ПУТІН II: ВРЯТУЄ ЧИ ЗАНАПАСТИТЬ РОСІЮ? РОСІЙСЬКИЙ ПРЕЗИДЕНТ У ПОШУКАХ МОДЕЛІ МАЙБУТНЬОГО

Останнє запитання на тему «Who is mister Putin?»

Якось на одному маргінальному книжковому розвалі автору цих рядків на очі потрапили дві обшарпані брошури, що лежали поруч. Одна до одної вони, судячи з прізвищ авторів, назв видавництв, дизайну обкладинок, формату, верстки й навіть кольору паперу, не мали ніякого стосунку — їх споріднювало якесь екзистенційно загострене відчуття політичного буття. Одна називалася «Спасет ли Путин Россию?», інша — «Угробит ли Путин Россию?». Цікаво, адже саме між цими двома максимами лежать усі незліченні інтерпретаційні схеми, що пояснюють феномен Путіна й потаємні пружини путінського режиму.

Одна «гранична» схема виглядає приблизно так: Путін — щасливий обранець Провидіння («Людина Долі», за визначенням французького геополітика Жана Парвулєско), котрий переродився з соратника Собчака та «наступника» Єльцина на рятівника не лише власної Батьківщини, а й мало не всього людства. Він не просто локальний політик, він — діяч історичного масштабу, що відновив вертикаль влади, що врятував країну від розпаду та змусив зважати на неї основних міжнародних «гравців». Інакше кажучи, Путін як анти-Єльцин.

Інша крайня точка зору така: Путін — до геніальності хитрий винахід політтехнологів, «колективний псевдонім групи товаришів», створений для маніпулювання опінією та забезпечення соціального спокою шляхом експлуатації феномена «розтягнутого очікування», для збереження результатів єльцинської приватизації та консервації олігархічного капіталізму, для гарантій корпораціям і олігархам. «Путін» — це псевдонім «колоніальної адміністрації», якою керують «зовнішні управляючі» десь далеко з-за меж країни, основне завдання якої — інтеграція Росії в глобалізаційні процеси, що відбуваються за американськими моделями. Інакше кажучи, Путін як новий Горбачов.

Так, за час першого терміну президентства Росію Путін, ясна річ, не «врятував», а й не «занапастив», хоча аргументів на користь обох інтерпретацій чимало. Дзюдоїст Путін грав, скоріше, у політичне айкідо, де головний сенс не в нанесенні удару, а в ухилянні від удару супротивника. Протягом першого президентського терміну він був обличчям консенсусу на ім’я «Путін» — недарма автори заміток про сучасні російські владні угруповання в часописі «Власть» і телепрограмі «Намедни», де кожен клан позначено як окрему карткову масть, визначили Путіна як туза відразу в усіх чотирьох мастях. Представники найрізноманітніших угруповань вважали його «своїм», хоча в «політичному казино» він був, радше, не «гравцем», а «круп’є».

Менеджер чи помазаник?

Є дуже важливий аспект, у якому проявляється не лише технологічна й функціональна важливість Путіна, а також його онтологічне значення для історії Росії.

Центральне місце в російській політичній культурі належить поняттю про трансцендентність верховної влади, про її сакральний характер. Великий князь, цар, імператор, генеральний секретар ЦК КПРС — ці фігури в російській історії не тільки вважалися містичним вмістилищем влади, а й створювали певні сенси існування Росії.

Відсутність «помазаника» дивовижним чином позбавляє російське життя сенсу, історичної перспективи: та ж таки громадянська війна почалася саме після того, як Микола II зрікся престолу.

Радянська пропаганда зовсім недарма стільки сил витратила на будування версії про історичну обумовленість (інакше кажучи, про провіденціальний, божественний характер) соціалізму, комунізму, революції 1917 року тощо. Не випадково обожествлялися постаті Леніна та Сталіна, а за часів Хрущова та Брежнєва, котрих уже вельми непросто було позиціонувати як «помазаників», особливих зусиль докладали для абсолютизації КПРС, СРСР і деяких супутніх сенсів — на кшталт завоювання космосу чи побудови комунізму до 1980 року.

