Путінська Азіропа

Путін здійснив дипломатичний бліцкриг. За тиждень він побував відразу на заході, на сході й у самому центрі Євразії, ніби окреслюючи широту й різнобічність своїх зовнішньополітичних задумів на найближчі місяці й роки. Після інаугурації він спершу приймав лідерів зарубіжжя (в основному близького до Росії) у себе в Москві й при цьому демонстративно відмовився їхати з візитом до США. Але зробити вибір, куди поїхати з першим закордонним візитом, все-таки довелося. Після певних вагань пріоритетом був обраний західний, можна навіть сказати європейський, напрямок, тобто… союзна Росії Білорусь.

Саме Мінськ став відправною точкою першого європейського турне Володимира Путіна як глави держави. Цей факт, поза сумнівом, був чітким сигналом для європейських лідерів - канцлера Німеччини Ангели Меркель, яка очікувала його в Берліні, і нового президента Франції Франсуа Олланда, що має працювати з Путіним у найближчі роки. Моск­ва й Мінськ дали зрозуміти, що не потерплять втручання іноземних держав у внутрішні справи Біло­русі, й зазначили, що Білорусь - особливий партнер для Росії, з яким та будує Союзну державу. У практичному плані Володимира Путіна цікавив процес передачі білоруських активів у руки російських бізнес-структур, створення спільних підприємств, і тут, очевидно, проблеми улагодили. Мінсь­ку обіцяли два транші від ЄврАзЕС по 440 млн. дол. кожен. А білоруський лідер Олександр Лукашенко констатував, що практики Союзної держави успішно реалізуються в Мит­ному союзі та Єдиному економічному просторі, й висловився за активніше залучення до ЄЕП України.

«Упевнений, що вектор євразійського простору Російська Федерація розвиватиме й зміцнюватиме», - підкреслив білоруський лідер. Причому, він вважає, що «інтеграція інтеграцій» - створення на платформі Євросоюзу і ЄЕП спільного економічного простору від Лісабона до Владивостока - «не така вже далека мета».

Європейська безплідність Росії

Із «мінським багажем» ро­сійсь­кий лідер вирушив до Бер­ліна й Парижа, і, мабуть, цим обумовив результати робочої поїздки в європейські столиці, на яку відвів рівно день. Скрізь його зустрічали нечисленні мітинги російськомовних громадян європейських країн. Вони вимагали від Путіна чесних виборів, звільнення політв’язнів, дотримання прав і свобод людини в Росії. Однак під час переговорів із гостем європейські лідери головним чином зосередилися на позиції Росії щодо подій у Сирії, обвинуваченнях на її адресу щодо таємних поставок зброї урядовим військам президента Башара Асада. Путін усе заперечував, назвавши відносини з Дамаском просто «добрими». Ангела Меркель намагалася довідатися в нього, як відреагує Росія, якщо США і ЄС почнуть «продавлювати» в Радбезі ООН питання санкцій або міжнародного втручання у внутрішній сірійський конфлікт. Про таку ймовірність раніше говорив і Франсуа Олланд. Але позиція Путіна з питання про втручання у внутрішні справи Сирії була точно такою ж, як висловлена днем раніше в Мінську стосовно Білорусі - Росія проти санкцій та інтервенції. Тому зустріч Путіна з Оллан­дом у Парижі взагалі можна описати коротко: познайомилися, поговорили, поїли. Після Меркель Олланд навіть не намагався в чомусь переконувати російського лідера, а просто висловив свою позицію щодо Сирії за званою вечерею: Асад має піти.

Одна французька журналістка на спільній прес-конференції запропонувала Путіну дати Асаду притулок у Росії. Путін парирував, заявивши, що в Парижі Асад бував частіше, ніж у Москві. Олланд відповів, що тепер політика його країни змінилася. Останнє запитання лідерам Фран­ції й Росії в Парижі поставили про Юлію Тимошенко, і вони визнали, що обговорювали й цю тему. Обоє зійшлися на думці - її місце не у в’язниці. А от запитання про права людини в Росії поставити не встигли - Путін уже поспішав на літак.

