Чотири кити відновлення кредитування

Відносно кредитного ринку України, як і в метро, не можна писати, що виходу нема. Він є, але з іншого боку.

Упродовж 2016 р. фінансовий ринок очікував на покращення умов у країні, які призведуть до відновлення кредитування та зростання інвестиційної привабливості. Цей рік практично скінчився, тож час підбивати підсумки.

Згідно зі статистикою, за десять місяців в економіку України надійшло 3,1 млрд дол. прямих іноземних інвестицій, це на 0,9 млрд більше, ніж торік. Проте 2,2 млрд дол. з них - інвестиції в банківський сектор, що стало результатом докапіталізації банків акціонерами. Тож можна сказати, що протягом 2016 р. завдяки фінансовому сектору Україна отримала основний приплив інвестицій у країну.

Ті, хто не зміг поправити інвестиційний клімат і здійснити структурні реформи, зараз намагаються зламати чи не єдиний працюючий стабілізаційний механізм, щоб повернутися до сумнівного розподілу бюджетних коштів. Інакше важко зрозуміти спроби скасувати політику інфляційного таргетування, завдяки якій вдалося приборкати галопуючу інфляцію з 43,3% у 2015 р. до 12,1% у листопаді 2016-го. Хіба щоб повернутися до емісії гривні для видачі пільгових державних кредитів "пріоритетним" галузям економіки.

Для того, щоб інвестиції та кредити прийшли в економіку України, необхідно створити можливість прийти в країну. Тож досить говорити про відсутність інвестицій і кредитів, а час розібратися, чому в нашу економіку не вкладають грошей.

Юридичні ризики та страх "віджиму"

Судова система в Україні не гарантує надійності застави. Нема також довіри до реєстраційних органів. Яскравий приклад того - історія Укрсоцбанку, заставне майно якого - БЦ "Горизонт Парк" - двічі під покривом ночі перереєстровували на інших власників. І це після восьми (!) років судової тяганини, 50 рішень на користь банку і кінцевого вердикту Вищого господарського суду. Відтак, юридичні ризики непрогнозовані та вже давно стали значно вагомішими, ніж традиційні кредитні.

Вислів "повертають борги лише боягузи" для деяких українських компаній уже став гаслом. Договори майже не виконуються, механізми забезпечення не діють, тож банки і компанії бояться зв'язуватися з новими партнерами. За таких умов бізнес цілком залежить від зв'язків і через штучну ізоляцію не здатний перебудовуватися та нормально розвиватися.

Мушу вкотре констатувати, що в Україні процвітає кредитне шахрайство. Бізнес не готовий відкривати повну інформацію перед українськими банками, хоча й прагне прозорості. Компанії готові відкривати всю інформацію перед іноземними кредиторами, хоча й нарікають на тривалі терміни прийняття рішення. В роботі ж з українськими банками вони хочуть, аби всі процеси відбувалися швидко, і ніхто не вимагав від них розкриття фінансового стану.

Натомість банки практично не вилазять із судів, намагаючись урятувати раніше надані мільйонні позики компаніям, які зараз, користуючись законодавчими шпаринами, роблять усе, аби уникнути своїх зобов'язань і залишити банк із діркою в балансі.

Цю проблему можна було вирішити вже давно, але парламент уперто провалює розроблені НАБУ законопроекти щодо захисту прав кредиторів, які могли б покласти край кредитному шахрайству. Таким чином, депутати захищають радше власні інтереси, аніж державні. Оскільки в парламенті є чимало представників компаній, які винні банкам мільярди і роками не повертають боргів.

Кредитоспроможність позичальника. Сьогодні українській компанії отримати кредит у банку в Україні важче, ніж за кордоном. Хоча вимоги наших банків до позичальника жорсткіші, ніж в іноземних, проте вони повністю відповідають практиці розвинених країн. А регуляція оцінки ризиків надмірна і випереджає можливості бізнес-середовища в Україні.

Більш того, світ іде у "деофшорну" економіку. Вже не тільки міжнародні банки, а й українські прописали "офшорну" політику, за якої 3/4 економіки не вписується у фінансування. Відтак, відновлення кредитування можливе лише після одужання економіки, коли вона стане адекватна регуляції. Якщо для одужання економіці потрібні кредити, то необхідно переглянути принципи регуляції.

Українські банки сушать голову, як знайти потенційного позичальника, оскільки великий бізнес закредитований по вінця, а малий практично весь у "тіні". За офіційними показниками фінансової звітності, великі підприємства базових галузей неплатоспроможні. Така звітність вигідна для них, бо дає змогу оптимізувати надмірні податки. Проте за формальною оцінкою ризики надмірно великі. Зрозуміло, що банки не підуть на зміну процедури, щоб штучно робити підприємства кредитоспроможними. Більш того, баланси банків і без того обтяжені "поганими" кредитами.

У доларовій економіці банки живуть з гривневим капіталом, який систематично девальвує. З урахуванням втрат на Сході та в Криму вимивання капіталу неминуче. Вимоги до фінансового стану клієнтів зросли. Фінмоніторинг жорсткіший, ніж на Заході, а застава товарів в обороті, майнових прав або виручки від реалізації вже не буде враховуватися при визначенні кредитного ризику та формуванні резервів. Це знищує інструменти торгового фінансування. Поточні борги потребують реструктуризації.

