ПРО ПРОБЛЕМИ ЗОРУ ТА ОРІЄНТУВАННЯ НА МІСЦЕВОСТІ

Нажаль, пересічному українському читачеві, недостатньо або лише у загальних рисах обізнаному з розвитком відносин між Україною та Європейським Союзом, позиція автора статті «Україна: глухий кут у кінці євротунелю» («ДТ» від 12 січня нинішнього року), наукового співробітника Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук України А.Коваленка може здатися достатньо аргументованою і переконливою, тим більше що публікація вміло насичена численними цитатами та коментарями з різних джерел, які, правда, при уважнішому вивченні не видаються такими вже переконливими і незаперечними.

Щоб наочно показати суперечливість позиції та аргументів, які наводяться у згаданій публікації, є сенс проаналізувати кілька її тез.

• Той факт, що вже на початку статті європейська інтеграція визначається лише як «перший пріоритет зовнішньої політики» Української держави, без жодної згадки про пріоритетність цієї мети, у тому числі й насамперед — для внутрішньої політики України, свідчить про неусвідомлення самого сенсу руху України до вступу в Європейський Союз. А те, що Євросоюз подається як «співтовариство держав, об’єднаних для спільної протидії жорсткій світовій конкуренції», свідчить або про необізнаність з історією створення ЄС та його цілями, або ж про свідоме викривлення фактів. Ні перше, ні друге, на нашу думку, не прикрашає автора статті, який є представником поважного і авторитетного закладу — Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук України.

Як відомо, Україна поставила за мету інтеграцію до Європейського Союзу насамперед з огляду і на користь обрання європейської моделі розвитку держави, в якій в основу кладуться демократичні принципи та цінності, верховенство права і запровадження ринково орієнтованих реформ. Втілення такої моделі розвитку суспільства на українському грунті — насамперед завдання внутрішньої політики. Саме так і слід, на наш погляд, розглядати процес європейської інтеграції України: як поглибленням внутрішніх реформ — політичних, соціально-економічних, законодавчих тощо. Крім того, треба прагнути до перетворення економіки України на більш конкурентоспроможну та міцну, яка б в умовах відкритості внутрішніх ринків мала достатньо потенціалу та ваги для закріплення на внутрішньому ринку і поступового виходу на зовнішні ринки. Адже відомо, що неефективна вітчизняна економіка (насамперед через високу енергоємність, а також через низьку продуктивність праці) — причина низького рівня оплати праці та низького рівня доходів до бюджетів різних рівнів. А це безпосередньо впливає на рівень соціального захисту населення.

Що ж стосується наведеного у статті визначення Європейського Союзу, то, на нашу думку, слід було б згадати, що Євросоюз сьогодні — одне з найбільших, найвпливовіших та економічно найпотужніших міжнародних угруповань держав, яке представляє близько 40% світової торгівлі. На нинішньому етапі ЄС є одним з основних політичних та економічних партнерів України, частка якого в товарообороті України становить близько 18%, а загальний обсяг інвестицій з країн ЄС в національну економіку нашої держави сягає близько 36% їх загальної кількості. Зовнішня торгівля України з Європейським Союзом (за даними Держкомстату України) поступово набуває все більшої позитивної динаміки. Якщо в 1995—1997 роках частка ЄС у загальному обсязі торгівлі товарами та послугами нашої держави коливалась у межах 13—15%, то вже в 1998—2000 роках цей показник досяг рівня 18—19% (узагальнених даних за 2001 р. поки що не опубліковано, однак прогнози свідчать про зростання відповідного показника до 20%).

Щодо мети створення ЄС, то загальновідомо — перші інтеграційні процеси в межах Євросоюзу сягають корінням ще в часи, коли Європа лише починала оговтуватися від справді жорстких наслідків Другої світової війни, про «жорстку конкуренцію» аж ніяк не йшлося, а нинішній головний конкурент (він же партнер) ЄС — США надавали Європі істотну матеріальну допомогу.

• Теза про те, що «багато галузей української економіки … неконкурентоспроможні на світовому ринку, та й інвестиційно непривабливі. Отже, для нас більше важить сьогодні не «розумне включення у світову економічну систему, а розумне дистанціювання від неї» абсолютно очевидно віддає печерним духом. Країна, яка бодай трохи замислюється та піклується про своє майбутнє, не має жодного права навіть помислити про таку позицію — вибрати як прийнятний варіант розв’язання наявних проблем дистанціювання та самоізоляцію і, замість того, щоб розвивати національну економіку у співпраці та конкурентній боротьбі, через свою нинішню слабкість просто «втекти» зі світової арени, обгородитися протекціоністською завісою і співробітничати лише з такими самими аутсайдерами — «тими, хто… не зміг увійти до системи світового ринку, або ж тими, хто вже «був» у ньому і розорився».

