ПЕРЕДВИБОРНА КАРТА ПОЛЬЩІ З НУМЕРАЦІЄЮ І ПЕРСОНАЛІЯМИ

Завтра у Польщі відбудуться парламентські вибори. Вибори заповідаються бути надзвичайно нудними, оскільки наперед майже достеменно відомо (згідно з різноманітними дослідженнями суспільної думки), що переможе коаліція лівих сил: Союз лівих демократів — Союз праці (СЛД—СП), якій, імовірно, вдасться самостійно сформувати майбутній уряд. Відомо також напевно, що до парламенту увійдуть два представники німецької меншини — це їм гарантовано. Тож основна передвиборна «штовханина» відбувається між правими різних ухилів та центристами.

Отже, Центральна виборча комісія Польщі визначила шляхом жеребкування номери виборчих списків для восьми партій та партійних об’єднань, які зареєстрували свої списки в усіх виборчих округах, а отже й голосувати за які можна буде по всій країні. За кандидатів від інших партій можна буде голосувати лише в тих округах, де вони зуміли зареєструвати свої партійні списки (тобто зібрати необхідну кількість підписів громадян).

Коли ж перший номер дістався коаліції лівих сил СЛД—СП, то навіть політичні опоненти мусили визнати, що сама доля керує лівих на фаворитів цьогорічних парламентських виборів. Ліві хотіли в усьому нарешті бути першими і отримати владу необмежену. П’ять років тому вони привели до влади нинішнього президента — Александра Квасьнєвського, тепер хочуть стати першою політичною силою, яка отримає настільки переконливу перемогу, що зможе самостійно сформувати уряд, а лідер лівих Лешек Міллер хоче стати першою людиною виконавчої влади — прем’єр-міністром.

Тому передвиборні гасла лівих з наближенням до виборів ставали дедалі універсальнішими — «держава — справедлива і дешева», а обіцянки — дедалі стриманішими: «спробуємо допомогти всім, але буде важко». Найрадикальніші заяви — про намір ліквідувати сенат (верхню палату парламенту), скоротити кількість міністерств, призупинити приватизацію деяких державних підприємств, провести персональні чистки у спецслужбах — практично не зворушують ні простого виборця, ні еліту у країнах ЄС. У решті — жодних сенсацій: в ЄС — так, але на вигідних умовах; селянам, шахтарям, санітаркам, учителям — державну підтримку, але й — створення умов для розвитку вітчизняного бізнесу та закордонних інвестицій тощо.

Виборча акція Солідарність (правиці), попри отриманий другий номер, уже давно не є другою політичною силою в країні, а тим більше першою, якою була після переможних виборів 1997 року. За чотири роки перебування при владі коаліція правих сил спромоглася не лише відштовхнути союзників — центристську Унію Свободи, розвалитися сама — з ВАС (П) вийшло ряд партій та окремих політиків, а й втратити довіру більшості своїх виборців. Сьогоднішнє балансування на межі 8% (поріг, який потрібно переступити партійному об’єднанню, щоб потрапити до парламенту) — це свідчення, швидше, інертності частини виборців, ніж показник реальної підтримки політичної сили, яка на попередніх виборах зібрала понад 30% голосів. ВАС розвалили внутрішні розбіжності між прагненнями створеного акцією уряду до лібералізації економіки і тотальної приватизації — та бажанням профспілкового лобі в керівництві збільшити державні гарантії робітникам і забезпечити соціальну підтримку бідних коштом багатих. Напередодні чергових виборів ВАС(П) своїм головним завданням вважає «ліквідацію патологічних явищ у громадському житті, швидкий і успішний вступ до ЄС, розвиток національної науки та культури». Та основним «коником» нинішньої кампанії ВАС(П) є т.з. родинний пакет, тобто ряд законопроектів, розрахованих на всебічну підтримку коштом держави багатодітних, незаможних та безробітних родин. Найбільша ж проблема коаліції — це те, що її обіцянкам уже мало хто вірить, тим більше що лідер цього об’єднання — чинний прем’єр Єжи Бузек, на якого сьогодні «вішають усіх собак» — справедливо і несправедливо. Отож, усупереч основному гаслу кампанії: «Інші багато говорять — ми ж змінюємо Польщу», — авторами наступних змін після 23 вересня, найімовірніше, будуть уже політичні опоненти ВАС (П).

