ПРОЕКТ ФЕДЕРАЛІЗАЦІЇ МОЛДОВИ: ЗА І ПРОТИ

Якщо в Україні мертвий сезон відмінила опозиція, то в Молдові — місія ОБСЄ, а також Росія з Україною як держави — гаранти врегулювання придністровського конфлікту. Отримавши проект згоди між Молдовою і Придністров’ям, чільні молдовські політики не просто змушені були забути про літні вакації й оксамитовий сезон, але й виявилися втягнутими у чергову загальнонаціональну дискусію-марафон. Розколоте надвоє молдовське суспільство, у якому одні хочуть знати і вивчати правдиву історію румунів, а другі — історію Молдови, у якому одні хочуть, щоб державною мовою була румунська, а другі — щоб аналогічний статус мала й російська, у якому одні хочуть особливого партнерства з Бухарестом, а другі — стратегічного з Москвою, на цей раз буде вирішувати, як йому бути із так званою молдовською придністровською республікою.

Власне, після чергового раунду переговорів, що відбувся 1—3 липня у Києві, Придністров’я перестало бути «так званою» і «ніким не визнаною» республікою. Після опублікування у кишинівській офіційній пресі проекту згоди поміж Республікою Молдовою і Придністров’ям, останнє добилося головного, до чого прагнуло: по-перше, його визнано й легалізовано, по-друге, воно фактично отримало статус державно-територіального утворення, яке може оформитися де-юре уже одразу після завершення переговорного процесу. Більше того, із появою згаданого проекту Придністров’я стало на крок ближче до своєї вчора такої ще зухвалої мети — отримати статус суб’єкта міжнародних відносин. Зрозуміло, що цей статус йому потрібен, може, не стільки для того, щоб стати самостійною державою, скільки для того, щоб не бути приєднаним до Румунії.

І не треба дорікати молдовським політикам і партіям як лівим, так і правим, що вони, мовляв, протягом 10 років так і не змогли домовитися із придністровським режимом, не залагодити конфлікту й не об’єднали правий і лівий береги Дністра. Перед Ігорем Смирновим капітулювала не тільки молдовська влада, вчорашня і сьогоднішня, але й ОБСЄ та Росія з Україною, які мали б домогтися виконання попередніх міжнародних домовленостей по Придністров’ю. Найперше, звичайно, стамбульських — про виведення до кінця нинішнього року 14-ї армії Росії із території Трансністрії, яка за всіма законами залишається невід’ємною частиною території Республіки Молдова.

А втім, про капітуляцію як таку тут, очевидно, не йдеться. Йдеться про велику політику, а якщо точніше, то про геополітику і про те, що долю малих країн, як і раніше, визначають великі канцелярії світу. На цей раз ними виявилися ОБСЄ, Росія та Україна. І, звичайно, Сполучені Штати Америки, які зацікавлені в тому, щоб не зіпсувати стосунків із Росією, вирішити придністровську проблему якнайскоріше.

Сьогодні важко сказати, як відповість на проект федералізації Молдови населення на правому і лівому берегах Дністра, якщо дійде до референдуму. Але вже зараз очевидно, куди вестимуть своїх прихильників політичні партії. Лівоцентристські в основному підтримали пропозицію ОБСЄ, Росії та України, а правоцентристські її майже одностайно відкинули. Як незаконну, несправедливу й шкідливу для національних інтересів. Найрадикальніше таку позицію продемонструвала ліберальна партія, до керівництва якої входить перший президент країни Мірча Снєгур. Ще 30 липня на знак протесту проти федералізації республіки представники партії пікетували посольства Росії, України та місії ОБСЄ у Молдові. Ліберали заявили, що рішуче виступають за врегулювання придністровської проблеми, але тільки не шляхом федералізації, яка в сучасних умовах може лише загострити соціально-політичну ситуацію в державі.