Хороша перспектива, яка справді нікуди, крім глухого кута, не заведе. Світовий досвід свідчить, що закриті економіки не бувають ефективними, громадяни — заможними, а тоталітарні держави й імперії щезають із карт. І навпаки, — максимальна інтеграція у світову економіку сприяє виведенню країни з економічної кризи та відсталості.

Самоізоляція радянської економіки призвела до її краху, а потім і до розпаду самого СРСР. Одна з найбагатших на природні і людські ресурси держава розвалилася. Соціалістичне змагання не чинило настільки ефективного впливу на економіку, як конкуренція. І це при тому, що соціалістичні змагання та зустрічні плани діяли упродовж
70-ти років радянської влади! Ще й сьогодні вітчизняна економіка потерпає від закладеного у «світлі радянські часи» диспаритету цін, високої енерго- та ресурсоємності і дуже низької продуктивності праці. Для прикладу, сьогодні енергоємність 1 дол. ВВП в Україні на 20% вища, ніж в РФ, на 60—70% вища, ніж у Польщі, Чехії та Угорщині, в 4,5—5 разів вища, ніж у Туреччині, та у 8—10 разів вища, ніж у країнах «великої сімки». А ще КПРС вчила нас — економіка повинна бути економною.

Показовий у цьому контексті також досвід наших колишніх партнерів по соцтабору — поляків, прибалтів чи навіть румунів, які ще десять років тому були у таких самих або навіть гірших умовах, ніж ми. Їхньому розвитку сприяла швидка інтеграція у світову економіку.

• Важко погодитися і зі слушністю міркувань про те, що поглиблення економічної інтеграції з ЄС може слугувати каталізатором можливого загострення економічних та соціальних проблем в Україні. Швидше, йдеться про певну підміну понять. Появою можливих негативних наслідків для України загрожує насамперед не поглиблення економічної інтеграції з ЄС, а навпаки — затримка у зближенні економік, відсутність, так би мовити, «гри за єдиними правилами», чого, до речі, можна було б уникнути, якби Україна якомога швидше набула членства у СОТ. Відповідна робота щодо вступу України до СОТ ведеться вже близько восьми років, однак і досі нам бракує інституційної спроможності стати членом «клубу світової торгівлі», який не лише накладає на своїх членів зобов’язання, а й дозволяє відповідно захищати свої права з використанням загальноприйнятих норм. Вступ України до СОТ, у свою чергу, дав би можливість перейти до наступної фази у процесі взаємозближення між Україною та ЄС — запровадження зони вільної торгівлі.

Справді, при наближенні кордонів Євросоюзу до кордонів України вірогідна можливість певних негативних наслідків для економіки України. Це стосується насамперед наших відносин із сусідніми країнами — нинішніми кандидатами на вступ до ЄС. Однак, по-перше, треба сподіватися, що ці наслідки матимуть тимчасовий характер, лише на початковому етапі необхідної корекції вже напрацьованих зв’язків. А по-друге, не позбавлені логіки очікування, що держави — сусіди України, які сьогодні прагнуть якісно змінити свій статус, набувши членства в ЄС, у разі досягнення своєї мети обстоюватимуть перед рештою країн — учасниць ЄС інтереси України, оскільки вони зацікавлені у співпраці зі своїми українськими партнерами: про це свідчать конкретні цифри — за результатами попередніх років, Україна мала позитивне сальдо у торгівлі з країнами-кандидатами. Хоча ці показники можуть на певний час знизитися, наші торгові партнери зі Східної та Центральної Європи і надалі відчуватимуть потребу в українській продукції. А обстоювати позиції України перед іншими промислово розвиненими європейськими державами країнам-кандидатам буде набагато простіше і більш виправдано, якщо Україна не дистанціюватиметься, а навпаки — поступово рухатиметься у напрямку входження до європейської економіки.

• Чи можна стверджувати, що ЄС «не зацікавлений у присутності українських товарів на своєму ринку». Щоб довести справедливість такого погляду, наводяться аргументи про «щорічне зростання частки українського експорту, який підпадає під антидемпінгові розслідування». А також — що «для основних експортних галузей нашої економіки (металургія, легка промисловість, АПК) сьогодні у Європі місця немає. Навіть економічно важливі спільні проекти (приміром, транспортного літака Ан-70) країни ЄС відхиляють із політичних міркувань».

