ОСТАННЄ ПОПЕРЕДЖЕННЯ «іРАНСЬКОМУ ГОРБАЧОВУ»

В Іран цього літа прийшла нечувана спека. А разом з нею країну охопила хвиля заворушень. Люди хочуть пити й за воду згодні платити своїм життям. Минулого тижня в місті Кум у масовій бійці за питну воду загинуло двоє. Насильство в одному з найбільших іранських релігійних центрів шокувало іранців, проте воно виявилося не поодиноким. Різанина стала тільки кульмінацією акцій протесту, демонстрацій і погромів, які перетворилися в Ірані останнім часом на звичне явище. Надзвичайно жорстока посуха й нещадна спека послужили каталізатором невдоволення іранських громадян своїм матеріальним становищем і спонукали їх до широкомасштабних виступів.

Виникла на побутовому рівні напруженість в іранському су- спільстві помалу набрала антиурядової спрямованості. Сталося те, що неминуче мало статися — народ розчарувався у своєму недавньому улюбленці — президенті Мохаммеді Хатамі. Ліберал за іранськими мірками, він добився серйозних успіхів у демократизації життя свого народу, надавши йому зокрема право на висловлення протесту. Однак економічні реформи Хатамі так і не змогли вкоренитись у країні, і це призвело до того, що президент опинився в надзвичайно небезпечній ситуації.

За останні кілька тижнів демонстрації іранців набрали справді загрозливих масштабів. Повідомлення зазвичай стриманого державного іранського інформаційного агентства IRNA стали схожі на зведення бойових дій. Останніми днями червня тисячі жителів південних районів Тегерана перекрили шосе на в’їзді до столиці, протестуючи проти неспроможності уряду забезпечити їх питною водою, електроенергією та медичним обслуговуванням. Ще через тиждень під час «водяного бунту» в місті Абадан — найбільшому нафтопереробному центрі Ірану — убито як мінімум троє демонстрантів, котрі вимагали чистої питної води.

А студентський мітинг 8 липня, присвячений річниці початку молодіжних акцій підтримки демократичних починань іранського президента, зненацька переріс у демонстрацію протесту проти всієї правлячої верхівки країни — не тільки консервативного духівництва, а й реформаторів з команди Хатамі. Демонстранти скандували незвичні гасла: «Хатамі, покажи свою владу або подай у відставку!», а також: «Хатамі, це останнє попередження!».

Отже, уперше з моменту свого обрання на президентську посаду ідеолог і натхненник іранських реформ став мішенню для протестуючих. Мало того, проти нього виступила молодь, яку ще недавно відносили до головних прихильників президента. Зрозуміло, що таким настроям іранців сприяла надзвичайно спекотна погода — стовпчик термометра в тіні частенько долав сорокаградусну позначку. Проте цього літа стала помітною дуже небезпечна для Хатамі тенденція — на вулиці виходить значно більше іранців, ніж під час звичайних акцій протесту (досить частих в Ірані), під час яких люди заявляють про невдоволення умовами свого життя.

За останні кілька десятків років «водяний бунт» такого ж масштабу, як зараз, було зафіксовано в Ірані тільки раз — 1995 року. Тоді з протестуючими повелися круто — сили безпеки жорстоко придушили виступи, при цьому десятки людей було вбито, а близько тисячі — кинуто до в’язниць. Для розгону нинішніх демонстрацій також використовували силу, проте перші паростки демократії вже далися взнаки, й поліцейські підрозділи діяли незвично акуратно. Саме тому жертв сутичок демонстрантів із силами правопорядку на сьогоднішній день незрівнянно менше, ніж п’ять років тому.

Акції протесту іранців оголили жорстоку дилему, із якою сьогодні зіткнувся Хатамі. Його політичні реформи справді мали відносний успіх. Інакомислення у відкритій формі вже не переслідується, як раніше, і ліберальні газети з’являються так швидко й у такій кількості, що консерватори не встигають їх закривати. Проте підняти за короткий термін економіку іранській команді реформаторів не вдалося. А свободою, як то кажуть, ситий не будеш. Консервативний парламент довго блокував ухвалення законів, спрямованих на лібералізацію економічного життя країни, і сьогодні вона перебуває в тому самому застійному стані. Декотрі зарубіжні інвестори, які наважилися відкрити свою справу в Ірані, як і раніше, ведуть свій бізнес, долаючи неймовірні труднощі. У країні галопує інфляція, а безробіття сягнуло за офіційними даними п’ятнадцяти відсотків (правда, іноземні експерти називають удвічі більшу цифру).