Саме після повної деконструкції комуністичних «священних цінностей» російське життя в черговий раз втратило сенс, результатом чого став і розпад СРСР, і повний соціально-економічний хаос єльцинського періоду. А фігура самого Єльцина, як і його колег у країнах СНД типу Леоніда Кучми чи Едуарда Шеварднадзе, свідчила на користь того, що повна десакралізація влади й виродження важливих державницьких сенсів — це причина, а не наслідок соціальних проблем.

Можна говорити про те, що Путін прийшов до влади завдяки вишуканій політичній технології та в умовах «керованої кризи». Але складно заперечувати, що саме під час його першого президентського терміну припинився розпад більшості російських інфраструктур і країни загалом. Значною мірою це слід розглядати як певний аванс новому політичному режиму: масова свідомість надавала Путіну I, Путіну 1999—2003 років, чималу кількість позитивних харизматичних і «державоцентристських» чеснот. Путіну II, Путіну 2004—2008 років, у найпрактичнішому сенсі доведеться відповідати цьому ідеальному образу. Інакше в недалекому майбутньому, коли ресурс сподівань вичерпається, може відбутися найсправжнісінька «девальвація Путіна». А це може призвести до цілком реальних непрогнозованих суспільних потрясінь. Адже ідея походження влади не з небес, а з «суспільного договору», тобто коли той-таки президент сприймається як найманий менеджер, у Росії працює винятково на руйнування.

Хто придумав сюжет виборів

Нинішні передвиборні кампанії — парламентська та президентська — можуть мати принаймні три основні сценарії розвитку: катастрофічний, мобілізаційний та інерційний.

Катастрофічний сценарій «включається» при одночасному посиленні внутрішніх і зовнішніх викликів російській державності: падіння світових цін на нафту, валютно-фінансова криза, масштабні техногенні катастрофи, теракти на кшталт подій 11 вересня 2001 року в Нью-Йорку, великий воєнний конфлікт неподалік російського кордону (приміром, між Індією і Пакистаном, що володіють ядерною зброєю) тощо. Саме такий сценарій може мати непрогнозовані наслідки як для нині існуючого кланового балансу, так і для самого президента. Домагаючись «падіння» рейтингу Путіна напередодні президентських виборів у березні 2004 року, деякі політичні сили олігархічного походження намагатимуться спровокувати масштабну загальноросійську кризу.

Борис Березовський в одному з численних інтерв’ю пояснив, як можна протягом доби «обрушити» рейтинг нинішнього президента: група терористів захоплює велику групу особливо незахищених людей — пологовий будинок, глядачів мюзиклу, школу, дитячий садок тощо, висуває ультимативні вимоги до президента (мінімальною з яких був би вихід у відставку) і для підтвердження серйозності намірів мало не в прямому ефірі щогодини розстрілює по кілька заручників.

Якщо на розвиток передвиборної ситуації за катастрофічним сценарієм зважиться одне з владних угруповань, що протиставляє себе нинішній владі, зростає імовірність фізичного усунення чинного президента й появи на політичному обрії нового потенційного «харизмата».

Політичну нейтралізацію Путіна можна провести винятково «під» якогось конкретного кандидата. У нинішній ситуації є лише двоє добродіїв, гідних уваги реваншистів: Михайло Касьянов, котрий, подібно до Олександра I, промовить: «При мені все буде як при бабусі» (тобто при Єльцині), і Сергій Шойгу — як харизматичний «крутий мужик», котрий звик «робити справу», як «людина Путіна», але, на відміну від останнього, повністю позбавлений ідеологічної складової та вміння чітко визначати цілі. Такий собі добродушний і «конкретний» «олімпійський Ведмедик» — ідеальний об’єкт для управління.

Мобілізаційний сценарій стає актуальним у разі посилення якогось одного локального дестабілізуючого чинника — резонансний теракт, воєнна кампанія типу чеченської, вбивство відомого політичного діяча (як 1934 року ліквідація Кірова), стихійне лихо, мусування питання про націоналізацію природної ренти від видобування нафти й газу. Саме мобілізаційний сценарій 1999 року дозволив розкрутитися «Единству» на парламентських виборах, а Путіну стати обраним у першому турі президентських виборів.

