Погодитися на незгоду

У листопаді, на тлі чергового загострення українсько-польських відносин, група політичних експертів від обох сторін, до яких належить і автор цих рядків, виступила зі зверненням до політиків. Його суть - прийняти засадниче право сторін не погоджуватися в усьому одна з одною, визнати право на незгоду з питань історії і при цьому продовжувати шукати рішення двосторонніх питань з перспективи майбутнього. Експертна група, що ініційована Міжнародним фондом "Відродження" (Україна) та Фондом Стефана Баторія (Польща), вже оприлюднила перелік рекомендацій політикам з обох сторін, що залишаються актуальними. Тим часом динамічні події спонукають до подальших роздумів.

Українсько-польські відносини переживають, мабуть, найтяжчий період часів своєї взаємодії у форматі незалежних держав. Суперечності мають невипадковий характер і не можуть бути вичерпані швидко, навіть за наявності політичної волі на рівні лідерів держав, адже торкаються глибинних процесів еволюції національної ідентичності, позиціювання обох народів, точніше - їхніх провідних прошарків, у світі, що змінюється.

Сформувалися дві симетричні тенденції, що позначають відмінність нинішнього моменту від попереднього "золотого віку" українсько-польських відносин, що тривав чверть століття і був безпрецедентно позитивними для відносин двох народів упродовж усього історичного часу.

З боку Польщі спостерігаємо витіснення правлячою елітою "гедройцевого" розуміння відносин зі східними сусідами, насамперед українцями, та піднесення "кресового" прочитання східної політики Польщі. Рівний партнер перетворюється подекуди на ментора і "цивілізатора", а адвокат - на прокурора. Підтримка перестає бути безумовною й узалежнюється готовністю України поділяти домінуюче польське історичне бачення, принаймні щодо Другої світової війни. Мовляв, навіщо нам той корумпований і безнадійний у реформах Київ, якщо він нічим не готовий допомогти нам у просуванні нашого бачення Польщі та Європи? Розуміння принципової значущості незалежної України для безпечного майбутнього Польщі (безвідносно до історичного наративу) - неухильно знижується.

З боку України бачимо спробу "стрибка на Захід" - поширення уявлень про необов'язковість ролі Польщі як моста чи "адвоката" України у відносинах із Заходом. Мовляв, навіщо нам ненадійна й невпливова Варшава, якщо ми можемо напряму говорити з Берліном, Брюсселем, Лондоном, Вашингтоном і знаходити там розуміння навіть швидше, ніж за посередництва нинішньої скомпрометованої недемократичними євроскептиками Варшави, яка нині далеко не всюди на Заході є бажаним гостем? Визнання принципової значущості Польщі для європейського майбутнього України - неухильно розмивається.

Обидві тенденції, на думку автора, хибні, їх треба долати в дискусіях, однак із ними доводиться рахуватись як із об'єктивним чинником нинішнього історичного моменту.

Історія почала відігравати непропорційно визначальну роль у двосторонніх відносинах.

З боку України відбувається кристалізація національної ідентичності, прискорена і радикалізована конфліктом із Росією. У рамках цієї ідентичності вагомішу, ніж раніше, роль відіграють символи, що уособлюють боротьбу за національне визволення та незалежність. Значна частина цих символів в історичній ретроспективі антагоністична стосовно Польщі, однак у нинішніх українських реаліях колишній "антипольський" сенс цих символів повністю вихолостився. Наприклад, симпатизувати Польщі й водночас шанувати Бандеру - цілком сумісні для нинішнього мейнстримного українця речі, однак у мейнстримного поляка це породжує глибокий когнітивний дисонанс і нерозуміння.

Зі свого боку, Польща переживає ренесанс власної національної ідентичності, невід'ємною складовою якого є канонізація певного сприйняття трагічних сторінок історії, зокрема Волинської трагедії 1943 р., що її більшість суспільства сприймає як геноцид. Сьогоднішню Польщу вже не задовольняє формула примирення, котра ще недавно здавалася універсальною для таких історичних конфліктів: "пробачаємо і просимо вибачення". Будь-які дії політичних лідерів, спрямовані на вшанування польських жертв, вважаються польським мейнстримом нещирими й недостатніми, якщо не супроводжуються готовністю до перегляду власних поглядів на історичні події (як це сталося торік, коли президент Порошенко особисто вшанував пам'ятник жертвам Волинської трагедії).