Третій номер Унії Свободи також став причиною для ностальгійних спогадів про те, як в останнє десятиліття УС (раніше — Демократична Унія) була постійною міцною третьою політичною силою, класичним центром, перед яким стояло завдання збалансовувати політичну сцену в часи баталій між лівими і правими за перше-друге місця. В шеренгах цієї порівняно нечисленної, але важливої партії перебував (та й перебуває) цілий ряд легендарних постатей — перший некомуністичний прем’єр Тадеуш Мазовєцкі, «батько польської трансформації» Лешек Бальцерович, авторитетний у світі міністр закордонних справ Броніслав Геремек та багато інших міністрів, віце-прем’єрів тощо. В один момент УС навіть почали називати «партією влади» — приблизно тоді ж і з’ясувалося, «які далекі були вони від народу». На порозі чергових виборів партія, яка донедавна була опорою інтелігенції та лібералів, носієм моральних цінностей антикомуністичного руху «Солідарність», — ризикує взагалі не потрапити до парламенту, не набираючи в соціологічних дослідженнях більше 4% (виборчий бар’єр для партії — 5%). Нищівного удару по партії завдала фактом своєї появи Громадянська платформа, відібравши в Унії більшість розчарованого електорату — зокрема «чистих» (без патетики) лібералів та молодих прагматиків, для яких цінності «Солідарності» були менш зрозумілими, ніж цінність кар’єри.

Решта ж п’ять претендентів або ще не пробували себе в ролі самостійної політичної сили, яка б претендувала на перші місця (ПНП чи «Самооборона»), або рік тому їх ще не було взагалі (ПіС, ГП, «Альтернатива»).

Для прикладу можна назвати новоспечену партію «Самооборона», що отримала
4-й номер, а на початку 90-х була відома як профспілка працівників сільського господарства. Стрижнем «Самооборони» були невдалі фермери, котрі після банкрутства вибрали «селянський бунт» замість повернення банкам кредитів. Їхній легендарний «ватажок» Анджей Леппер став відомим на всю країну після того, як організував і провів кілька гучних блокад загальнодержавних автотранспортних шляхів сполучення. Тоді він ще, здавалося, і не мріяв про політичну кар’єру, називаючи президента Александра Квасьнєвського «найбільшим неробою в країні», а віце-прем’єра Лешека Бальцеровича — «економічним ідіотом і бандитом». Але сьогодні Леппер уже як лідер партії вважає, що «настав час розблокувати Польщу», принаймні до цього закликає гасло «Самооборони». Головним аргументом, який має схилити виборців голосувати за його партію, а не за СЛД, ПНП, ВАС(П) чи УС, у подачі Леппера є той факт, що «вони вже були при владі». «Самооборона» — противник вступу Польщі до ЄС і прихильник утримання бідних коштом багатих. Лідери партії запевняють, що коли вони прийдуть до влади, багато нинішніх її представників опиняться за гратами.

У 5-го номера, партії «Право і справедливість» (ПіС), немає окремого лозунга — за лозунг править назва партії. Це наймолодша з польських партій (вік її — близько чотирьох місяців), однак її лідери, брати-близнята Лех та Ярослав Качиньскі, добре відомі ще з часів «Солідарності» як «важка правиця». Проте досить високий рейтинг (8%) молодої партії — не наслідок колишніх заслуг братів, а результат набутого Лехом Качиньскі іміджу «самотнього шерифа, борця з мафією та корупцією» за рік виконання ним обов’язків міністра юстиції (звільнений у липні ц.р.). Не дивно, що головний пункт програми ПіС можна вкласти у відому фразу — «Злодій повинен сидіти в тюрмі!» ПіС виступає також за тимчасове повернення в кодекс смертної кари, проти легалізації абортів, евтаназії та гомосексуальних шлюбів. А також проти зниження податків: «не в цій ситуації» — вважають лідери партії.

