РІЗДВЯНИЙ ПОДАРУНОК ЄВРОПІ

Сенсацій від сербських парламентських виборів мало хто очікував. Перемога опозиції була прогнозованою, в неї вірили і в Сербії, і за кордоном. Сумнівалися в ній лише Мілошевич та його соратники. Для прибічників Воїслава Коштуніци результат виборів у головній (і фактично єдиній) республіці югославської федерації був надзвичайно важливий. Перемога їхнього кумира у федеральній президентській гонці три місяці тому й усунення Мілошевича абсолютно нічого не означили б, якби влада в Сербії залишилася в руках консерваторів.

Завоювання ж більшості в сербському парламенті для демократів могло стати ще одним кроком у процесі перебирання влади в країні, оскільки уряд і парламент Сербії мають більші повноваження, ніж федеральна влада Югославії. Сербський уряд не лише керує поліцейськими силами чисельністю 85 тисяч чоловік, а й відповідає за розробку і втілення в життя економічної, фінансової та соціальної політики.

Але найголовніше те, що югославський президент за таких умов міг би взагалі залишитися без влади, якби в сербському парламенті соціалісти Мілошевича виявилися в більшості. По-перше, тоді вони могли б стверджувати, що влада до демократів на федеральному рівні три місяці тому перейшла незаконно, оскільки народ продовжує симпатизувати «старій гвардії». А по-друге, пост президента СРЮ міг бути взагалі ліквідований з причини розпуску самої федерації — Мілошевич і компанія задля цього цілком могли пожертвувати Чорногорією, офіційно надавши їй незалежність. Тоді Коштуніцу спіткала б доля Михайла Горбачова зразка грудня 1991 року.

Але цього не сталося. Минулої неділі стало відомо, що на парламентських виборах у Сербії представники демократичної опозиції здобули впевнену перемогу, набравши понад 64% голосів. Альянс опозиційних сил завдав нищівної поразки Соціалістичній партії, що правила протягом останніх 12 років. За останніми даними, Демократична опозиція Сербії (ДОС) матиме 176 із 250 місць у парламенті. У соціалістів буде 37 мандатів. У Скупщину пройшли ще дві партії: ультранаціоналістська Радикальна партія, яку очолює відомий Воїслав Шешель (23 місця) і партія Сербської єдності (14 місць). У виборах взяло участь 58,7% населення Сербії — близько чотирьох мільйонів чоловік. Голосування проходило навіть у Косові. Однак тут вибори відбулися лише в 12 округах з 16 — в решту районів провінції бюлетені не везли з міркувань безпеки.

Мабуть, єдиним сюрпризом став результат виступу на виборах партії Сербської єдності, яку очолюють прибічники польового командира часів боснійської війни Желько Разнатовича, відомого на прізвисько Аркан. Вона здобула близько 6 відсотків голосів, що втілилося в 14 парламентських мандатах. Сам Аркан був убитий у січні в белградському готелі «Інтерконтиненталь», а його вбивць так і не знайшли. Однак феномен успіху радикалів добре відомий. У кожному суспільстві є один-два відсотки людей, що купуються на популістські гасла та нереальні обіцянки, а в колишніх комуністичних країнах таких людей завжди більше. Саме вони і склали кістяк електорату цієї партії. Швидше за все, за неї також проголосували й ті, хто розчарувався в соціалістах і радикалах Шешеля.

Внаслідок різкого падіння популярності одного з провідних сербських політичних діячів останніх років Вука Драшковича його Сербський рух за оновлення (СРО) не подолав п’ятивідсоткового бар’єра і, відповідно, не отримав жодного місця в парламенті. Характерно, що СРО — найчисельніше політичне об’єднання в Сербії. Проте це не допомогло йому пробитися в парламент. Тож загравання Драшковича з режимом Слободана Мілошевича не дало йому нічого хорошого, за винятком особистих матеріальних благ.

За словами місцевих журналістів, в обмін на певну лояльність Драшкович отримав у відкуп прибуткові сфери діяльності в Белграді, завдяки чому він і його дружина непогано, за місцевими стандартами, поживилися. Крім того, лідер СРО дуже прорахувався, не приєднавшись до альянсу опозиційних партій перед президентськими виборами і виборами до Союзної Скупщини у вересні.

Отже, демократична опозиція, по суті, перестала бути опозицією, бо становитиме в сербському парламенті абсолютну більшість. І головне питання полягає тепер у тому, скільки протримається альянс опозиційних сил. До речі, можливий розвал коаліції ДОС — це сьогодні єдина надія прибічників Міло- шевича. Попри визнання перемоги опозиції, соціалісти намагаються підсолодити вже заковтнуту ними пігулку, наголошуючи, що їхня партія зможе сформувати найбільшу парламентську фракцію. Справді, до демократичного альянсу, який переміг на виборах, входять політики з 18 партій, кожна з яких окремо навряд чи змогла б пройти в парламент.