На відміну від України, де є конкретна історична причина загостреного національного відчуття - конфлікт із Росією, - у польському випадку не все так очевидно. Багато кому в Україні причини різкого повороту Польщі до конфліктної парадигми розуміння польсько-українських відносин незрозумілі. Якщо скористатися кінематографічним порівнянням, з Києва часто не ясно, чому на зміну Польщі епохи "Вогнем і мечем" прийшла Польща "Волині". Тим більше - під час тяжких випробувань, які випадають нині на долю України (на відміну від Польщі, що живе мирним і ситим життям). Тому й загострене небажання занурюватись у логіку сусіда.

Втім, брак розуміння причин не може бути виправданням для сліпоти чи ігнорування очевидних фактів. Польщу не вдасться повернути в часи Кваснєвського. Так само як Україну - в часи Кучми чи Януковича.

Хочуть цього наші польські друзі чи ні, Українська повстанська армія, постаті її ідейних лідерів та командирів є невід'ємною складовою нинішньої "мобілізаційної" версії української ідентичності, спрямованої проти агресивної політики Росії. В осяжній історичній перспективі, доки триватиме українсько-російський антагонізм (а він триватиме довго), немає підстав очікувати, що постаті-уособлення збройної боротьби за незалежність часів Другої світової відійдуть із першого ряду новітнього героїчного пантеону українців.

Так само й українцям не варто очікувати, що поляки погодяться з домінуючим українським трактуванням історії УПА, а також відмовляться від власного сприйняття Волинської трагедії 1943 р. як свідомого геноциду українцями цивільного польського населення (а не як симетричного міжнаціонального конфлікту і взаємних спровокованих етнічних чисток, як це бачиться з української сторони).

У середньостроковій перспективі цілком можливе формування певного спільного бачення суперечливих сторінок історії. Воно може сформуватися в результаті тривалого діалогу істориків, як це сталося у 50-ті роки минулого століття між Німеччиною та Францією. Однак успіху цього процесу, швидше за все, чекати доведеться довго.

Свого часу сторонами було прийняте загалом правильне рішення - "залишити історію історикам": було створено формати для історичного діалогу, де професіонали з обох сторін намагались якщо не вийти на спільні позиції, то, як мінімум, зробити свої позиції максимально ясними і зрозумілими для іншої сторони.

Україна, фактично, запозичила у Польщі модель Інституту національної пам'яті - установи, що формує "офіційний" історичний наратив, опікується архівами, збереженням місць пам'яті. Діалог між цими двома інституціями має тривати, причому сторони мають уникати спроб чинити тиск на кадрову політику одна одної у цьому питанні.

Тим часом поважні інституції, що опікуються національною пам'яттю з обох сторін, не повинні перебирати на себе роль міністерств закордонних справ. Історики не повинні ставати де-факто ключовими дипломатами і самостійно приймати рішення, які істотно впливають на перебіг двосторонніх відносин загалом. Водночас і дипломати не мають приміряти на себе роль професійних істориків.

За нинішніх умов необхідно продовжити двосторонній історичний діалог, однак при цьому позбавити його вирішального впливу на політичний рівень двосторонніх відносин. Історики мають узяти на себе тривалу місію - формування, де це можливо, спільного історичного способу мислення з контраверсійних питань, а там, де це неможливо, - паралельних неантагоністичних концепцій. Однак брак успіхів у їхньому діалозі, якщо такий буде, не може призводити до підриву всього порядку денного двосторонніх відносин.

При цьому варто підняти на дипломатичний рівень і вирішити як політичне (а не історичне) питання збереження та вшанування місць поховань українців у Польщі та поляків в Україні.

І хай поляки не погодяться з "окупацією" (з таблички на львівському музеї "Тюрма на Лонцького") стосовно ролі Польщі на Західній Україні у 1918-19 рр., так само як українці не погодяться з "геноцидом" стосовно Волині-1943. Однак це не може бути виправданням нездатності сторін впровадити конструктивний порядок денний двосторонніх відносин заради майбутнього, заради гідного місця обох народів у Європі та світі.