Такі закиди теж не витримують критики, оскільки в них змішуються емоції з некомпетентністю та вибірковими фактами. Як відомо, природа не терпить порожнечі. Зрозуміло, що у прагненні посісти «своє місце під сонцем» на європейському ринку Україні і надалі доводитиметься відвойовувати його в інших, у тих, хто потрапив на європейський ринок раніше і вже зайняв на ньому свою нішу. Там, де вже протягом століть діють закони ринку та конкуренції, ніхто нічого не обіцяв і не мусив очікувати Україну з розпростертими обіймами, оскільки йдеться про об’єктивні і жорсткі закони економічного розвитку, однакові для всіх. Тому нам слід вибороти це право. І це можуть зробити громадяни в демократичній державі з ефективною економікою.

Переходячи до фактів, насамперед слід зазначити, що, відповідно до ст.10 Угоди про партнерство та співробітництво між Україною та ЄС, обидві сторони «надають одна одній режим найбільшого сприяння у торгівлі». Тому твердження про зацікавленість або незацікавленість ЄС у присутності українських товарів на своєму ринку належать до розряду порожніх. У нас є юридична основа стосунків з ЄС, і лише вона може використовуватися для серйозних оцінок. Використання ж розмірковувань, на зразок тих, до яких вдається автор статті, лише збиває з пантелику читача і замінює об’єктивний розгляд ситуації у торгівлі з ЄС емоціями та хибними висновками.

Тим часом, за попередніми оцінками, обсяг торгівлі з ЄС протягом минулого року зріс на 24,1%. Просто безглуздо звучить безпідставне твердження, що нібито «для основних експортних галузей нашої економіки сьогодні в Європі місця немає». А як бути з тією ж таки легкою промисловістю? Чи фахівець, який претендує на глобальні висновки, досі не знає, що в кінці 2000 року з ЄС укладено абсолютно нову і вигідну для України угоду, якою, починаючи з 2001 року, передбачено зняття усіх раніше діючих квот на експорт текстилю та текстильних виробів до країн Співтовариства. Лише за перші шість місяців дії нового режиму було зафіксовано 20—25-процентне зростання обсягів взаємної торгівлі текстильною групою товарів, приблизно на стільки ж зріс і експорт нашого текстилю до ЄС. Відповідно, зростатимуть інвестиції в цю важливу галузь, яка відразу ж стала привабливою для інвесторів, це, своєю чергою, передбачає збільшення кількості робочих місць в Україні та збільшення податкових надходжень до бюджетів усіх рівнів.

Ще одна вітчизняна галузь, якої, як констатує публікація, не чекають в Європі, — металургія. Як відомо, факти — річ уперта, і вони свідчать, що тоді, коли на ринку Росії наполегливо намагаються обмежити доступ української металопродукції, а Сполучені Штати взагалі ось-ось закриють свій ринок «на залізний замок», — за результатами останнього раунду переговорів з Єврокомісією, обсяг квоти на постачання до ЄС найбільш «чутливих» видів українського металопрокату на 2002 рік збільшено практично на 35%. Цієї позитивної тенденції не можна не помічати! Всупереч ствердженням автора статті, на сьогодні постає зовсім інше питання — про розширення асортименту товарів, вироблених в Україні, які ми хочемо і будемо продавати до країн — членів ЄС.

Хоча проблеми, безперечно, існують, у тому числі і щодо антидемпінгу. Однак їх причина полягає не так у незацікавленості ЄС, як у невмінні наших провідних виробників та експортерів «чутливої» продукції уникати потрапляння під антидемпінгові розслідування. Для цього їм не лише потрібно мати у своєму розпорядженні кваліфікованих сучасних менеджерів та юристів, які добре обізнані із «тонкими» і «підступними» міжнародними антидемпінговими інструментами та механізмами, регламентованими в рамках СОТ, а й уміти виробляти і проводити зважену зовнішньоторговельну політику у просуванні своїх товарів на зарубіжні ринки на довготерміновій основі. Але, на жаль, ще й досі даються взнаки наслідки занадто сильного впливу командно-розподільчої системи. Тобто тут основна проблема аж ніяк не у дзеркалі…

Що ж до постійного розв’язання антидемпінгових проблем, то тут у нас, як і в інших країн, єдиний шлях — членство в СОТ і використання встановлених там правил регулювання торгівлі. На жаль, як уже зазначалося, СОТ, а відповідно — і міжнародні ринки, на яких циркулює 95% світової торгівлі, для нас ще не доступні.