Однак світове співтовариство не поділяє погляду югославських соціалістів на перспективи нової влади в Белграді. Воно з задоволенням сприйняло результати парламентських виборів у Сербії. Канцлер Німеччини Герхард Шрьодер назвав їх «різдвяним подарунком Європі». Британський міністр закордонних справ Робін Кук заявив, що Югославія просунулася вперед шляхом інтеграції в Європу. Задоволення результатами виборів у сербський парламент висловили також Рада Європи та уряд Франції. Ейфорія панувала і на вулицях сербських міст. Результати виборів дали підстави лідерам опозиції стверджувати, що поразка соціалістів символізує закінчення епохи Мілошевича.

Тепер депутати блоку Демократична опозиція Сербії займуть дві третини крісел у сербській Скупщині, що дасть можливість без труднощів ухвалювати потрібні їм закони. Вже вирішено, хто буде новим прем’єр-міністром республіки. Цю посаду обійме Зоран Джинджич. Перед виборами лідери опозиції як свої головні завдання називали поліпшення відносин із Заходом та проведення економічних реформ. Новий уряд пообіцяв проводити збалансовану політику, щоб ситуація з узурпацією влади не повторилася. Альянс реформаторів, заручившись підтримкою народу, має намір провести в Сербії фундаментальні зміни, скерувавши головні свої зусилля на відновлення економічного організму країни, що дуже постраждав протягом останнього десятиліття.

Однак тепер, коли перемога вже в кишені, лідери недавньої опозиції обіцяють не лише реформувати економіку країни. Вони говорять і про суд над Мілошевичем. Принаймні новий прем’єр Сербії Зоран Джинджич висловив свою рішучість примусити колишнього президента Югославії відповідати за скоєне. Це він заявив в інтерв’ю західним інформагентствам усього через день після виборів. Джинджич сказав, що Мілошевичу пред’являть обвинувачення в корупції та зловживанні службовими повноваженнями. В майбутньому він може бути обвинувачений і в скоєнні військових злочинів.

«Вже зараз у пресі є достатньо свідчень, щоб почати розслідування про зловживання. Я гадаю, що в січні він відповідатиме перед сербським правосуддям», — сказав сербський прем’єр-міністр. «Люди не погодяться просто так його відпустити після всього, що він зробив», — додав Джинджич.

Лідери західних країн хочуть, щоб Мілошевич постав перед Гаазьким трибуналом з військових злочинів. Але Джинджич вказує на те, що югославські закони не передбачають екстрадиції. Однак, за його словами, уряд може дійти з Гаагою згоди, щоб суд відбувся в Сербії. Свої наміри організувати суд над Мілошевичем сербські демократи пояснюють бажанням народу знати, що відбувалося в Сербії, у Косові й інших частинах Югославії останніми роками. До того ж для них важливо, щоб відповідав за все особисто екс-президент, а не югославський народ.

Отже, югославська революція наближається до свого логічного завершення. Тому хотілося б згадати російських патріотів і деяких наших націонал-комуністів, які ще зовсім недавно закликали своїх співгромадян захистити братів-сербів від експансії Заходу. Цікаво, що вони говоритимуть сьогодні, коли в сербську економіку річкою потечуть західні інвестиції, а Югославію згодом приймуть і в Європейський союз, і в НАТО.

Зараз ці самі політики запевняють нас, що югославські події останніх місяців були організовані натовськими спецслужбами. Дозволю собі з ними не погодитися. Поза сумнівом, сербська опозиція отримувала певну допомогу із західних столиць. Можливо, це були фінансові вливання, не виключено, що ДОС сприяли іноземні радники й іміджмейкери. Проте їхньою заслугою можна вважати хіба що об’єднання сербської опозиції. Купити ж голоси 65 відсотків населення навряд чи було можливо.

На початку 90-х Слободану Мілошевичу вдалося зіграти на почутті патріотизму сербів. Звичайно, звикнути до розвалу великої країни їм було нелегко. Звідси й ненависть до Заходу, що його офіційний Белград звинуватив у всіх нещастях, які впали на Югославію тоді. Однак вічно жити самою ненавистю не можна. Ті ж серби з подивом помічали, як бурхливо розвиваються економіки колишніх югославських республік, а разом із ними зростає й добробут тих-таки словенців чи хорватів. І ось настав час, коли прагнення змін у сербському суспільстві досягло критичного значення. Тому революція відбулася швидко і без крові. Захід домігся своєї мети на Балканах — убезпечив себе від появи осередку напруженості в центрі Європи й отримав ексклюзивний доступ до нового перспективного ринку.