Президент Литви Валдас Адамкус: «Україна — європейська держава»

«...Це були найважчі переговори в моєму житті», — так охарактеризував Валдас Адамкус завершені в Києві консультації про врегулювання ситуації в Україні, де він виступив одним із посередників.

Не дивно, що з боку Європи саме литовський і польський президенти разом із верховним представником ЄС Х.Соланою і генсеком ОБСЄ Я.Кубішем узяли на себе цю нелегку посередницьку місію.

Адже історія польсько-литовсько-українських відносин налічує кілька століть, а після здобуття Україною незалежності це співробітництво поступово набуває рис стратегічного партнерства.

Під час виборів в Україні В.Адамкус закликав тверезо ставитися до багатьох передвиборних заяв кандидатів у президенти, і не відмовлятися від багаторічної політики Литви та Польщі, спрямованої на те, щоб Україна посіла гідне місце в Європі. «Якщо Вільнюс чи Варшава відмовляться від проведення політики партнерства з Україною, то в такому разі ми будемо винні в тому, що самі відіпхнули цю країну від Заходу», — сказав президент Литви.

…У жовтні пан Адамкус, під час вручення литовському письменнику премії Тараса Шевченка, так визначив суть українсько-литовських відносин: «Литва — надійний партнер України та її адвокат у трансатлантичних і європейських структурах, із тим, щоб ми разом могли йти не лише культурним, а й політичним шляхом».

Ми зустрілися з паном Адамкусом напередодні виборів в Україні в той час, коли в самій Литві проходили вибори в сейм, а політичні реалії в нашій країні були такі, що «адвокатські» ініціативи Литви ризикували виявитися лише добрими намірами. Добровільний арбітр України був розгублений — яким шляхом усе ж піде наша країна? Обидва кандидати на пост президента України в різний час відвідували Литву, зустрічалися з президентом і справили на литовців, прямо скажемо, протилежні враження...

Тамтешні дипломати не приховували, що час візиту у відповідь Валдаса Адамкуса в Україну прямо залежатиме від перемоги того чи іншого кандидата. У разі перемоги Ющенка він був намічений на початок наступного року.

— Пане президенте, в одному із залів вашої адміністрації висить картина «Князь Вітаутас на березі Чорного моря», що вона для вас значить?

— Насамперед те, що відносини між нашими країнами обчислюються століттями, ще з часів польсько-литовської держави. І попри подальшу несхожість державних утворень, у яких ми жили, цей зв’язок не припинявся. Після здобуття незалежності динаміка співробітництва посилилася і набула нової якості, що стало особливо відчутно, починаючи з 2002 року. Створено фонд Шевченка, налагоджено партнерство в галузі науки й культури. Разом ми неодноразово брали участь у бізнес-форумах. Та й нині, вступивши в ЄС, Литва продовжує активно підтримувати Україну. У цілому литовська політика полягає в тому, щоб домогтися членства України в європейських альянсах і повністю включити в економічне й культурне життя Європи.

— Чи ріднить вас щось із нашою країною?

— З українцями доля звела мене ще в еміграції, і я ніколи не вважав Україну і Росію одним цілим. Для литовців це завжди були два різні слов’янські народи, кожен зі своєю ментальністю, традиціями, мовою, культурою. І це розуміння особливо зміцнилося після того, як українці разом із литовцями стояли на барикадах під час штурму радянськими військами телецентру у Вільнюсі в січні 1991 року. Ще мені завжди імпонувала наявність у ваших співвітчизників високого рівня самосвідомості. Із задоволенням у цьому плані ознайомився з книгою Л.Кучми «Україна — не Росія». Дуже радує, що українці й на державному рівні починають це усвідомлювати.

— Які стосунки у вас склалися з нинішнім Президентом України?

— З Леонідом Кучмою ми знайшли спільну мову....

— Як можуть позначитися на відносинах наших двох країн результати українських виборів?

— Річ навіть не в кандидатах, а в реаліях самої країни. Орієнтуватися треба на вічні цінності: є український народ, незалежна країна Україна — і це факт. Литва зацікавлена в демократичному розвитку всіх процесів в Україні. Це, у нашому розумінні, гарантує стабільність, зростання добробуту українського суспільства в цілому. Немає нічого більш цінного в міжнародному житті, аніж мати багатих, стабільних і прогнозованих сусідів. Нам хотілося б, щоб Україна чітко й ясно визначилася й підтвердила свої європейські прагнення. Адже за своєю суттю ви — європейська держава.

