Поза межами шахівниці: прагматичний порядок денний української зовнішньої політики

Перші місяці президентства Віктора Януковича були періодом безпрецедентної для України зовнішньополітичної модернізації. Проголошено позаблоковість. Покладено край кризі у відносинах із Росією. Європейська інтеграція України отримала більш струнку логіку та досяжні цілі. Україно-американські відносини перестали бути вулицею з одностороннім рухом. Україна пригадала, що на карті світу існують такі держави, як Китай, Індія, інші зростаючі лідери глобальної економіки. А ці країни, у свою чергу, згадали про нас.

По суті, наново формулюється зовнішня політика визначної європейської держави. Не дивно, що не лише українська політична система прийшла в рух у зв’язку з цим. «Заворушилися» і провідні світові сили, для яких позиція України — серйозний чинник, що впливає на співвідношення сил у європейській політиці. Сам факт, що в України з’явилася своя позиція із багатьох питань, із яких вона раніше намагалася безвольно йти у фарватері інших сил, став новиною європейської політики та передумовою того, що хронічна європейська «втома від України» перетворилася на «українську інтригу».

Прощання з хрестоносцями

Україна взяла на озброєння стратегію, багато в чому нову для посткомуністичної частини Європи: євроінтеграція та європеїзація країни при дотриманні максимально дружніх, прагматичних відносин із Росією. Зовнішньополітична доктрина Віктора Януковича, яка з легкої руки Хілларі Клінтон отримала назву політики стратегічного балансування, ґрунтується на усвідомленні того, що міжнародний потенціал України має декілька рівнів. З одного боку, Україна — це європейська держава з європейськими ж історією, традицією та майбутнім. Вона бачить перед собою еталон соціальних стандартів та рівня економічного розвитку Європейського Союзу і прагне досягти його на своєму, українському ґрунті. Оскільки іншого такого еталона в нашому регіоні просто немає, було б дивно, якби Україна ставила перед собою якусь іншу стратегічну ціль, крім євроінтеграції.

З іншого боку, Україна має давні і найтісніші історичні зв’язки з Росією. Відмовлятися від них чи ставитися до них як до «важкої спадщини» — контрпродуктивно і просто безглуздо. Якщо країна, нація стоїть на двох ногах, то безглуздо вважати одну з цих ніг стратегічно важливою, а іншу — ні. Більше того, саме від сили цієї другої ноги, яка об’єктивно насичена м’язами промислової кооперації, торгівлі, спільних наукових розробок, багатомільярдних транзитних проектів, залежить те, наскільки швидко наш державний організм досягне європейських стандартів здоров’я та стійкості.

З висоти останніх років добре видно: без нормалізації відносин із Росією не мають шансу ні європейська інтеграція України, ні її європеїзація. Це не комплекс вторинності. Це елементарні реалізм та повага до волі своїх громадян, так чітко виявленої на минулих виборах. Відверто кажучи, європеїзація «в пику» Росії, про яку мріють деякі українські ура-патріоти, для нас просто неможлива. Натомість нормалізація відносин із Москвою при збереженні європейського змісту реформ та відданості європейським цінностям — це не лише єдино правильний ключ до більшості внутрішніх і зовнішньополітичних проблем країни, а й єдина можливість уникнути розколу країни.

Свого часу багато було сказано про те, що на проведення конфронтаційного щодо Росії курсу у зовнішній політиці Віктор Ющенко отримав «мандат Майдану» і виборів 2004 року. В моєму розумінні, тут відбулася, як мінімум, підміна понять. Люди стояли на Майдані не заради геополітичних прожектів (зокрема ніхто з ватажків помаранчевої революції в ті карколомні дні не заявляв про вступ до НАТО), а заради того, аби в їхній країні щось почало змінюватися на краще. Аби з’явилася влада, здатна (а) чути виборця, (б) формулювати на основі його волевиявлення дієздатну політику і (в) реалізовувати її. За цією логікою, політичний курс президента Віктора Януковича може бути, хоч як це парадоксально для декого прозвучить, найкращим втіленням «волі Майдану». Бо дієздатна, демократична, зрозуміла й успішна влада — це головне, чого бракувало Україні в усі останні роки. Більше того, її відсутність була основною причиною, яка заважала нам бути більш успішними на міжнародній арені.

Надто довго в основі української зовнішньої політики лежала відома теза Збігнєва Бжезинського про те, що Україна — це ключ до відновлення великодержавного статусу Росії. Відповідно, на нашу державу була покладена невдячна місія порятунку чи то Європи від Росії, чи то Росії від неї самої. Тепер уже стало очевидно, що бути фігурою на «великій шахівниці», як засвідчили останні вибори, не бажає основний визначальний актор у цій грі — український народ. У світі напевно ніколи не зникнуть природжені хрестоносці, але шукати людський матеріал для своїх «великих ідей» в Україні я б їм більше не радив.