Сільське господарство — підтвердження того, чому нам слід іти у напрямку до, а не від ЄС. Країни, які отримали перспективу членства в ЄС, отримали і значний доступ до європейського сільськогосподарського ринку ЄС, причому — на асиметричній основі: вони можуть постачати на ринок ЄС значно більше сільськогосподарських та інших товарів, ніж країни ЄС — на їхні ринки. Це стосується як усіх наших західних сусідів, так і балканських країн. Таке рішення було зовсім не економічно обґрунтованим кроком «співтовариства держав, об’єднаних для спільної протидії жорсткій світовій конкуренції», а політичним рішенням, що мало на меті сприяння інтеграції економік європейських країн. Отримання Україною статусу асоційованого члена ЄС, на що зорієнтована у найближчій перспективі наша стратегія розвитку стосунків з ЄС і що вже підтримують ряд впливових членів ЄС, дозволило б і нам мати ширший доступ на сільськогосподарські ринки ЄС.

Хоча вже й сьогодні ці ринки не закриті для української продукції. Лише протягом 2001 року представництво України при ЄС інформувало відповідні державні органи України, насамперед Мінагропром, про питання атестації підприємств — виробників та експортерів молочної продукції, що дасть їм змогу постачати свою продукцію на ринки ЄС, про питання скасування додаткового мита на імпорт зерна з країн, у тому числі й нашого регіону, порядок експорту в ЄС яловичини тощо. Міністерства та відомства України, на жаль, ще не готові здійснити необхідні заходи для вирішення питань, пов’язаних з реалізацією відповідних директив ЄС, які давали б можливість українським підприємствам покращити свій доступ до сільськогосподарського ринку ЄС. Як наслідок — маємо втрати експортного потенціалу нашої держави. Тому, на нашу думку, замість ображеної пози стосовно ЄС, краще було б визнати наявність конкретних проблем у наших міністерствах та відомствах, виправити їх, отримати необхідний доступ до ринків, роботу і добробут для людей та прибуток для наших компаній. Впровадження всіх цих заходів підвищить конкурентоспроможність української сільськогосподарської продукції та продуктів харчування не тільки на ринку ЄС, а й на інших світових ринках, у тому числі й СНД. Це збільшить доходи виробників цієї продукції і в Україні.

Інший приклад невикористання можливості збільшення експорту нашої сільськогосподарської продукції — новий ринок біопалива в ЄС, а саме біоетанолу, про що «ДТ» вже публікувало окрему статтю, тому не зупинятимемося на цій темі докладніше.

Нарешті, Ан-70. Якби ви були керівником однієї з держав — членів ЄС, чи погодилися б поставити один з ключових оборонних аспектів країни у залежність від держави, де цілком серйозно пропонується закритися від світової економіки і повернутися назад до радянського минулого, розширення НАТО називається «військово-політичним аспектом американізації Європи» тощо? Я не кажу вже про комуністичні сили в парламенті, заяви про необхідність створення союзу Росії — Білорусі — України та ін. Чи поклалися б ви на таку державу? Будьмо відверті — саме невпевненість у необхідній міцності євроатлантичного курсу України і стала причиною відмови від проекту Ан-70. Хоча поза межами так званих політичних проблем залишаються ще проблеми застосування різних стандартів та авіаційних правил при виготовленні літаків у країнах ЄС та Україні. Тут насамперед слід зосередитися на їх гармонізації або, принаймні, сертифікації, адже без цього будь-якій українській продукції доступ на іноземні ринки буде закрито.

До речі, на підставі домовленостей, досягнутих у 2000 р. між Росією та Європейським Союзом, урядом Росії та Європейською комісією, було створено і відкрито інформаційний навчальний центр для Росавіакосмосу, головне завдання якого — розробка нових єдиних стандартів для російських та європейських аерокосмічних компаній. Росіяни співпрацюють з Європейським Союзом і в рамках конкретних комерційних проектів із виготовлення запасних частин для літаків.

Крім того, у 2001 р. було підписано Меморандум про космічне партнерство між Росавіакосмосом та відповідними структурами ЄК, що створило необхідні передумови для співробітництва у галузі космічної науки, запуску супутників, спільному використанні космічних станцій тощо.

Спираючись на цей приклад, можна зробити висновок, що реалізація таких серйозних проектів у високотехнологічних галузях з Європейським Союзом можлива, але для цього слід вжити деяких попередніх заходів.

• У чому можна повністю погодитися з автором статті, то це в тому, що «досвід європейської інтеграції країн Східної Європи» дуже повчальний. Десять (а окремі і чотири-п’ять) років тому вони мали не кращі економічні умови, ніж ми. Рішення домагатися вступу в ЄС змусило їх піти на важкі, часто соціально суперечливі реформи, аби стати конкурентоспроможними на ринку ЄС.