С куштувавши в Європі «сирійського меню» сповна, Путін повернувся до Росії. І вже в неділю 3 червня продовжив діалог з європейцями в рамках 29-го саміту Росія-ЄС поблизу Санкт-Петербурга. При цьому складалося враження, що тут, «на рідному полі», російський лідер зможе відіграти очки після безрезультатного європейського вояжу. Однак головні єврочиновники вирішили обговорювати з Путіним те саме сирійське питання, а ще проблему Ірану й тему прав людини, від якої багато в чому залежить подальший розвиток відносин ЄС зі східним сусідом. Тому голову Європейської ради Xермана ван Ромпея, голову Єврокомісії Жозе Мануеля Баррозу разом із представником ЄС з іноземних справ і політики безпеки Кетрін Ештон Путін зустрів у Північній столиці прохолодно. Він відразу поставив у центр дискусії тему скасування віз для поїздок російських громадян до Європи. Хоча ще до саміту було очевидно, що з цього питання жодні зрушення нині неможливі, російський лідер продовжував педалювати це питання й навіть змусив пана Баррозу «відзвітувати» про виконану роботу. Той відповів, що особисто – «за», але один він нічого не вирішує.

А ван Ромпею здалося знаковим, що саміт провели в Констан­тинівському палаці в Стрельні, який будував Петро I, - мовляв, годі й шукати кращого місця для того, щоб підкреслити взаємодію Росії з Європою. Єврочиновник, однак, вочевидь, не в курсі, що Петро задумав і зводив Великий Стрельнінський палац як парадну імперську резиденцію з метою переплюнути знаменитий Вер­саль. Але, що також цікаво, цар дав маху з гідротехнічними розрахунками, тому затія втерти ніс французам не вдалася. Нині ж у Стрельні панував дух Володимира Путіна, який заявив лідерам ЄС, що в європейській і євразійській інтеграції немає протиріч. «Я працюватиму над суміщенням цих процесів», - сказав російський президент.

Ніби відповідаючи на критику своїх внутрішньополітичних кроків і заклики не допустити «появи в Росії Піночета», він одразу висловився на підтримку «європеїзації» Закону «Про мітинги» - через поправки, що посилюють санкції для організаторів зібрань. Держдума з подачі «Единой России» схвалила даний законопроект уже наступного дня після саміту Росія-ЄС. Це стало останнім китайським попередженням російській опозиції, яка планує «Марш мільйонів» на 12 червня. Цей факт також повинен покласти край європейським ілюзіям з приводу того, що Воло­димир Путін буде таким, яким його хотіли бачити в Брюсселі, Берліні чи Парижі. Путін зразка 2012 року - інший. У відносинах з Європою він готовий забити (причому майже наглухо) те, що імператор Петро «прорубав»
300 років тому. Втім, сьогодні це йому навряд чи вдасться. Європа - дуже важливий економічний партнер Росії. З Європою значною мірою поки що пов’язані плани самого Путіна щодо модернізації країни. І головне, в Росії виросло покоління людей, яке орієнтоване на західні, європейсь­кі демократичні цінності, і підмінити їх одразу традиційними російськими, націонал-імперсь­кими, євразійськими чи азіатсь­кими навіть усемогутньому Путі­ну не під силу. Він знає це, він не поспішає, він каже, що наводить у країні порядок.

Путін ловить «китайський вітер»

Повний провал на європейсь­кому напрямку Володимира Путіна анітрохи не засмутив. Очевидно, навіть навпаки, він отримав майже все, чого бажав від свого турне та саміту Росія-ЄС. Через кілька годин після переговорів з європейцями він уже летів на Схід, в Азію.

Тут йому воздали похвали за «протистояння тиску й викликам» з боку Заходу й представили як мудрого стратега, який використав східну тактику «перемоги м’якого над твердим». За версією віце-прем’єра Росії Дмит­ра Рогозіна, це політика сталевої руки, на яку лише іноді Путін надіватиме лайкову рукавичку. Навчитися жити згідно із цією прадавньою стратегемою (тобто не переборщити ані з «силою», ані «з м’якістю», а по суті - бути самим собою), вочевидь, і стане головним завданням Путіна під час його третього президентства (і, ймовірно, четвертого також). Це вже справжнє мистецтво й майстерність політика. Але поки що йому все-таки більше йдеться про стратегію і тактику.

Свій шлях на Схід Путін теж проклав незвичайно. Спочатку, прибувши до Ташкента, він за кілька годин переговорів зумів переконати президента Узбеки­стану Іслама Каримова подумати над питанням про приєднання до зони вільної торгівлі країн СНД до кінця цього року, а також домовився про взаємодію двох країн із питання транзиту американських військ, які виводитимуться з Афганістану. Сторони підтвердили намір поглиблювати стратегічне партнерство. І лише після цього Путін вилетів до Пекіна, де його прийняли за вищим розрядом - державного візиту, а також узяв участь у саміті Шанхайської організації співробітництва.