Особливий підхід до цієї проблеми в таборі правоцентристів продемонструвала молода і перспективна соціально-ліберальна партія Молдови. Її голова Олег Серебрян вважає, що план федералізації республіки в тому вигляді, в якому його запропонували ОБСЄ і країни-гаранти, не тільки не вирішить питання територіальної цілісності держави, але й породить нові і гострі конфлікти. Тому, якщо вже будувати у Молдові федерацію, говорить О.Серебрян, то не із двох-трьох суб’єктів, а із 11 федеральних країв і муніципії Кишинева як федеральної території. До них, зрозуміло, увійшли б і Придністров’я та Гагаузія на тих самих правах. Що дає така модель територіально-адміністративного устрою? По-перше, зберігається сучасний територіально-адміністративний поділ держави, бо федеральні краї пропонується утворити на базі нині існуючих повітів, а, по-друге, розширюються компетенції територіально-адміністративних утворень, коли не тільки Придністров’я та Гагаузія, але усі решта федеральних країв будуть мати більше повноважень у вирішенні місцевих проблем, а заодно і власний статут, прапор, герб, гімн, офіційну мову, законодавчий і виконавчий органи та губернатора. Чи не перебуває це у згоді із європейськими цінностями, які полягають у децентралізації влади і рості ваги та впливу територіальних утворень?

Очевидно, що Воронін і його команда так не вважають, бо ні ліберальну партію із її негативістською позицією, ні соціально-ліберальну із її конкретною програмою федерального облаштування Молдови, ні десяток інших правоцентристських партій країни на перший політичний діалог про майбутнє батьківщини запрошено не було. Нічого мудрого в цьому, звичайно, немає. Навпаки, саме цей факт свідчить, що комуністична влада Молдови не є далекоглядною і діє не тільки на шкоду собі, але й на шкоду возз’єднанню країни. Незапрошенням на політичний діалог про майбутнє Молдови десятка правоцентристських партій Воронін і іже з ним зайвий раз доводять, що не визнають політичного плюралізму, поглиблюючи цим самим розкол у молдовському суспільстві і ускладнюючи вирішення проблеми реінтеграції країни. Політичних супротивників влада повинна уміти вислуховувати за будь-яких обставин. Тим більше, якщо за ними стоять сотні і тисячі прихильників. Не хочуть Воронін і його товариші по партії вчитися на власних помилках. Невже так швидко забулися мітинги і демонстрації у центрі Кишинева зимою і навесні цього року, пропозиції та рекомендації Ради Європи від 24 квітня?.. Якщо так, то Молдова знову стоїть на порозі політичних потрясінь.

22 серпня у Кишиневі розпочався черговий раунд переговорів по придністровській проблемі. Як і попередній у Києві, він відбувається у п’ятисторонньому форматі. Нашу державу у ньому представляє Надзвичайний і Повноважний Посол України в Молдові Петро Чалий. Як і слід було очікувати, переговорний процес проходить доволі непросто. Складність і труднощі полягають в основному в різниці підходів до проекту Згоди поміж Республікою Молдова і Придністров’ям, який запропонувала сторонам ОБСЄ, а країни-гаранти — Росія і Україна — його підтримали. За повідомленнями молдовської преси, офіційний Кишинів виявив готовність розглядати згаданий документ як базовий і в ході переговорів удосконалювати його. Тоді як представники Тирасполя заявили, що налаштовані обговорювати концепцію запропонованої федералізації, а в ході переговорів учасники самі повинні виробити взаємоприйнятний документ. Нічого дивного в такому підході, звичайно, немає, адже лідер Придністров’я Ігор Смирнов не перестає твердити, що метою Тирасполя залишається власна державність, а свої стосунки із Молдовою він планує будувати за прикладом Сербії та Чорногорії. До речі, перебуваючи нещодавно у столиці Придністров’я на святкуванні чергової річниці його незалежності, відомий український політик і дипломат Геннадій Удовенко, якщо вірити газеті «Молдавские ведомости», заявив буквально таке: «Придністров’я оголосило, що воно піде тільки на асоціацію рівноправних держав із Молдовою. Це якраз вихід із ситуації, яка склалася. І треба будувати саме на цій основі молдово-придністровські відносини». Чи збігається такий підхід із офіційною позицією України як держави-гаранта у вирішенні придністровської проблеми судіть самі.