— А якщо Україна не піде демократичним шляхом?

— Усіма законними методами Литва допомагатиме Україні в її демократичних починаннях. Адже ми хоч і не маємо спільних кордонів, а все ж є сусідами. А це багато до чого зобов’язує. Ми навіть із Білоруссю намагаємося будувати конструктивні відносини, попри досить жорстку позицію Євросоюзу стосовно керівництва цієї країни. Наша політика в цьому напрямі завжди була обережною і спокійною. Саме це підштовхнуло НАТО дати Литві повноваження вести переговори з Мінськом від імені всього альянсу.

Тобто ми намагаємося бути політично коректними з усіма нашими сусідами...

— І як дається вам ця політкоректність?

— Якщо чесно, то дуже нелегко. Але наше політичне посередництво приносить користь усьому Євросоюзу і допомагає позначити Литву на геополітичній карті Європи. Це — один із наших політичних пріоритетів. Держава поступово виходить із політичної тіні.

— Існує безліч визначень того, що ж таке політика. Кожен державний діяч, який відбувся, по-своєму формулює це. Чим є політика особисто для вас?

— Це не професія, а певний спосіб життя, за якого ти собі не належиш, тільки країні. А особисте відступає на другий план. Є одна мета, і їй підпорядковані всі твої бажання, дії та вчинки.

А ще політика — мистецтво розумних компромісів. У цьому визначенні слово «розумних» хотілося б виділити, особливо підкреслити.

— Ваше визначення стосується лише політики чи життя в цілому? Як ви охарактеризували б у цьому плані своє життя?

— Воно розділене на кілька зовсім різних частин, кожна з яких так не схожа на попередню. Начебто я прожив кілька життів у різних світах, і єдиним прагненням при цьому було бажання не загубити себе.

До 17 років мій світ — спокійний, розмірений і прогнозований. Там усе зрозуміле і знайоме: рідний дім, запах свічок, на ніч — бабусині казки. Потім школа, коледж, перше кохання. Ось я — успішний гімназист однієї з каунаських гімназій, попереду — привабливі перспективи, цікаве життя. І раптом в одну мить усе руйнується. Війна. Її вибуховою хвилею мене викинуло в інший світ, який виявився антиподом попередньому. Його реалії були такі: більшість родичів — у Сибіру, частина — у концтаборах, багато з них убиті. А я з батьками опиняюся у німецькому таборі для біженців. І це вже зовсім інший світ. Він дуже жорсткий, вижити в ньому можна лише завдяки випадку і власній силі волі.

На корабель, що відходить в Америку, я сів, маючи п’ять доларів у кишені, а за плечами — лише торбинку зі зміною білизни і книжкою. На проїзд заробляв там же, на пароплаві, і коли прощався з капітаном, той сказав, що з мене точно має щось путнє вийти... Це була перша обнадійлива фраза за кілька років поневірянь. Так я потрапив у наступний світ, котрий за всієї своєї неоднозначності виявився стартовим майданчиком у майбутнє.

— Ви — єдиний литовець, який став керівником великої американської урядової структури. Хто вас рекомендував?

— Своєрідною протекцією на все життя стала моя перша робота в Чикаго. Треба було заробляти, і я пішов на автозавод. Трудитися довелося тяжко, ми виточували й сортували металеві деталі. І щодня мої руки були розтерті в кров. На вулиці я намагався сховати їх від сторонніх очей. Ввечері замазував рани йодом, і на ранок вони трохи затягувалися. Але наступного дня все повторювалося, і деталі, котрі ми виготовляли, були часто забризкані кров’ю. Я витирав їх спеціально взятою з дому ганчіркою... А коли закінчувався робочий день, виходив із заводу, ховав руки в кишені латаної-перелатаної спецівки і дивився навколо, на шикарні будинки й розкішні машини. При цьому думав: найефективніші ліки від бідності — навчання і працьовитість. Щоб добре жити, необхідний певний рівень знань, інтелекту. За першої ж можливості став навчатися. Освіту здобував із якимось осатанінням, не даючи собі перепочинку, бо коли переривався і стикався з реальністю, в якій перебував, буквально спиною відчував крижаний подих бідності. І щоразу, коли лінь брала гору над запланованою роботою, відчував, як починають боліти на долонях «заводські» шрами...