Такий сценарій більш «сталий», ніж катастрофічний, — він не загрожує нинішній владі серйозним перерозподілом власності та владних повноважень, але може призвести до підйому якогось агресивно налаштованого угруповання, що захоче навести в країні «порядок», бо «за державу прикро». У разі реалізації схожого сценарію суспільством знову буде затребуваний президент, котрий свого часу обіцяв «мочити у вбиральнях».

Проте третьої чеченської війни не передбачається, актуальність іракської кризи як консолідуючого чинника зникла через півтора місяця після початку американської агресії. Не виключено, що конфлікт з Україною навколо острова Тузла окремі діячі з путінського оточення розглядали саме як можливий зовнішній виклик, навколо якого на виборах у Держдуму вдасться забезпечити часткову мобілізацію електорату. (Не випадково «фронтменами» конфлікту з російського боку стали Дмитро Рогозін від пропутінського блоку «Родина» і краснодарський губернатор Олександр Ткачов від «Единой России».)

Зате «боротьба з олігархами» в нинішніх умовах є ідеальним сценарієм моделювання внутрішньої загрози. У протистоянні їй готова злютуватися абсолютна більшість російського суспільства, навколо цього знову може виникнути консенсус на ім’я «Путін». Демонізація олігархів й олігархічного капіталізму вкупі з активно поширюваною державними ЗМІ інформацією про співробітництво Березовського, Ходорковського, ЮКОСу з КПРФ, її головою Геннадієм Зюгановим і редактором опозиційної газети «Завтра» Олександром Прохановим спроможна також зменшити електорат лівих антипутінських політичних сил. З цією ж метою змодельовано і блок «Родина», який, правда, віднімає голоси не стільки в КПРФ, скільки у «Единой России», але це виробничі втрати.

У свою чергу, ні «ліва», ні «права» опозиції не мають інформаційних ресурсів для значного посилення «мобілізаційної» складової путінського режиму в своїй антипутінській по суті передвиборній риториці й інвективах на адресу чи то «антинародної» (КПРФ), чи то «антидемократичного бізнесу, що займається репресіями» (СПС, «Яблоко»).

Найбільш м’яким вважають інерційний сценарій — він супроводжується нейтралізацією зовнішніх і внутрішніх загроз існуючому політичному режиму й реалізується, фігурально кажучи, із «малим дзвоном». Саме так 2002 року відбулися, приміром, перевибори Олександра Лукашенка в Білорусі. За таким самим сценарієм стартувала нинішня виборча кампанія в Держдуму — не випадково партія влади «Единая Россия» свідомо самоусунулася від дебатів на телебаченні. Це саме той випадок, коли мовчання — золото. Особливо якщо «мовчальники» контролюють телеефір і вирішують, де, коли та як «світити в ящику» своїх конкурентів. Коли 1999 року вибори проходили за мобілізаційним сценарієм, «Единство» «говорило й показувало» набагато більше й голосніше від інших партій і блоків.

Оскільки інерційний сценарій не передбачає опору якійсь зовнішній агресії, ідеологічний чинник у ньому задіяний значно слабше, зате експлуатуються теорії малих і великих справ і відповідні передвиборні слогани: «Більше справ — менше слів», «Не словом, а справою», «Треба робити справу, а не базікати» тощо.

Вибори в Держдуму проходять за схемою, що поєднує більшою мірою інерційні ознаки (відносний суспільний спокій, апатія населення, низька активність голосування, максимальне використання адміністративного ресурсу партією влади, максимальне використання «юридичних» технологій всіма іншими учасниками, обмежена кількість грошей на кампанії, звуження можливостей вести агітацію за новим законом про вибори) з ознаками мобілізаційними (розкручування олігархічного жупела, боротьба з «перевертнями в погонах», боротьба за «диктатуру закону» тощо — Кремль в образі партії влади в цілому домінує на виборах, але не контролює їх).

Путін II
проти Путіна I

Президентські вибори в березні 2004 року, зважаючи на все, теж пройдуть за комбінованим мобілізаційно-інерційним сценарієм, тільки ось мобілізаційні мотиви превалюватимуть над інерційними. Поменше емоцій, популізму й нереальних обіцянок, побільше багатозначного «холодного спокою» в очах «головного» кандидата й ніяких діалогів із суперниками. Монологи про підвищення конкурентоспроможності Росії як суб’єкта світової політики й економіки, про реальні кроки для подвоєння ВВП, кілька акцій «прямої дії» — на кшталт повернення російського громадянства бойовому полковнику з Середньої Азії, доведеному до розпачу паперовою тяганиною.