Негативний досвід — теж досвід. Останніми роками стало зрозуміло, чого нам не треба робити у зовнішній політиці. Не треба сліпо рухатися у фарватері інших, навіть найдружніших країн та союзів, бо дивіденди від цього сумнівні, а інтерес до України — падає. Не треба намагатися грати на суперечностях Росії та Америки, оскільки ці суперечності вже не є домінуючою темою міжнародних відносин. Не треба зациклюватися на ідеології, бо це неминуче б’є по прагматичних інтересах кожного далекого від політики українця.

Новий український прагматизм — це підпорядкування всіх напрямів зовнішньої політики завданню внутрішньої модернізації країни. Ми виходимо з того, що Україна як європейська демократія має абсолютне право стати членом ЄС, коли буде до цього готова. Для Європейського Союзу поставити хрест на перспективі європейської, демократичної, вільної України — це все одно що поставити хрест на європейській ідеї як такій. Це означало б, що в процесі внутрішнього розвитку Європейський Союз непомітно для себе перетнув межу, за якою географічна і політична «європейськість», демократія, ринкова економіка вже не є стовпами, на яких він базує своє майбутнє. Це означало б трансформацію ЄС із демократичного флагмана у демократичне гетто, відокремлене від решти континенту.

Водночас потрібно визнати, що на цьому етапі доба історичних проривів у Європі завершилася. Так само як і доба щедрих «дотацій на розвиток» для нових кандидатів. Ніхто не профінансує модернізацію України, якщо цього не зробимо ми самі. З цього погляду, нам слід орієнтуватися на те, чого ми зможемо реально досягти у відносинах із ЄС у близькому майбутньому: Угода про асоціацію, включно із Зоною вільної торгівлі, та безвізовий режим.

Протягом найближчого часу ці пункти домінуватимуть у європейській політиці України. І нехай нікого не засмучує їхня начебто приземленість. Якщо ми виконаємо необхідний набір «домашніх завдань» і домовимося з ЄС про реалізацію цих пунктів, то зможемо реалізувати в європейській політиці України більше, ніж усі попередні уряди та президенти. Настрій та політична установка у новій команді — саме на це. А в здатності цієї команди забезпечити досягнення визначеної мети неодноразово мали можливість переконатися і наші друзі, і наші опоненти.

Реальні потреби й можливості визначатимуть і україно-американське партнерство. Не очікуючи від Сполучених Штатів ні спонсорства, ні патронажу української демократії, ми готові запропонувати Америці те, в чому зацікавлена вона, і знаємо, що, у свою чергу, можемо отримати те, в чому зацікавлені ми. Америка зацікавлена, аби Україна й надалі була оплотом демократії та стабільності в регіоні, аби вона дотримувалася своїх зобов’язань у сфері нерозповсюдження, аби вона і надалі робила вагомий внесок у міжнародні миротворчі операції тощо. Все це — не лише інтерес Сполучених Штатів, а й визначальний та стратегічний інтерес самої України. Тому і партнерство наше є стратегічним, у повному розумінні цього слова.

Відкрита позаблоковість

У прагматичній, зваженій, адекватній політиці партнерства на всіх напрямах я бачу і головну запоруку безпеки України. Відтак не поділяю емоцій деяких українських експертів щодо проголошення Україною позаблокового статусу. Історія народжується не експертами і не в пробірці. Історію роблять народи. А тут усе чітко: хоч би скільки частина українського експертного середовища рвалася до членства в НАТО, настрої більшості громадян країни стоять цьому на перешкоді. Проти цього висувалася теза, що суспільна думка не суттєва, оскільки після десятиліть радянської пропаганди наш народ не готовий виносити компетентний, свідомий, інформований вердикт щодо питань, пов’язаних із НАТО. І так, і не так. Так — тому що в багатьох українців (як прихильників, так і противників альянсу) справді наявні ірраціональні мотивації. Не так — тому що де він, критерій компетентності всього народу? Кому, якій інстанції складав би народ України іспит на компетентність у питаннях НАТО? Якщо в Україні і є екзаменатор, то ним може бути тільки вільний вибір більшості народу.

Водночас не стану сперечатися: просто проголосити позаблоковість — замало і, врешті-решт, контрпродуктивно. Головне питання не так давно прозвучало зі сторінок «Дзеркала тижня»: яка позаблоковість потрібна Україні?

Отже, яка? Позаблоковість як синонім фірмового швейцарського нейтралітету? Не зовсім. Аналіз свідчить, що навіть такі класичні нейтральні країни, як Швейцарія, Австрія та Фінляндія, шукають у сучасній Європі свої засоби інтеграції з організаціями колективної безпеки.