Позитивні результати не забарилися. Не повторюватиму добре відому інформацію про зростання інвестицій, ВВП та ін. Повторю лише слова президента ЄБРР Ж.Лем’єра, що прозвучали півроку тому у Брюсселі на зустрічі в Європейському політичному центрі: «Інвестори йдуть у країни — кандидати на членство в ЄС, тому що вони знають головне — завтра ці країни будуть в ЄС». І хоч би скільки ми говорили про покращення інвестиційного клімату іншими способами, фактор інтеграції тієї чи іншої країни до єдиного ринку, до ЄС залишатиметься найсильнішим магнітом для інвесторів. І відповідно — джерелом швидкого економічного зростання. Джерелом набагато могутнішим, ніж будь-які протекціоністські заходи.

Як на мене, то ще більше важить інший елемент європейської інтеграції країн посткомуністичного блоку. Після розвалу СРСР та РЕВ і отримання політичної незалежності ми всі опинилися перед вибором — куди йти, яку ми державу будуємо. Одні — закликали до повернення в СРСР, інші — створили авторитарні, навряд чи демократичні режими або взялися винаходити велосипед — власну економічну модель. Країни ж ЦСЄ та Балтії вибрали для себе модель, яка спрацювала і виправдала себе в ЄС.

Наголошувати сьогодні на Співдружності незалежних держав як на «перспективному напрямку» для зовнішньої політики України можна лише у випадку, коли погляд, замість бути спрямованим у майбутнє — спрямований у минуле або ж якщо хворіти на безпам’ятство. Безперечно, використати «найдоступніший резерв зовнішньої політики» і розвернутися зараз на 180° найпростіше. Це можна було б зробити, не докладаючи особливих зусиль і напруження. Від такої переоцінки пріоритетів розвитку можна було б навіть дуже швидко почати отримувати певні дивіденди, а з часом — призвичаїтися до їх мізерності й переконати себе, що нас це влаштовує і що для України це завжди був і залишатиметься єдиним можливим, з одного боку — свідомим і раціональним, а з другого — продиктованим самою долею, напрямком розвитку; долею країни-сателіта, назавжди приреченої обертатися своєю орбітою, можливо, не найкращою і не найоптимальнішою, але водночас такою звичною і зручною, з уже напрацьованими зв’язками та старим коопераційним розподілом.

Головна цінність європейської інтеграції не у самому факті вступу в ЄС. Європейська інтеграція дає чіткі критерії того, як має бути побудована економіка і демократія. Є 31 розділ законодавства ЄС, прийняття та впровадження якого гарантує права людини, добрі умови для бізнесу, високі міжнародні стандарти. Шлях європейської інтеграції — це як дороговказ, який орієнтує, у якому напрямку і як рухатися, щоб побудувати економічно здорову, демократичну, соціальну, правову державу.

Власне, це і є головне. Євроінтеграція — це величезний стимул для здійснення реформ. Це не словесні заохочення чи трибуна для диспутів. Це практичні кроки, впровадження яких дозволить забезпечити добробут наших громадян, конкурентоспроможність економіки та безпеку держави. Це є те, що нам потрібно. Ми вибираємо і створюємо наше майбутнє. Яку модель ми виберемо — такою і стане країна. Люди, що підтримують позицію автора статті «Україна: глухий кут у кінці євротунелю», підтримують північнокорейську модель розвитку. Стратегія інтеграції України до ЄС, затверджена Президентом України, на впровадження якої орієнтуються державні органи, пропонує європейську модель. Модель досягнення асоційованого, а з часом — повноправного членства в ЄС (а не створення якогось мосту між ЄС та РФ). Гадаю, що березневі вибори до парламенту, як це вже сталося на останніх виборах Президента України, чітко продемонструють, яку модель обирає український народ.

• Аналіз та оцінки внутрішнього стану і розширення ЄС теж, м’яко кажучи, не витримують критики. Говорити, що «ЄС намагається ухилитися від східноєвропейського розширення», а також що «прийом першої черги нових членів у ЄС раз у раз відкладається» може лише людина, неознайомлена з реаліями перебігу розширення ЄС.

Справді, нинішнє розширення ЄС — це не просто ще одне розширення. Вже сама кількість нинішніх країн-кандидатів, які ведуть переговори про членство — 12, засвідчує складність процесу. Це якісно новий крок переходу ЄС від економічно-торговельного блоку до загальноєвропейського міждержавного політико-економічного утворення. Такі кількісні і якісні зміни не можуть відбуватися легко. Особливо з огляду на той факт, що з 12 країн, які незабаром вступлять до ЄС, 10 центрально-східноєвропейських держав лише на початку 1990-х років перейшли від тоталітарної радянської системи до демократії і ринкової економіки.

Проблем на шляху розширення ЄС багато. Однак лише маючи повністю упереджений погляд, можна не помічати всіх можливих і неможливих зусиль і ЄС, і кандидатів, спрямованих на подолання наявних труднощів, а також успіхів, досягнутих у цьому процесі. Кожна країна-кандидат має виконати об’єктивні критерії членства в ЄС, викладені у 31 розділі законодавства ЄС. І емоційні оцінки тут зайві — ті, хто виконує, — наближаються до членства, хто не виконує — стоїть оддалік.