Слід сказати, що візит до Узбекистану перед Китаєм був з тактичного погляду необхідний Путіну тією ж мірою, як і візит до Білорусі по дорозі в Європу. Путін знав, що 6 червня в Пекіні на зустрічі Іслама Каримова з Ху Цзіньтао буде підписано декларацію про стратегічне партнерство двох країн. Таким чином Китай послідовно втілює свої довгострокові плани на пострадянському просторі (див. DT.UA №23 від 24.06.11), і Узбекистан став черговою після України країною, за якою Китай офіційно визнав статус стратегічного партнера.

Цей аспект не міг не турбувати Путіна, який мав намір розіграти в Пекіні власну партію. Хоча більшість російських, та й західних, спостерігачів розцінили візит Путіна до КНР лише як бажання «спіймати китайський вітер у вітрила російської економіки». Так сам Путін поетично й цілком в азіатській манері описав своє прагнення поставити економічний підйом Китаю на службу відродження Росії. Солідний пакет підписаних двосторонніх документів у рамках візиту лідера Росії до Пекіна (17 штук!) може бути свідченням цього. Однак лише дехто усвідомив, що в новій політиці Путіна «залізного кулака в лайковій рукавичці» не буде винятків, у тому числі й для Китаю.

Пекін уже відчув, що Москва далеко не в усьому сліпо йтиме за ним. Більше того, Росія Путіна не дозволить Китаю вибудовувати відносини з країнами СНД так, щоб це зачіпало її інтереси. Російський лідер дав зрозуміти китайцям, що вони не зможуть створювати на просторах Євразії структури, які були б паралельними чи дублювали ті, які вибудовує тут Росія. Усе це повною мірою позначилося на роботі 12-го саміту ШОС. Росія заблокувала спроби Китаю підсилити в рамках ШОС економічну інтеграцію - створити банк організації та прив’язати до нього спеціальний рахунок, який став би аналогом МВФ із кредитування масштабних проектів на території країн-членів. Китай відразу готовий вкласти в нього 10 млрд. доларів. Крім того, Москва виступила проти ідеї Пекіна створити зону вільної торгівлі на теренах ШОС. Китайці не залишилися в боргу й спустили на гальмах російську ідею підписання основної «Стра­тегії розвитку ШОС», а також знову ухилилися від укладення масштабної угоди з «Газпромом» про поставки російського газу в Китай. Таким чином саміт ШОС обмежився лише рішенням про надання статусу спостерігача Афганістану й підписанням документа, згідно з яким ШОС отримає можливість активніше протистояти загрозам регіональної безпеки. Китай чітко дав зрозуміти, що не дозволить перетворити ШОС на військово-політичний альянс, чого домагається Москва. Але при цьому обидві країни узгодили позиції щодо Сирії та Ірану.

Спостерігачі згадують, що при створенні ШОС Росія була в ній найбільш «проєвропейською державою», намагалася активно спонукати партнерів до консолідованих рішень з низки гострих проблем, виступати зі своєю думкою у світі. Але ці пориви канули в Лету. ШОС усе-таки стала азіатською за духом організацією, яка довго й тихо розбирає внутрішні питання й потім без особливої помпи формалізує їх у спільних рішеннях. Російське керівництво перейняло цей азіатський тип мислення й спосіб дії. Візит Путіна на Схід лише підтвердив це. Однак методи, прийняті й апробовані в Азії, не гарантують успіху Путіну. Самі китайці зазначили, що багато чого з того, про що сьогодні говорить і намагається робити російський лідер і в зовнішній і у внутрішній політиці, навряд чи може бути успішно реалізоване навіть при «попутному вітрі» з Китаю. У Пекіні поки що просто вирішили поспостерігати за сусідом. Але висновки, які російський лідер мав зробити для себе після поїздки в Азію, вочевидь, полягають у тому, що його досвід використання східних стратегій як у зовнішній, так і внутрішній політиці ще занадто малий. Тим паче сумнівно, що з допомогою цих стратегій Москві вдасться легко перегравати китайців, які практикували їх століттями. Це приблизно те саме, якби Росія раптом почала вчити Європу, як будувати демократію.