№ 6 — Польська народна партія. За десятиліття свого існування ПНП вдалося позбутися шлейфа «посткомуністичного походження» і залишитися єдиною класовою партією на польській політичній сцені — партією селян. А також — зберегти свій стабільний електорат на рівні 10—12% голосів. Відомий політолог професор Едмунд Внук-Ліпінські назвав колись головним парадоксом існування ПНП те, що партія, яка захищає інтереси бідного селянства, — сама якнайбільше зацікавлена в його існуванні як класової сили, без якої не було б власне партії. Тому серед головних противників партії значаться успішні хлібороби — фермери, а також різні реформатори і ліберали, які тягнуть Польщу до ЄС, з його модернізованим сільським господарством, де сучасне польське село просто не витримає конкуренції.

Тому ПНП і її віддавна незмінний лідер Ярослав Каліновскі, який не є ні видатним політичним діячем, ні науковцем, воліють гасло «Ближче до людських справ». Тобто справ, які людей хвилюють саме в цю хвилину, яких не слід обтяжувати новими клопотами, головне — ніяких реформ. Звідси й потяг до «контролю держави над головними секторами економіки» та відкрита ворожість до «економічного лібералізму і філософії суспільного егоїзму». ПНП також відкидає «беззастережну відкритість» Польщі для ЄС і вимагає 18-річного мораторію на продаж польської землі іноземцям після вступу до Євросоюзу.

Громадянська платформа (№ 7) в опитуваннях суспільної думки набирає приблизно стільки ж голосів, як і ПНП. Формально Платформа не має одного лідера, нею керує тріумвірат: Анджей Олєховскі—на президентських виборах восени 2000 року набрав 18% — друге місце, Дональд Туск — віце-маршалок сенату, вийшов з Унії Свободи та Мацєй Плажиньскі, маршалок Сейму, вийшов з ВАС. Саме вони, залишивши свої політичні партії і забравши із собою частину однопартійців, створили на початку нинішнього року Громадянську платформу, щоб «дати Польщі шанс», про що заявляє їхнє передвиборне гасло. На думку ГП, для того щоб Польща мала цей шанс, нею мусять керувати компетентні особи, держава повинна не придушувати ініціативу своїх громадян, а надати їм доступ до освіти, гарантувати безпеку та створити однакові шанси для розвитку.

Восьмий номер у громадського руху «Альтернатива», який утворився у березні нинішнього року, коли з ВАС вийшла група радикально налаштованих депутатів, які не сприймали ліберальної політики уряду Єжи Бузека. «Зміни свою долю — є Альтернатива» — проголошує їхній лозунг, над яким біло-червоні смуги (кольори національного прапора Польщі) перекреслюють зірочки Європейського Союзу. Формальний лідер — Яніна Краус, а неформальний — Томаш Карвовскі. Обоє відомі радикальними висловлюваннями, і їх не дуже знають виборці. Серед їхніх «шлягерів» — пропозиції «зупинити злочинну приватизацію», «віддати під суд міністра держмайна», зберегти «загальну військову повинність», ну і, звичайно ж, сказати Європі — ні! Цей рух об’єднав 47 різних суб’єктів — переважно невеликих праворадикальних партійок і «претензійних» організацій, які не мали шансів самостійно боротися за місця в парламенті. Однак схоже на те, що й в «Альтернативі», яка набирає в рейтингах не більше 1%, їхні шанси не дуже великі.

Підсумовуючи, можна сказати, що головним питанням цих виборів буде не те, хто увійде до парламенту, — бо розподіл сил відомий. Головне ж, що хвилює сьогодні політиків та політологів, — це те, чи в новому парламенті зуміють об’єднатися праві та центристи, аби створити дійову опозицію, з якою б ліві мусили рахуватися.