Щоб переломити ситуацію, необхідно спростити та пришвидшити процес перевірки документів відповідно до категорії клієнта, що дасть можливість адаптувати регуляцію кредитного ризику. Українські банки повинні вимагати від малого і середнього бізнесу прозорості та стандартів на такому ж рівні, як і іноземні.

За останні два роки деякі банки вже тричі збільшували свій статутний капітал. Натомість переважна більшість компаній цього не робили. Більш того, на відміну від банків, дізнатися кінцевих власників українських компаній іноді буває вкрай важко. Чимало ресурсів і сил витрачається на те, щоб зрозуміти, який справжній фінансовий стан і кредитна історія потенційного позичальника. Наскільки він уже закредитований , яка у нього заборгованість і бізнес-модель? Через закритість українського бізнесу банки змушені формувати під кредити великі резерви. Ризики поганих позичальників перекладаються на весь ринок, тому ставки для хороших клієнтів так само високі, як і для поганих.

Вартість кредитів. Дуже часто чую скарги, що в Україні не знайти довгих і доступних грошей. І відверто не розумію, чому наші компанії йдуть за ними до універсальних банків. Світова практика така, що довгострокові проекти традиційно фінансують інвестиційні банки.

Аби отримати довгі гроші, потрібно запропонувати адекватну заставу. Проте заржавілі цехи та напіврозвалені ферми такою явно бути не можуть. Виникає питання: чому з хорошими проектами не звертаються до інвестиційних банків? Чому компанії не хочуть випускати свої цінні папери, під які зможуть узяти недорогі гроші з ринку? Можливо, тому, що для цього їм доведеться повністю розкритися?

Строковість кредитів прямо залежить від строковості депозитів - остання в середньому не перевищує півроку, що свідчить про загальний брак довіри в економіці та суспільстві.

Собівартість кредитів складається з вартості ймовірних втрат і вартості ресурсів, якими фактично є тільки депозити населення. Обидві складові високі. На вартість ресурсів також впливає висока інфляція.

Тож нам необхідно будь-якими засобами зменшувати вартість грошей. Для цього перш за все потрібно зменшувати інфляцію. Необхідний і найважливіший чинник зменшення інфляції - скорочення та контроль державних видатків з боку суспільства і бізнесу.

При цьому вимоги до якості фінансової інформації в Україні повинні відповідати світовим стандартам. Водночас банкам слід диференціювати вартість ризику, яку вони закладають у ставку, залежно від репутації конкретного клієнта.

Валютне регулювання. Збільшити інвестиції в Україну можна було б через залучення зовнішніх кредитів для бізнесу. Але вартість таких грошей, навіть при традиційно низьких відсоткових ставках, буває просто невиправданою. Виникає проблема в курсовій різниці та валютному регулюванні.

Як відомо, 65% усієї валюти, яка заходить в Україну, практично одразу конвертується в гривню. Якщо підприємство, яке отримало інвестицію, за ці гроші захоче придбати обладнання за кордоном, йому доведеться знову купувати валюту. Відтак, знову заплатити за курсову різницю та ще й пройти узгодження контракту з НБУ. А потім ще три дні очікувати саму валюту, оскільки таким є термін від заявки до купівлі. Не менш дорого іноземному інвестору повернути собі зароблене, оскільки податок на репатріацію становить 15%.

У приватних розмовах представники бізнесу говорять про відсутність дієвих інструментів страхування експорту. Неможливо оформити акредитив, оскільки іноземні партнери закрили ліміти на Україну.

Система валютного регулювання застаріла. Вона не стримує девальвації гривні, а лише збільшує тінізацію економіки. Лібералізація валютного законодавства необхідна у будь-якому разі, адже бізнес усе одно обходить складні правила і йде у "тінь".

Негативно впливає на фінансовий стан експортерів також недосконала система відшкодування ПДВ. Загалом громіздке та суперечливе законодавство в сфері оподаткування і валютного регулювання створює сприятливі умови для корупції.

Бізнесу важлива прозорість і послідовність політики регулятора. Наприклад, бізнес повинен точно знати, що протягом визначеного Нацбанком періоду термін повернення валютної виручки не буде змінюватися і становитиме ті самі 120 днів.

Справедливо сказати, що швидкість і невідворотність лібералізації значною мірою залежать від поновлення співпраці з міжнародними фінансовими партнерами України. Тож ми знову повертаємося до розмови про критичну необхідність активізації роботи з МВФ, яка також передбачає рівні умови конкуренції та боротьбу з тіньовою економікою.

Можна нескінченно говорити, що банкам час відновлювати кредитування. Що економіка України припинила падіння. Що зовнішня фінансова допомога нам більше не потрібна. Проте ці розмови не вирішать фундаментальних проблем. Стабільність і прогнозованість були і залишаються запорукою розвитку і процвітання в усьому світі. Тож що частіше наші політики змінюватимуть правила гри і намагатимуться уникнути здійснення структурних реформ в Україні, то більше ми віддалятимемося від розвитку та процвітання економіки. Рубікон ще не перейдено, але ми вже надто близько, щоб втратити свій шанс.