Сьогоднішні проблеми іранського президента, котрий давно вже дістав у західній пресі прізвисько «іранського Горбачова», подібні до тих, із якими десятиліття тому зіштовхнувся його радянський попередник — народ, що обрав його, розчарувався у своїх сподіваннях. 1997 року іранці повірили обіцянкам Хатамі дати їм політичну свободу й забезпечити економічний добробут, і він блискуче переміг на президентських виборах. Цієї зими президент закликав народ проголосувати вже на парламентських виборах за кандидатів, котрі підтримували його. Іранці відгукнулися на цей заклик, і реформатори дістали більшість у парламенті. Світові економічні процеси також начебто сприяли Хатамі. За останній рік ціна нафти, доходи від продажу якої становлять левову частку іранського валового національного продукту, різко піднялася і з минулого листопада не опускається нижче 25 доларів США за барель.

І все-таки, попри всі ці сприятливі умови, Хатамі не зумів утілити в життя сподівання народу так само швидко, як вони виникають. Причин і пояснень цього не бракує. Усім відомо, що Іран має стару економічну інфраструктуру, яка заклякла в своєму розвитку з часів ісламської революції. Тож і не дивно, що системи водопостачання в країні не спроможні забезпечити людей чистою водою. Приміром, у тому-таки Абадані народ вийшов на вулиці, обурюючись тим, що питна вода була занадто солоною на смак. Ясна річ, вода була тут такою завжди, але завдяки реформам президента люди дістали змогу відкрито висловлювати своє обурення. Джина вже випустили з пляшки і, вміючи, гнів народу можна легко спрямувати проти тих, хто надав йому можливість протестувати — проти уряду та президента.

Так Хатамі опинився в дуже складній ситуації. Він не може проводити реформи на вищому, стратегічному рівні, зіштовхуючись із мовчазним саботажем консервативних груп духівництва, як і раніше досить впливових у судових органах і в середовищі державних чиновників. Лише за останні кілька тижнів іранський релігійний суд розпорядився закрити два десятки ліберальних газет і віддав наказ про арешт провідних активістів із реформаторського політичного табору.

Відсутність корінних змін не дозволяє президенту розпочати що- небудь ефективне й на тактичному рівні. Заспокоїти народ і припинити демонстрації мирними засобами можна тільки виконавши вимоги демонстрантів. А Хатамі не може розв’язати проблему нестачі чистої води, просто купивши її за кордоном, як зробив би з нафтою уряд США, приміром, у випадку початку в державі енергетичної кризи. А розгони демонстрацій за допомогою кийків і гумових куль неминуче підірвуть довіру народу до президента, і наступні вибори він просто програє, поступившись своїм місцем кандидату від консерваторів, котрі використовують невигадливі популістські гасла. Нічого не скажеш, ми самі це недавно проходили. І хто знає, чи не були призвідниками заворушень провокатори, найняті політичними опонентами Хатамі.

Виходить, що президент Ірану став заручником своєї власної ідеології, і сьогодні він опинився під величезним тиском як із боку своїх опонентів, так і з боку своїх недавніх прихильників. Як не сумно це констатувати, але він має мізерні шанси довести до кінця розпочаті реформи й виконати свої передвиборні обіцянки. Йому залишається сподіватися на те, що його популярність у народі залишиться досить високою, ціни на нафту в найближчому майбутньому не почнуть знижуватися, і знайдуться крупні зарубіжні інвестори, котрі ризикнуть вкласти гроші в економіку його країни. З урахуванням настроїв іранських мітингуючих, недавнє рішення країн ОПЕК збільшити видобуток «чорного золота» для стабілізації світових цін на нього, непримиренну позицію США щодо країн, які співробітничають з Іраном, і неефективну іранську законодавчу базу в сфері економіки, особливих надій Хатамі плекати не варто.

Проте здаватися без бою та сидіти склавши руки іранський президент не хоче. І його минулотижневий візит у Німеччину вселяє певний оптимізм. Головна мета цього вояжу була та сама — залучення іноземних інвестицій. ФРН залишається найкрупнішим торговельним партнером Ірану, однак останнім часом обсяги німецького експорту стрімко падають — вони знизилися з двох з половиною мільярдів доларів на початку дев’яностих до півтора мільярда торік.

Економісти в Тегерані надають величезного значення саме зв’язкам із Німеччиною, бо вони потенційно можуть підняти ті галузі іранської економіки, які не мають прямого стосунку до нафти і на які не поширюються американські обмеження.

Крім цього, німецький візит Хатамі може допомогти йому прорвати міжнародну ізоляцію Ірану. Якщо іранському лідеру вдасться поліпшити відносини з Європою, це стане солідним козирем у діалозі зі Сполученими Штатами і змусить їх переглянути свою ворожу щодо Тегерана політику. Адже без зняття, чи хоча б ослаблення американських санкцій серйозні закордонні інвестиції в іранську економіку не прийдуть. У цьому випадку час перебування Хатамі при владі буде коротким, а перспективи його реформ — туманними.