговорів, під час яких вони змогли домовитися про проведення референдуму на території південної частини тоді ще єдиного Судану та визначення статусу цієї території.

Місцевий бізнес звинувачує китайські компанії в недотриманні трудового законодавства та корупційних схемах, за якими вони отримують від держави замовлення. Особливо це стосується сфери будівництва інфраструктурних об'єктів. Китайські компанії без тендерів отримують об'єкти будівництва або обслуговування, оскільки кредитування на розвиток інфраструктури надається за умови реалізації проектів компаніями з Піднебесної, які у свою чергу використовують африканців - байдуже, якого кольору в них шкіра, - лише на некваліфікованих роботах. Місцеві компанії можуть працювати в таких проектах тільки як субпідрядники, що завдає їм збитків, оскільки основний підрядник розраховує вартість робіт за китайськими розцінками, які є набагато нижчими.

Китай каже, що в Африці недостатньо кваліфікованих фахівців і тому компанії не мають іншого вибору, крім як використовувати китайців на вищих і середніх керівних ланках. З огляду на це, Китай через Фонд розвитку африканських людських ресурсів запустив програму підготовки африканських фахівців, що дає змогу навчити приблизно чотири тисячі осіб на рік. Компанія Huawei Technologies відкрила п'ять навчальних центрів у Кенії, Південній Африці, Нігерії, Тунісі й Єгипті, що готують фахівців для ІТ-сфери.

Колишній держсекретар США Рекс Тіллерсон під час свого єдиного візиту на чорний континент у березні цього року застерігав уряди африканських країн від втрати ними суверенітету під впливом підписаних з Китаєм договорів. Якщо країна прийме китайську допомогу і віддасть Китаю в користування власну інфраструктуру й ресурси, у випадку дефолту вона може їх втратити.

Розширюючи свою присутність на континенті та отримуючи доступ до його ресурсів, Китай тим самим укріплює власну економічну й військову безпеку. Створюючи собі таким чином зону життєво важливих інтересів і демонструючи прагнення цю зону захищати. Про це свідчить участь китайських військових у миротворчих операціях у Малі, Західній Сахарі, Південному Судані, Сьєра-Леоне, Кот-д'Івуарі та Демократичній Республіці Конго.

З 2015 року Китай створює структуру, яка буде спроможна проводити широкомасштабні воєнні операції за кордоном. У рамках програми з реформування власних збройних сил і спеціально під означену вище структуру Китай збудував і відкрив у серпні 2017 року військову базу в Джибуті. Одночасно КНР витісняє з африканських ринків західних виробників зброї, насичуючи африканські армії власною зброєю та технікою.

Насправді Китай робить те саме, що й колоніальні імперії Нового Часу. Китай так само експлуатує африканські ресурси і наводнює африканські ринки власними товарами. І навіть ті інфраструктурні проекти, які реалізує Піднебесна, слугують здебільшого якнайповнішій реалізації її власних інтересів. Так само Пекін зрощує лояльну собі еліту. Так само створив собі зону впливу, щоправда, на відміну від європейських країн, ця зона впливу розпросторюється на весь континент. Так само, як і європейці в ХІХ столітті, Китай змагається з міжнародними акторами за цю зону впливу.

Саме завдяки китайському впливу на Африку США ще 2008 року створили Африканське командування збройних США (AFRICOM). Воно - єдине командування, що було створене після закінчення холодної війни. Офіційно заявлялося, що AFRICOM створено для захисту від міжнародного тероризму та сприяння побудові демократії в африканських країнах. Проте на практиці це означає, що США знову розглядають Африку як поле боротьби двох систем.

Тільки тепер США боротимуться з Китаєм.