Новий світовий безлад: ласкаво просимо

Ми живемо в епоху змін, глибинні причини й наслідки яких іще маємо усвідомити.

Старий добрий світоустрій, заснований на ліберальних цінностях, багатосторонніх інститутах і повазі до міжнародного права, стрімко замінюється новим недобрим і неліберальним хаосом. Опитування громадської думки, і особливо це помітно в Європі, показують значне зростання недовіри до демократичних інститутів, неприйняття наднаціонального, поширення ізоляціоністських тенденцій. Із кожним днем дедалі більше увиразнюються характерні риси майбутнього світового безладу. Приїзд Путіна на весілля австрійського міністра, що викликає огиду, як і серйозніші аспекти взаємодії основних центрів сили на кшталт запровадження президентом США торговельних мит проти Канади, Китаю чи ЄС без залучення механізмів СОТ - з їхнього числа. Не відстають і регіональні лідери, наприклад Туреччина, яка закуповує в Росії комплекси С-400, з яких жодної користі в країні - члені НАТО, і воює одночасно проти ІДІЛ і курдів, які також борються проти ІДІЛ. Вихід США з угоди з Іраном ставить Вашингтон у двозначне становище, коли його союзники (ЄС і особливо Британія) опиняються по один бік барикад з його противниками - Росією і Китаєм. Ракетну зброю, яка раніше була привілеєм тільки "важковаговиків", нині виготовляють навіть у Секторі Газа, а північнокорейські хакери нічим не поступаються російським, ізраїльським чи китайським.

Найліпші уми людства намагаються відповістити на запитання: як могло статися, що менш ніж за три десятки років після розвалу СРСР переможець у холодній війні - ліберальний світовий порядок - почав повсюдно згортатися, поступаючись популізму, націоналізму і навіть автократії? Окремі приклади наростання хаосу здаються розрізненими й ізольованими, однак придивившись пильніше, все ж таки можна виділити низку спільних тенденцій, що визначають нову картину світу.

Насамперед стає очевидним, що традиційні багатосторонні альянси і союзи втрачають свою значимість. Домовленості, досягнуті за минулий історичний період на багатосторонньому рівні, дедалі частіше ставляться під сумнів через дії провідних країн, а чимало регіональних структур просто паралізовані двосторонніми конфліктами серед своїх членів (найяскравіший приклад - ОЧЕС) або перетворені на інструмент домінування однієї країни (ЄврАзЕС, ОДКБ). Міжнародні організації повсюдно стають предметом маніпуляцій (один скандал із викриттям російських шпигунів у лавах місії ОБСЄ в ОРДЛО чого вартий), ареною змагань зі сплати членських внесків і політичного лобізму (достатньо згадати поведінку РФ у РЄ й ПАРЄ або голосування в ЮНЕСКО щодо питання про історичність претензій Ізраїлю на Єрусалим). Функціонування навіть таких фундаментальних інституцій як ЄС і НАТО розхитується суперечливими діями окремих країн. Усталене розуміння того, чим держави-члени готові жертвувати на індивідуальному рівні заради досягнення загальних цілей, втрачає сенс. У наш час Угорщина може дозволити собі заявити, що за жодних умов не прийматиме біженців усупереч політиці солідарності ЄС, а Трамп ставить під сумнів застосування статті 5 Вашингтонського договору у зв'язку з прийняттям у члени НАТО Чорногорії. При вирішенні найгостріших проблем сучасності домовленості у звужених рамках, як, приміром, тристоронній "союз" Росія–Іран–Туреччина в контексті проблеми Сирії або угода "5+1" щодо Ірану, переважують багатосторонні фундаментальні формати, сформовані в післявоєнний період саме для запобігання конфліктам і для законного застосування сили. Зрозуміло, такі приклади були й раніше, однак відрізняється нинішній етап тим, що нездатність основних багатосторонніх інститутів вирішувати гострі проблеми й врегульовувати конфлікти досягла безпрецедентного рівня. Грузія, Україна, Сирія, Ємен, Іран, Північна Корея - ось неповний перелік прикладів. Спробуйте подолати право вето Росії в ООН або вимогу консенсусу в ОБСЄ, якщо сама Росія є країною-агресором.

Другою характерною ознакою є тотальна неповага до міжнародного права. Договори, які підписані на папері, ратифіковані і набули сили закону, порушуються з такою ж легкістю, як усні домовленості, які неможливо ні довести, ні спростувати. При цьому все частіше основними порушниками договорів, визнаних усіма або багатьма державами, є ті країни, які повинні стояти, за словами класика, "на сторожі коло них". Росія - член Ради безпеки ООН - є головним руйнівником фундаментальних основ системи міжнародної безпеки, а США - донедавна лідер вільного світу і головний промоутер глобалізації - з неабиякою наполегливістю порушує норми СОТ, накладаючи торговельні обмеження, попри наявні правові норми й процедури. До односторонніх дій щодо виходу з чинних угод вдаються з небаченою досі легкістю, але ж навіть один такий крок здатен повністю зруйнувати всю архітектуру таких договорів.