…І знаєте, вони досі ниють, щойно дозволяю собі розслабитися більше ніж належить.

— І все ж, кому б ви подякували за допомогу у вашому тодішньому становленні?

— Низький уклін моїм батькам і всій литовській діаспорі Чикаго. Без їхньої підтримки ні я, ні все моє покоління емігрантів ніколи б не відбулося.

Адже ми не знали ні мови, ні країни, не мали грошей. Та все ж нам пощастило — ми не були самотніми. Литовська діаспора в Америці на момент нашого прибуття вже налічувала більш як 200 тисяч чоловік. В основному це були емігранти початку століття, працювали вони на заводах, погано розмовляли англійською мовою, але примудрилися зберегти дивовижну спільність, створивши своєрідний клуб взаємодопомоги. Видавали свою литовську газету, програму на радіо і, найголовніше, вкладали всю силу й душу в нас, молодих. Те покоління було першовідкривачами, котрі підготували для нас грунт. Мої батьки теж до кінця життя погано розмовляли англійською мовою, але мама останні гроші відкладала на моє навчання. І ніколи нічим мені не докоряла...

— Що для вас означає таке поняття, як ностальгія? Як ви сприймали Литву з кожним своїм приїздом на батьківщину?

— Для мене це дуже гірке, але піднесене патріотичне почуття. Я тужив за тим світом, який лишив за океаном, і щодня на чужині серце «розкрашувало» Литву дедалі яскравішими, добрішими й мальовничішими барвами. І все, що я робив, було спрямоване на те, щоб у майбутньому повернутися. Така нагода випала 1972 року...

Москва, 1971 рік. Конференція з проблем екології, на якій присутні п’ять членів американської делегації, і, безумовно, я як емігрант — об’єкт пильної уваги КДБ. Власті довго не погоджувалися на моє відрядження до Вільнюса, попри те, що було запрошення від родичів дружини. Довелося пригрозити ледь не міжнародним скандалом. Мені дозволили приїхати до столиці на п’ять днів, але приїзд на батьківщину став для мене справжнім шоком. Я ходив по Вільнюсу й не впізнавав свою країну. Злиденний асортимент на прилавках магазинів, облуплені будинки, усюди — російська мова. І скрізь замість квітів, скульптур й інших дрібниць, які так люблять литовці, — радянські пам’ятники й комуністичні гасла. Родичі відвезли мене в Тракай — древню столицю Литви, розташовану за 25 км від Вільнюса. А коли повертався звідти, мене затримала тамтешня міліція на підставі того, що я, як іноземець, порушив закон і дозволив собі від’їхати на кілька кілометрів далі від мого тимчасового місця проживання. Кілька годин я провів у відділку, і тільки статус члена офіційної делегації врятував ситуацію. Повернувшись в Америку, я зрозумів, що з цього моменту моє призначення — бути на батьківщині якнайчастіше. Але приїжджати доводилося рідко, і тільки в 80-х роках, завдяки перебудові, це стало можливим.

Наприкінці 80-х — початку 90-х я відвідував Вільнюс дуже часто. З радістю відчував, як швидко змінюється психологія, росте громадянське суспільство, як відроджується моя Литва — та країна, котра назавжди залишилася в серці разом із маминою колисковою й бабусиними казками. Тоді, приїжджаючи у Вільнюс, я відчував, що наповняюся надзвичайною енергією, оптимізмом і навіть молодію... Мене стали впізнавати на вулиці, вітатися, запрошувати на заходи. А коли після пам’ятних політичних подій запропонували балотуватися в президенти, зрозумів, що це найвідповідальніша місія в моєму житті. І день, коли мене обрали, вважаю своїм найщасливішим.

— Багато років ви присвятили проблемам охорони довкілля. А що ви можете сказати про екологію душі литовського народу? Яка вона, чим живе і яких змін зазнає? Як впливають на литовців процеси всесвітньої глобалізації?

— Екологія — очищення від бруду. Це справді дуже широке поняття. Основою ментальності литовця завжди були традиційні, віками перевірені цінності, котрі формували людину: її дбайливе ставлення до країни, до її історії, культури і своїх одноплемінників. Комуністичний режим чимало з цих цінностей «забруднив». І суспільству знадобилося 14 років незалежності, щоб очиститися від недавнього минулого.