Позаблоковість як байдужість, окремість, квінтесенція української «хати скраю»? Тим більше ні. Це була б швидше консервація старого українського тупика, ніж нова дорога у майбутнє.

У моєму розумінні позаблоковість має бути:

(а) зрозумілою та прийнятною для більшості населення;

(б) відкритою, а не закритою, у тому числі для співробітництва із НАТО;

(в) не самоціллю та «ідеєю фікс», а прагматичним інструментом реалізації національного і геополітичного потенціалу нації.

Вже час збагнути, що доба дешевої безпеки в Європейській політиці остаточно відійшла у минуле. Хоч би що говорила п’ята стаття Вашингтонського договору, треба бути реалістами: доброзичливців, готових посилати своїх громадян на смерть заради безпеки інших держав, у світі просто немає. Реальна безпека позаблокової України, як і членів НАТО, як і будь-якої країни нинішнього багатополюсного світу, може бути тільки спільним продуктом зусиль політиків, дипломатів, військових та експертів. У цій роботі має використовуватися кожен політичний інструмент, кожен світлий дипломатичний розум, кожен міжнародний майданчик, на якому представлена країна.

І вже точно, ми не будемо зрікатися чи гребувати тими значними позитивними напрацюваннями, які у нас є у співробітництві з НАТО. Політика стратегічного балансування не повинна перемістити альянс вниз по шкалі пріоритетів української зовнішньої політики. Вона, радше, має перемістити наголос із кінцевої мети на триваючий процес реформ.

Наше двадцятиліття

Виходячи зі своєї унікальної ролі на Європейському континенті та позаблокового статусу, Україна буде найбільш зацікавленою стороною в тому, щоб максимально усунути будь-які антагонізми по лінії Схід — Захід у Європі, зокрема й успадковані від холодної війни. Така роль — більш природна для України. Її місія — не розділяти, а об’єднувати.

Я не зможу пояснити нинішню світову ситуацію краще і простіше за відомого американського оглядача Фаріда Закарія: «Процеси, які зараз відбуваються у світі, — це не занепад країн Заходу, це підйом решти країн світу». Себто у світовій політиці наявний подвійний драйв, причому і перший, і другий — по висхідній. Проводячи вдалу, розумну зовнішню політику, позаблокова Україна може скористатися відразу з обох тенденцій — і з процвітання Заходу, і з «підйому решти». Це не чергова наша спроба перехитрити історію, не змінюючись зсередини. Це, радше, перший випадок, коли поява нової філософії зовнішньої політики України збіглася у часі з появою нової філософії міжнародних відносин. І якщо ми скористаємося з цього, аби модернізувати як саму Україну, так і її зовнішню політику, то це можуть бути двері до її нового, успішного і — для деяких політиків — неочікуваного, з погляду наших глибинних сподівань, майбутнього.

У політології є цікава теорія, що сучасний світ розвивається із циклічністю у двадцять років. По закінченні цього терміну незмінно відбувається щось на кшталт перезавантаження міжнародних реалій. Вчорашні невдахи можуть вирватися вперед. Учорашні лідери можуть обрости проблемами і почати відставати. Глобальні гравці можуть мінятися місцями або ж узагалі сходити з дистанції (згадаймо Радянський Союз).

Україна, як і вся посткомуністична Європа, скоро відзначатиме своє двадцятиріччя. Ми надто довго говорили одне одному, що в сучасному світі поважають лише силу. Забувши при цьому, що у світі є річ, яку поважають навіть більше, — успіх. Це яскраво засвідчує досвід Китаю, де я щойно побував із офіційним візитом. Ця велика країна з тисячолітньою історією за останні тридцять років змогла змінити себе зсередини, здивувавши світ умінням поєднати стабільність із безпрецедентною динамікою економічного та соціального руху. Звичайно, далеко не все можна перенести з цього досвіду на український ґрунт. Але все найкраще з цього досвіду нам варто використати. Саме тому нове керівництво України ввело Китай до числа пріоритетних напрямів зовнішньої політики, розглядаючи співпрацю з ним як один із визначальних чинників успішної модернізації національної економіки.

Слід бути чесними перед самими собою: у світі немає парасолі, за якою Україна могла б сховатися від небезпек і розквітнути під доглядом іноземних садівників. Свій шлях до успіху та безпеки вона повинна пройти сама. І тільки економічно успішна, політично відкрита й психологічно єдина, вона отримає той рівень міжнародного визнання та підтримки, до якого прагне і на який заслуговує. Саме такий курс реалізовує зараз команда президента Віктора Януковича, робить це впевнено і на роки вперед.