Ходорковський та інші «батьки» ЮКОСу, що сидять у «Матроській тиші», можуть стати начебто «заручниками» президентської кампанії — їхні шанси опинитися на волі зростуть тільки після виборів, до кінця березня. Правда, на той час компанія олігархів-«відсидільців» може збільшитися, і неабияк. Це, певна річ, як суд вирішить.

Сумнівів стосовно того, що президентські вибори пройдуть в один тур, бути не може в принципі. Різниця лише в ступені легітимності: Путін із 80 і з 51% — це політики з неоднаковими повноваженнями. Основне питання не в тому, Путін чи не Путін. Основне питання звучить так: який Путін? Хто сформулює Путіну II програму дій, стратегію, порядок денний? СПС? «Единая Россия»? Глазьєв? Чи колишні колеги за юридичним й економічним факультетами Ленінградського держуніверситету, котрі перебувають у його нинішньому оточенні?

Протягом чотирьох років президентства Путіна I звідусіль тільки й чути було: коли ж президент, нарешті, «прокинеться» й вичистить із свого оточення, слідом за Березовським і Гусинським, Чубайса, Волошина, Касьянова й усіх інших? Але «сон» тривав — можливо, не з власної волі — рівно чотири роки. Після арешту Ходорковського й відставки Волошина усім стало ясно, що президент уже давно не спить і що Путін II буде дуже не схожим на Путіна I. Якщо режим Єльцина рухався шляхом нарощування олігархічних ознак («семибанкірна» Росія 1996 року була значно більшою мірою олігархократична, ніж 1991-го або навіть 1993-го), то режим Путіна, навпаки, рухається шляхом нагнітання державницької складової. Принаймні багато хто вірить у те, що арешт Ходорковського знаменує кінець єльцинської «семибанкірщини». Питання лише в тому, як деолігархізація Росії відбуватиметься на тлі другого раунду приватизації — недоприватизованих системних утворень, які мають стратегічне значення (приміром, залізничного транспорту), і підприємств ВПК.

«Нова опричнина» проти «бояр-олігархів»

«Ключ» до розуміння російської історії багато дослідників знаходять в історично зумовленому протистоянні різних за своїм генезисом еліт — «олігархів» і «бюрократів» («силовиків», «державників»). У різні історичні періоди шляхи розвитку Росії залежали від домінуючої еліти: можливості олігархів грунтуються на злитті влади та власності, влада бюрократів — на їх розмежуванні, на «службі» государю. Унаслідок географічних, кліматичних, етнокультурних, історичних й інших чинників Росія стало й повноцінно розвивалася тільки як бюрократично керована, «служива», «гарантійна» держава, що спирається на мобілізаційну, а не еволюційну й не інноваційну соціальну модернізацію. Будь-який «олігархічний» період — це завжди доба бунтів, заколотів, революцій і соціального хаосу, і рано чи пізно на будь-яке олігархічне «боярство» завжди знаходяться свої «опричники».

Певне, така закономірність російської історії викликала до життя міф про «пітерських православних чекістів», ототожнюючи цю «нову опричнину» з іменами Віктора Іванова, Ігоря Сечіна, Миколи Патрушева й «товаришів, що приєдналися до них». Політтехнолог Гліб Павловський, котрий значився радником Олександра Волошина, у своїй недавній «антипітерській» доповіді під назвою «Про негативні наслідки «літнього наступу» опозиційної курсу Президента РФ меншості» фактично інкримінує «пітерським силовикам» такі «гріхи», «несумісні з демократією»: різко виражена патріотична ідея, лівосоціальний нахил в економіці, пріоритетна орієнтація на православ’я, проект націоналізації природної ренти, ліквідація олігархії, консолідація середнього бізнесу, упор на силовиків і силові методи, відмова від прозахідної зовнішньополітичної орієнтації.