Тепер литовці справляються з новим потрясінням — глобалізацією, котра зачіпає весь світ. Але великої трагедії я в цьому не бачу. І наше завдання — правильно зорієнтувати суспільство, щоб воно могло взяти все краще, що нам може запропонувати світ. При цьому глобальної стандартизації можна уникнути, коли з дитинства був сформований національний стрижень. Ми намагаємося за цим принципом побудувати всю систему освіти й виховання. Програми національного відродження становлять суттєву статтю витрат нашого бюджету.

— На яку вікову групу ви робите ставку в своїй роботі?

— Я не виділяю якесь покоління. Адже в єдності й порозумінні всіх, таких різних, але зі спільною історією й культурою, особистостей міститься сила і життєздатність держави.

— Як ставитеся до «відпливу мізків»?

— Не вважаю це національним лихом. Люди їдуть тому, що на Заході рівень життя вищий і більше можливостей заробити. Але все одно емігранти — наш «іноземний капітал». І якщо в Литві умови життя не різнитимуться від західних, упевнений, багато хто повернеться. Але вже з багажем знань, європейським досвідом і рахунками в банках. Адже хоч би що казали, я точно знаю: практично всіх тягне додому. Просто одні мають можливість і силу це здійснити, а інші ні.

— Ви очолюєте державу вже удруге. Чим різниться минулий президент Адамкус від нинішнього?

— Напевно, нинішній більш закритий, стриманий і пішов у себе. До багатьох речей я став ставитися більш філософськи. З віком з’являється дивне почуття — коли на події дивишся немов би збоку. Тебе вже не так зачіпають і ранять кулуарні інтриги й чутки. Багато вже знаєш, через багато що пройшов. І в результаті свою країну сприймаєш значно об’ємніше й глибше, що дає можливість спокійно творити, не відволікаючись на дратівливі дрібниці. І це світовідчуття хочеться передати наступним поколінням.

— Чим у цьому плані ви могли б поділитися з Україною?

— Накопиченим досвідом у всіх сферах життя. Насамперед щодо інтеграції в ЄС. І, звісно ж, з огляду на генетичне миролюбство вашого народу, хочеться допомогти йому послідовно домагатися своїх цілей мирним, законним шляхом. Адже це в наш час особливо актуально.

Валдас Адамкус народився 3 листопада 1926 р. у Каунасі. Навчався в одній з каунаських гімназій. Під час Другої світової війни вступив у рух опору за незалежність Литви, публікував і розповсюджував підпільну газету. 1944 року з сім’єю емігрував до Німеччини, де закінчив факультет природничих наук Мюнхенського університету. Працював у міжнародній просвітницькій організації YMKA, відповідав за переміщених громадян-мігрантів, виконував функції голови департаменту фізкультури та спорту.

1948 року на Олімпійських іграх поневолених націй виграв золоту і срібну медалі з легкої атлетики. 1949 року емігрував до США. Працював на автомобільному заводі в Чикаго, потім практикантом у технічній компанії.

1960-го закінчив Технологічний інститут в Іллінойсі за фахом цивільна інженерія. Очолював правління центру литовських студентів у США.

З 1967 року — президент організації литовців-лібералів. Брав активну участь в організації акцій протесту проти окупації Литви. Член правління Американсько-литовського співтовариства, віце-президент правління Американсько-литовського співтовариства, член Американсько-литовської ради.

У 70-ті, в період однієї з найбільших екологічних катастроф на Великих Озерах, Адамкус був призначений начальником п’ятої зони Агентства захисту довкілля (район Великих Озер ) і зумів упоратися з наслідками екологічного лиха.

Обіймав цю посаду до 1997 р. Брав активну участь у діяльності Республіканської партії США.

З 1972 р., працюючи на посаді координатора природоохоронної допомоги США країнам Балтії, організовував навчальні поїздки литовських учених.

1993 року очолював передвиборну президентську кампанію Стасіса Лозорайтіса в Литві. 1996 року брав активну участь у виборах у Литві, ввійшов у блок поміркованих правих.

4 січня 1998 р. був обраний президентом Республіки Литва.

У січні 2003 р. програв вибори Роландасу Паксасу.

2004-го, після імпічменту Паксасу, був переобраний президентом Литви.

Володіє російською, англійською та німецькою мовами.

Одружений. Дітей немає.