У результаті роботи, виконаної протягом останніх років, вісім наших західних сусідів отримали чітку дату свого можливого вступу в ЄС — 2004 рік, якщо збережуть темп внутрішніх перетворень. Один з оглядачів саміту ЄС в Ґенті (Бельгія), що завершився 19 жовтня минулого року, підсумував своє враження від дискусії щодо розширення у ході саміту словами, що «швидше Земля змінить свою орбіту, ніж розширення буде відкладене». Надто багато надій, сподівань і можливостей пов’язано з розширенням, аби шкодувати якихось зусиль для його впровадження. Власне, у тому й полягає привабливість європейського проекту: прагнучи чіткої мети, країни європейського континенту з усіх сил змінюють на краще і себе, і своїх сусідів.

Саме тому європейський проект такий привабливий і для України. Ми хочемо в ЄС не лише для того, щоб синьо-жовте знамено майоріло разом із іншими європейськими прапорами біля будівель ЄС. Головна мета — досягти такого рівня життя, добробуту, стандартів демократії, прав людини, верховенства права, які існують в ЄС і до яких ідуть наші західні сусіди.

А досвід наших західних сусідів саме й свідчить про те, що мрії збуваються — якщо правильно планувати шлях їх досягнення і наполегливо йти цим шляхом, а не втікати з нього.

• Неправдиві й багато інших тверджень, наведених у публікації, — про «розвинутий індустріальний центр ЄС і … відсталу периферію, … яка з величезними труднощами пристосовується до ситуації, жертвуючи традиційно сильними галузями економіки, долаючи соціальні конфлікти». Таке враження, що вони списані зі старих радянських підручників з політекономії, де змальовується загниваючий капіталізм. Водночас достатньо глянути на сьогоднішні Іспанію, Португалію, Грецію, Ірландію, які ще десять—двадцять років тому справді були відсталою периферією. Активна інтеграція у Спільний ринок, економічні зміни у відповідності до стандартів та вимог ЄС відкрили їм шлях до економічного процвітання. Необхідність відповідати критеріям Спільного ринку чи, наприклад, Єврозони стала стимулом для постійного розвитку конкурентоспроможності та посилення інституційної спроможності органів державної влади цих країн і регіонів. Крім того, в ЄС діють принципи субсидарності, відповідно до яких, відсталі регіони отримують значну допомогу на реструктуризацію, реформування та економічний розвиток.

• Попри навіть те, що твердження, присвячені НАТО, чітко вказують на світогляд часів холодної війни та реакційну ідеологію, спрямовану на відродження СРСР, ще більш небезпечне, на наш погляд, нав’язування думки, буцімто «ми й Західна Європа хоч і дуже близькі, але різні цивілізаційні типи», тому інтегруватися нам треба не в ЄС, а в СНД.

Висуваючи як аргумент той факт, що Україна і Західна Європа належать до різних цивілізаційних типів, варто не забувати (або знати), що базовий принцип європейської інтеграції — збереження національної ідентичності та розмаїття культур країн ЄС. Порівняйте православну Грецію і католицьку Ірландію чи Португалію та Швецію. Невже Україна у цивілізаційному плані стоїть від них далі, ніж від Таджикистану чи Киргизстану, при всій нашій глибокій повазі до цих центральноазійських країн?

Інтеграція України до ЄС — природний процес, який ґрунтується на історії та культурі нашої нації. І вона у жодному разі не передбачає згортання стосунків з Росією та іншими країнами. Більше того — Росія все активніше здійснює свою політику щодо ЄС. Розпочато консультації між Єврокомісією та Росією щодо створення Спільного європейського економічного простору. Ця концепція, безперечно, не для сьогоднішнього дня і як передумову передбачає насамперед членство РФ у СОТ. (До речі, президент Росії В.Путін поставив перед урядом РФ завдання у 2003 р. вступити до цієї організації.)

Україні ж у ситуації, коли на захід від неї відбувається розширення ЄС, а на схід — створюється Спільний європейський економічний простір між ЄС та РФ, вкрай небезпечно концентруватися виключно на одному, навіть такому важливому ринку, як ринок країн СНД.