Якщо Путін справді самостійна фігура, якщо він справді одержимий ідеєю «врятувати Росію», його успіхи в цьому питанні значною мірою залежатимуть від вольових рис, мотивацій, фахового рівня та широти мислення його «опричного війська». «Православні чекісти» поки що виявилися людьми меншого масштабу, ніж їм приписували їхні потенційні ідеологи й недоброзичливці-конкуренти, — вони так і не стали реальним суб’єктом політичного процесу. На жаль, у будь-яких силовиків часто й густо не вельми високий креативний рівень, адже їх основні професійні стереотипи поведінки пов’язані зі збереженням уже наявного, а не зі створенням нового. Якими є справжні мотиви їхньої політичної поведінки хоча б у подіях останніх кількох місяців: бачення стратегічної ситуації та бажання ліквідувати олігархів як клас чи бажання самим стати олігархами, переділивши велику власність? Після президентських виборів 2008 року чимало з них залишаться не при справах: навряд чи наступний президент захоче бачити біля себе цю не наймолодшу й не найефективнішу в управлінському плані «гвардію». У горбачовські часи був популярний іронічний слоган: «Куй залізо, поки Горбачов!»; «пітерські» розуміють, що без Путіна їм нічого не вдасться «накувати».

А сам Путін II без власної «залізної гвардії», без повноважного «опричного війська» ризикує перетворитися на такого собі Гамлета, захопленого «зведеннями», «розведеннями», палацевими інтригами й міркуваннями про розпад «зв’язку політичних часів», оскільки йому на зміну неминуче прийде якийсь ліберал-тоталітарист Фортінбрас.

Ким стане Путін III 2008 року?

Найбільше Путіну слід було б думати про 2008 рік. Оскільки ті, хто жадає ліберального реваншу (олігархи, «глобалізатори», агресивні ліберали), вже активно про це думають: Анатолій Чубайс чи інша рівностатусна фігура з цього ж табору, безсумнівно, буде одним із найімовірніших кандидатів на наступних президентських виборах, на які Путін при нинішній Конституції піти вже не зможе. Прихід до влади «ліберального імператора» Чубайса з високою імовірністю призведе до втрати Росією суверенітету і вбудовування її в глобальну світову систему на правах «васала».

У Путіна 2008 року не вельми багато сценаріїв для збереження влади. По-перше, добре знайоме крісло прем’єр-міністра на чотири роки — в очікуванні президентських виборів 2012 року, коли він знову зможе балотуватися в президенти.

По-друге, посада президента Союзу Росії та Білорусі, у зв’язку з чим 2007 року, після закінчення терміну Олександра Лукашенка, буде завершено будівництво союзної держави — саме її і очолить Путін, а повноваження російського й білоруського президентів із політичних перетворяться на чисто адміністративні.

По-третє, якщо другий президентський термін збіжиться з небаченим до того розквітом російської економіки, соціальної та культурної сфер, якщо Росія раптом поверне собі втрачені позиції на міжнародній арені, Путін може стати володарем негласного титулу «духовного лідера нації», зберігаючи якусь політичну, але не державну посаду, — приміром, генерального секретаря партії влади.

І, ясна річ, по-четверте, «адмінресурсний» сценарій — із зміною конституційної норми, яка обмежує перебування на президентському посту двома термінами поспіль, від чого сам Путін уже кілька разів відхрещувався.

У Путіна II є три шляхи — три варіанти ідеологічної ідентичності, три напрями соціально-політичного курсу розвитку Росії. Перші два на поверхні: ліберально-олігархічний, пов’язаний із розширеним представництвом інтересів олігархів у владних органах, і квазіполіцейський, пов’язаний із посиленням «владної вертикалі», з «одержавленням» усіх сторін життя. Але також є третій варіант ідентичності — солідаристський, що передбачає справжній консенсус верховної влади, різних елітних угруповань і «широких позаелітних верств», які зазвичай називаються «народом». У цьому разі Путін остаточно змінить своє амплуа і з «головного бюрократа» — «гаранта Конституції» — перетвориться на таку любу російським політичним несвідомим фігуру «виборного самодержця». Тоді й саме питання «Врятує чи занапастить Путін Росію?» ризикує перетворитися на риторичне. Принаймні в розпорядженні цієї «Людини Долі» будуть і ті, й інші можливості.