ПОЛЯКИ ТА ЄВРЕЇ: ВИПРОБУВАННЯ ЄДВАБНИМ

Чергова зустріч президентів Польщі й України, що проходила в Казимеж Дольному, відбулася в умовах, коли добряче-таки було зіпсовано міжнародний імідж обох країн. Але якщо для України він пов’язаний з убивством журналіста Гонгадзе і «касетним скандалом» — подіями досить свіжими і записаними в «актив» сьогоднішньої влади, то для Польщі він пов’язаний із трагічною історією майже 60-річної давності, за який сучасна польська влада відповідальності не несе, але свою офіційну позицію так чи інакше мусить визначити.

Йдеться про подію, що відбулася 10 липня 1941 року, тобто на самому початку Другої світової війни, у невеликому містечку Єдвабне на північному сході Польщі. Того злопам’ятного дня частина жителів Єдвабного — поляків за національністю, діючи в дусі нацистів, а може і під їхнім підбурюванням, загнали всіх євреїв міста в спеціальний великий сарай, призначений для зберігання, сушіння та молотіння снопів, і спалили їх. За одними даними згоріло 600 євреїв, за іншим — 1600. Подія жахлива і варварська.

Трагічна історія Єдвабного, про яку знала громадськість за кордоном, але не знала громадськість Польщі, прийшла до поляків із сторінок книги Яна Томаша Гросса «Сусіди: історія знищення єврейського містечка». Вона не стала першим свідченням того, як поляки ставилися до євреїв під час Другої світової війни, але надто подіяла на свідомість і почуття сучасних поляків, ставши для багатьох із них чимось на кшталт шоку. І тут не можна не погодитися з польськими істориками і публіцистами, котрі пишуть про те, що немає в них іншої такої історичної теми, яка настільки глибоко зачіпала б найтонші струни народної совісті й моралі. Річ, звісно, не лише в тім, що поляків, як писав зовсім недавно Кшиштоф Зануссі, не люблять за їхній живучий антисемітизм, але насамперед у тім, що краща частина політичної еліти й інтелектуалів Польщі давно вже прийшла до усвідомлення необхідності покаяння за гріхи й попросити прощення у польського та міжнародного єврейства. Книга Гросса «Сусіди» побачила світ у першій половині минулого року, але зараз, коли все ближче 60-річчя тих трагічних подій, про неї говорять більше, аніж будь-коли: поляки хочуть розквитатися з цією сумною історією і закрити назавжди болючу для них тему.

Втім, якщо хтось із соціологів раптом захотів би визначити найбільш «медіальну» тему останніх трьох місяців нинішнього року, то нею, безсумнівно, виявилася б тема Єдвабного. Про нього писали і говорили історики, політики, представники духівництва, діячі діаспори.

Для істориків, природно, характерним є розгляд тих трагічних подій у широкому контексті польсько-єврейських взаємин, визначення всіх причин і обставин, що впливали на розвиток цих взаємин у їхній історичній перспективі. Відомий історик Томаш Шарота — автор книги про єврейські погроми в окупованій Європі в 1940—1941 роках — вважає, наприклад, що не так важливо, якими джерелами — показаннями свідків чи архівними документами — користувався автор книги «Сусіди» при її написанні. Набагато суттєвіше досліджувати, із чого народилася така жорстока хвиля ненависті у людей однієї національності до людей іншої національності. Т.Шарота не виключає, що варварські дії поляків могли бути спричинені прорадянськими симпатіями євреїв і їхнього колабораціонізму з НКВС, зауважуючи при цьому, що Друга Річ Посполита була правовою державою в тому сенсі, що в ній рішуче клався край будь-якому антисемітизму.

Однак у передвоєнній Польщі антисемітизм все одно процвітав. Вона була однією з тих країн, де антиєврейський психоз, що перекочував сюди з нацистської Німеччини, перетворювався на одержимість позбавити євреїв усіляких прав і власності й видворити звідси назавжди. Проти таких дій, зауважує інший історик Єжи Єдліцкі, активно виступали лише соціалісти з комуністами, а також ліберальне коло інтелігенції.

Так, у Польщі було багато тих, хто рятував євреїв від фашистів, ризикуючи власним життям, але були й ті, хто слав на них доноси. Гітлерівські окупанти майже завжди знаходили серед місцевого населення бажаючих взяти участь у акціях «самоочищення», гарантуючи їхнім виконавцям безкарність і нагороди. Це й інше, пише Єдліцкі в одному з лютневих номерів тижневика «Політика», можна і потрібно досліджувати. Але, по-перше, таку роботу треба було виконати багато років тому, а по-друге, її результати нічого вже не змінять, правда, після цього все одно не стане більш приємною, аніж є. Ми не повинні, закінчує свої міркування Єдліцкі, нести покаяння за те, що в цій країні 60 років тому знайшлися мародери і колабораціоністи, котрі бездумно і охоче виконували підбурювання окупантів, які викликають у будь-якої нормальної людини лише жах.

Але ми відповідаємо за те, що зробимо з нашим минулим, який рахунок встановимо нашим похвалам і гріхам, як розповімо про нього самим собі і які уроки з цього матимемо.

Про уроки для польської народної свідомості в зв’язку з трагічними сторінками його недавньої історії говорять і провідні політики. А.Квасьнєвський і В.Бартошевський вважають, наприклад, що Польща має попросити прощення в єврейського народу за кров у Єдвабному, щоб подібне ніколи більше не трапилося. Іншої думки дотримується відомий представник польської правиці і посол сейму С.Неселовський. Він попереджає, що не можна квапитися з висновками, а краще почекати завершення слідства, котре веде спеціальна установа — Інститут народної пам’яті, і тим більше не варто переносити цей локальний епізод із вітчизняної історії на весь народ.

Із подібним проханням до центральної влади країни звернулася і громадськість Єдвабного. Ми проти, пишуть у відкритому листі її представники, щоб відповідальність тих, хто в липні 1941-го займався мародерством і вбивством безневинних, переносилася на всіх жителів міста.

У цій ситуації не могли не відреагувати на подію 60-річної давності і вищі представники духівництва Польщі. Примас Глемп висловився в тому сенсі, що не збирається піддаватися тиску окремих політиків і вибачатися за весь народ, але готовий разом із рабином Варшави провести молебень за загиблих. А рабин Варшави і Лодзі М.Шудрих заявив, що Єдвабне в майбутньому має стати символом єднання польського та єврейського народів, і тому той, хто говорить про участь поляків у Голокості, чинить гріх і протиставляє себе не лише Польщі, а й правді.

Немає сумніву в тому, що широка дискусія про події й уроки Єдвабного триватиме в польському суспільстві аж до липня нинішнього року. Єдвабне — це сором і біль польської історії. Їх можна пробачити, але не можна забути.