Європейський Союз, з урахуванням його майбутнього розширення, становитиме досить великий ринок на 500 млн. споживачів. Це майже удвічі перевищує аналогічний показник СНД. На сьогодні можна констатувати високу платоспроможність споживачів ЄС, швидкі темпи економічного розвитку країн ЄС, високу культуру виробництва, споживання, розрахунків країн ЄС. На відміну від СНД, де нічого нового нам не знайти, ЄС володіє значними ринками капіталів, новими технологіями, високими стандартами виробництва, охорони довкілля тощо. Утвердження українського товаровиробника на ринках ЄС може забезпечити Україні гідне місце у світовому розподілі праці, необхідний рівень інвестицій, технологій, ринків збуту, науково-технічного прогресу тощо. Це, зрештою, дасть змогу міцно утвердитись і на внутрішньому ринку. Від ефективної економіки виграють також споживачі товарів та послуг. Конкуренція гарантуватиме і високу якість та прийнятні ціни.

Економічні реформи в Україні своєю спрямованістю збігаються з зовнішньополітичним курсом на набуття членства в ЄС. Інтеграція до ЄС —важливий реформостимулюючий фактор для економіки України. Вона здатна значною мірою прискорити економічний розвиток і гарантувати політичну безпеку та стабільність, сприяти розвитку демократії.

Не слід забувати й про те, що інтеграцію України до ЄС зумовлює також необхідність адаптувати соціальну політику України до стандартів ЄС і поступово досягти загальноєвропейського рівня соціального забезпечення і захисту населення. Чи ж нас більше приваблюють соціальні стандарти пострадянських просторів? Європейська інтеграція, зокрема адаптація законодавства, сприятиме реформуванню систем страхування, охорони праці, здоров’я, пенсійного забезпечення, політики зайнятості та інших галузей соціальної політики відповідно до стандартів ЄС.

Залучення України до загальноєвропейських мереж зв’язку і телекомунікацій, трансєвропейських транспортних коридорів, створення інфраструктури з їх обслуговування і посідання Україною, таким чином, належного місця у процесах глобалізації світу у ХХІ столітті можливе, значною мірою, лише за підтримки Європейського Союзу.

Побудова правової держави в Україні потребує розвитку нормативно-правової бази України відповідно до однієї з усталених у світі нормативно-правових систем. Адаптація правової системи України до acquis communautaire Європейського Союзу (Аcquis communautaire — нормативна база ЄС і складається з законів та інших нормативно-правових актів, обов’язкових для виконання на території ЄС; приведення національного законодавства у відповідність до аcquis communautaire — необхідна умова вступу до Євросоюзу) відповідає найвищим у світі нормам та стандартам, а також нагальним потребам українського законодавства, судової системи, політико-економічного та соціального життя.

Саме такими міркуваннями і зумовлена євроінтеграція України. Повторю: нам потрібна європейська, демократична, соціальна правова держава. Саме тому ми орієнтуємося на ЄС.

Україна здійснює інтеграцію до ЄС на основі чіткої логіки, стратегічного бачення свого розвитку, зваженості і обстоювання національних інтересів. Останнім часом досягнуто низки успіхів на цьому шляху. Лише впродовж минулого року було проведено понад 50 заходів у рамках політичного діалогу з представниками ЄС на різних рівнях.

Активний діалог між Україною та ЄС дозволив зберегти досягнутий рівень взаєморозуміння, покращити співробітництво з цілої низки питань, досягти однієї із наших цілей у стосунках з ЄС — залучення України до роботи Європейської конференції. Прийняття у ході саміту Європейської Ради в Ґьотеборзі 14—15 червня 2001 року рішення про запрошення України до Європейської конференції можна оцінити як важливий прорив у стосунках між Україною та ЄС, визнання прагнення України вступити в ЄС, «запрошення України до європейської сім’ї», а також сигнал про готовність ЄС бачити на певному етапі в майбутньому Україну як члена ЄС. Це рішення стало також формою конкретної підтримки європейського курсу нашої держави, послідовної роботи з інтеграції України до європейського правового, політичного, економічного простору. Цей сигнал чітко прозвучав і у спільній статті прем’єр-міністра Швеції, яка головувала в ЄС у першій половині 2001 року, Г.Перссона та президента Європейської комісії Р.Проді «Прогрес України повинен бути пріоритетом для всієї Європи», де зазначалось, що немає підстав для обмеження майбутнього зближення сторін, рівень якого залежатиме лише від внутрішнього поступу України.

Протягом минулого року з боку ЄС було прийнято ще один важливий, позитивно спрямований документ — Резолюцію Європейського парламенту щодо Спільної стратегії ЄС щодо України. В документі йдеться про те, що Україна повинна розглядатися як потенційний кандидат на членство в ЄС у майбутньому і пропонується розвивати співробітництво з цілого кола перспективних та взаємовигідних напрямів.

