ПЕРЕДЧУТТЯ ІРАКСЬКОЇ ВІЙНИ

Сьогодні минув рівно рік від того дня, як перші високоточні бомби технології JDAM (Joint Direct Attack Munition) розірвали тишу раннього багдадського ранку. Чи міг хтось тоді припустити, що через кілька місяців до Іраку, у цей розтривожений арабський вулик, який за кілька місяців успішно перетворився на справжній терористичний рай, ввійдуть і українські солдати по суті на правах окупантів, але водночас із миротворчою місією? І якщо після терактів в Іспанії прем’єр-міністр Янукович, підігруючи традиційному миролюбству електорату й фактично солідаризуючись із лівою опозицією, заявляє про своє невдоволення тим, що наші хлопці служать в Іраку, то треба чи справді виводити звідти нашу 6-ту ОМБР (окрему механізовану бригаду) або Януковича виводити з уряду.

Отже, що ж мають Збройні сили України через рік після початку іракської війни й через півроку своєї особистої участі в ній? Співвідношення плюсів і мінусів приблизно однакове, із тією лише різницею, що ризики постійно зростають, а шанси на успіх залишаються такими ж невражаючими - до стабілізації в Іраку ще далі, ніж було у серпні під час введення контингенту до країни. Хоч як цинічно це звучить, але за шість місяців втрати українського контингенту могли й не обмежитися трьома військовими, загиблими в небойових ситуаціях (старший сержант Койдан - ДТП, рядовий Суслов - необережне поводження зі зброєю, і капітан Бондаренко - самогубство), і десятком поранених під час безпосереднього бойового зіткнення із супротивником (засідки, обстріли та підриви фугасів). Втрати хоча й непоправні, але досить малі, що справді є результатом професіонального виконання бойового завдання командуванням та особовим складом і великим везінням. Звичайно, сама зона відповідальності українців - провінція Васіт - регіон відносно спокійний із погляду партизанської та терористичної активності іракського опору. Проте засідок на підрозділи 52-го батальйону полковника Мостики в Єс-Сувейрі, зіткнень демонстрантів із підрозділами військової поліції майора Трачука 12-13 січня в самому Аль-Куті й напруги в зоні посиленої роти 51-го батальйону підполковника Семенця на іранському кордоні цілком вистачило б для відправлення на Батьківщину не одного «вантажу 200», якби не були офіцери досвідченими, а солдати спритними.
5-тій ОМБР за півроку місії вдалося зробити головне для своєї ж безпеки - установити контроль у зоні відповідальності й не спровокувати місцеве населення на активну участь в опорі. А це означає не проводити безглуздих жорстких зачищень, шанувати ісламські традиції й активно залучати до бойових операцій іракські сили безпеки - поліцейських і батальйон територіальної оборони (ICDC), створений самою ж 5-ю ОМБР. З іншого боку, нині наявні всі ознаки погіршення оперативної обстановки в Іраку - теракти проти мусульман-шиїтів лише підвищують невдоволення окупацією і розкручують маховик громадянської війни. У цьому сенсі 6-а ОМБР уже ризикує набагато більше.

Досвід взаємодії українських військових і в складі багатонаціональної дивізії «Південь-Центр» під польським командуванням у Вавилоні, і в складі штабу Коаліційних оперативних об’єднаних сил (КООС ) у Багдаді - це ті механізми, що роблять підрозділи Сухопутних військ ЗСУ сумісними з НАТОвськими військовими стандартами. Хоча не все й не завжди проходить гладко: іноді випросити ті самі вертольоти в поляків просто неможливо - як тоді у вересні, коли перевіряли оперативну інформацію про появу Саддама Хусейна у Васіті. За словами заступника міністра оборони Олександра Олійника, Міноборони схиляється до того, щоб усе-таки підсилити 6-ту ОМБР своїм окремим вертолітним загоном армійської авіації, зокрема для контролю над 142-кілометровою ділянкою іранського кордону. Отриманий в Іраку реальний бойовий досвід, а також досвід повоєнного відновлення цивільної інфраструктури силами підрозділу CIMIC (Civil Military Cooperation), знадобиться і при реформуванні ЗСУ. Інша річ, що наразі невідома доля тієї самої 5-ої ОМБР після повернення на Батьківщину. Міноборони планувало зберегти сформований на базі Північного і Південного оперативних командувань підрозділ як окрему штатну бойову одиницю, спеціально призначену для миротворчих операцій. Однак плани та їхня реалізація в нинішніх ЗСУ, що скорочуються, - дві великі різниці. До того ж у той час, коли в армійських колективах зростає психологічна напруженість, пов’язана з очікуванням майбутнього великого скорочення та неминучих соціальних проблем, особовий склад іракського контингенту зміг заробити. Служити в Іраку стає престижно й вигідно, хоча й небезпечно. Та що ж далі?

Дотепер коридори Кабінету міністрів не може подолати розроблений Міноборони проект постанови про надання статусу учасників бойових дій військовим миротворчого контингенту в Іраку. Логіка уряду - мовляв, не заплановано в бюджеті, тут на «мінімалку» у 237 гривень не вистачає, а ви зі своєю війною. Що ж тоді говорити тим солдатам і офіцерам, що повернулися чи ще повернуться із Іраку? Військова операція в Іраку навіть миротворчого характеру - задоволення не з дешевих. І платити, зокрема й ті 680 доларів рядовому (до речі, найменше за всіх у багатонаціональній дивізії), треба вже зараз, а доручення Президента про підвищення зарплат треба ще виконати: вишукати, оприбуткувати, домогтися обіцяних компенсацій від Вашингтона врешті-решт. Наразі ж на порядку денному - миролюбне невдоволення прем’єр-міністра та антивоєнна риторика українських парламентаріїв, що знову спалахнула після терактів у Мадриді та заяв про виведення з Іраку іспанських військ. Наскільки вистачить запасу політичної міці й у тих, хто був ідейним натхненником проекту «Україна в Іраку», і в того, хто повністю використав його для відновлення зіпсованих відносин із Вашингтоном?

За такої ситуації планувати виведення українських військ з Іраку для влади означає лише одне - попросту розписатися у власній непослідовності, у безвідповідальності за прийняття непопулярних рішень і у власній брехні народу, який, як раніше, так і нині, не підтримує участі українських військових в операції «Свобода Іраку».