Значного зближення з ЄС досягнуто й у сфері зовнішньої політики та безпеки, юстиції та внутрішніх справ. Досягнуто домовленості щодо можливості спрямування допомоги ЄС на переклад законодавчих актів ЄС та підготовку відповідних законопроектів України, щодо використання у роботі з органами державної влади України принципів програми Твіннінг тощо. Активізується діалог між Україною та ЄС у сфері енергетики. Член Європейської комісії, відповідальний за зовнішні зносини, К.Паттен у своєму інтерв’ю кореспонденту Укрінформу 10 січня нинішнього року, перед проведенням засідання Україна—Трійка ЄС на рівні міністрів у Мадриді, зокрема, наголосив, що Україна і надалі залучатиметься до енергетичної стратегії Євросоюзу.

На цьому етапі вся увага з боку ЄС спрямована на практичні кроки української сторони з метою подальшого здійснення політичних та економічних реформ в Україні, дотримання прав і свобод людини, виконання УПС та інших двосторонніх домовленостей. Швидкість, з якою Україна може наблизитись до членства в ЄС, залежатиме насамперед від здатності нашої країни до політичного та економічного реформування, адаптації національного законодавства до законодавства ЄС.

Як говорив дитячий герой капітан Врунгель, «як ти яхту назвеш, так вона і плаватиме». Тим більше — куди ти курс цієї яхти задаси, туди вона і попливе. Автор статті у «ДТ» пропонує їздити до Брюсселя через Душанбе чи Бішкек. Цікавий маршрут для шукачів пригод. Однак є й пряміший. Лише «комплекс провінційної неповноцінності та породжуваної ним фронди» може штовхнути нас на шлях відкидання європейського вибору України. І лише хвора уява може назвати євроінтеграційну зовнішню політику України «у глибині своїй расистською ідеологією». Але, гадаю, це вже питання не до нас і не до африканських економістів та соціологів, посилання на яких містяться у статті.

Автор публікації, безперечно, має право відкрито висловлювати власну думку, хай і критичну, тим більше що цей виступ і є саме прикладом відсутності «тотального замовчування критики», що характеризує обраний країною напрям розвитку. Поза сумнівом, така позиція, як і будь-яка інша, має право на існування і на повагу до її носія. Ця позиція цінна насамперед фактом її оприлюднення, оскільки саме в умовах активної дискусії викристалізовується істина. Аналогічні методи, до речі, зараз використовує і Європейський Союз, який, готуючись до розширення та майбутнього реформування, започаткував і активно проводить так звані загальноєвропейські дебати щодо майбутнього Європи. До них широко залучаються всі прошарки європейського суспільства — від політиків до домогосподарок, від школярів до пенсіонерів.

Прикро у цьому випадку одне: що сумніви щодо правильності обраного Україною напрямку руху виникли там, де вони не мали б виникнути, — у представника науково-дослідницьких кіл, які апріорі мають бути найбільш передовими та прогресивно мислячими у кожному суспільстві. Крім того, автору, безперечно, відомо, що «проміжні результати» будь-якого процесу не завжди бувають однозначно позитивними, а реалізація не просто серйозного завдання, а стратегічної мети не може бути простою. Навпаки, зазвичай такі процеси, які передбачають докорінну трансформацію, завжди дуже складні і болісні.

Загальновідома мудрість стверджує, що шлях подолає лише той, хто ним іде. Україна свій вибір уже зробила. Саме тому на сьогодні нашим завданням має бути не пильне вдивляння «у кінець тунелю» з ворожінням, що нас там очікує — глухий кут, омріяна мета чи світло, яке може виявитися вогнями потягу, що наближається. Розмірковувати та прораховувати всі ці варіанти слід було на етапі прийняття рішення і вироблення стратегії його реалізації. Маючи чіткі критерії досягнення поставленої мети — асоційованого, а з часом і повноправного членства в Євросоюзі, — Україні сьогодні необхідно засукати рукави і наполегливо працювати над проведенням внутрішніх реформ, оскільки лише вони — запорука досягнення вже не проміжних, а кінцевих результатів, а також того, що ці результати будуть позитивними.

І останнє. Безперечно, коригувати окремі тактичні аспекти у процесі руху — справа корисна і навіть необхідна, однак це коригування аж ніяк не повинне торкатися питань стратегії. Оскільки це завжди призводить до шарахання у різні боки та хаосу в думках і обстоюванні позицій. Саме тому, підсумовуючи сказане, хотів би побажати всім нам більше впевненості у собі та у правильності обраного шляху, наснаги в реалізації великої роботи, що її нам доведеться здійснити, а також успіхів у досягненні тієї важливої мети, яку ми вже визначили. Бо вона справді варта зусиль, яких для цього треба докласти. Так само, як і ми з вами варті того світлого, гідного і заможного майбутнього, що нас очікує.