Третьою характерною рисою є поглиблення розриву між декларованими цінностями і конкретними кроками, які країни роблять у своїх егоїстичних цілях або й навіть задля загального добра. Хай яким кровожерним буде диктатор, але якщо його політика не виходить за рамки його території, якщо він не погрожує знищити Ізраїль, США і решту світу, світове співтовариство нічого не може (або не бажає) зробити, аби приборкати кривавий режим. Камбоджа, низка африканських держав, КНДР, Сирія - ось деякі приклади. Якби Саддам Хусейн не атакував Кувейт і не запускав "скади" по Ізраїлю, то правив би й донині, і байдуже, скільки іракських курдів загинуло б від етнічних чисток у північних провінціях країни.

Неможливо також заперечувати тенденцію до загострення протиріч між країнами, які за своїм економічним і (або) військовим потенціалом належать до основних центрів сили, і державами, які бурхливо розвиваються і достатньо зміцніли, щоб зайняти своє місце під світовим сонцем. Найяскравішим прикладом у цьому контексті є взаємодія США і ЄС з Китаєм. У системі координат Заходу Китай посів тепер місце основного противника, причому не тільки економічного чи військового, а й ідеологічного. Нинішня адміністрація США звинувачує Китай у всіх можливих гріхах, зовсім не звертаючи уваги на факти й досить категоричні декларації китайського керівництва про відсутність якихось експансіоністських претензій на світове панування. Брюссель і Вашингтона різко обмежують можливості для китайських інвестицій, критикуючи при цьому китайську практику втручання держави в економіку. Якщо західний банк відбирає заставну власність у рахунок погашення простроченого кредиту, це правовий шлях, а якщо те саме робить Китай - то не правовий. Лідери КНР мають усі підстави говорити про несправедливість політики "стримування Китаю", яка не має нічого спільного з можливим порушенням світового правопорядку з боку Пекіна. Якщо є докази порушення прав інтелектуальної власності, Брюссель і Вашингтон повинні позиватися з КНР у міжнародних судах, а якщо є підстави вважати, що Пекін неправомірно субсидує економіку, - скаржитися в СОТ. Натомість США в односторонньому порядку запроваджує торговельні мита, обґрунтованість яких ніхто навіть не спромігся пояснити, а ЄС забороняє транснаціональним корпораціям з Китаю купувати бодай якісь більш-менш значущі пакети акцій європейських компаній.

Фактична відсутність ефективних інструментів покарання порушників міжнародних норм і правил, договорів і взятих на себе зобов'язань породжує безкарність і відчуття мінливості. Обман, що завжди мав місце в міжнародній політиці, сягнув масштабів нормальної практики, став звичним інструментом щоденної взаємодії. Місце офіційних каналів зв'язку між державами дедалі частіше займає Твіттер, а Фейсбук перетворився на поле електоральних битв і бульбашок дезінформації. Твіт, який може походити з фіктивного акаунта-клона, може обвалити ринки, зрушити армії, спричинити загострення міждержавних відносин навіть у разі, якщо оприлюднену інформацію чи погрозу ще не підтверджено по традиційних каналах. Дедалі частіше стає вкрай проблематичним відрізнити офіційну позицію від брехливої, і це дуже утруднює розуміння реального стану речей. Найсвіжіший приклад - виявлення "Майкрософтом" фіктивних копій сайтів кількох дослідних центрів США помірковано республіканської спрямованості, створених російськими хакерами для розміщення сфабрикованих пропагандистських матеріалів. Є підстави вважати, що насправді таких сайтів тисячі. Штучно створена паніка у Фейсбуку може спровокувати масові заворушення, політичну або валютну кризу, що вже казати про чутливіші питання ключових проблем сучасності. Способів розв'язання цієї проблеми, крім запровадження жорстких обмежень, досі не знайдено.

Нормальною практикою, яка раніше не була аж такою очевидною, стало проводити переговори на вищому рівні в режимі сам на сам, коли лідери демократичних держав обходяться без ноуттейкерів, а часто й без перекладачів. У деяких випадках, як під час останньої зустрічі канцлера Німеччини і президента Росії, вони навіть відмовляються від прес-конференції. Інтимність таких переговорів є ненормальною практикою, бо нікому не відомо, про що домовляються політики, яким народ довірив владу. Рівень глав держав і урядів не допускає такої інтимності, якщо згодом вони не хочуть бути звинуваченими в закулісних домовленостях. Зрозуміло, коли йдеться про державні секрети або вкрай чутливі питання, надмірна публічність недоречна. Однак "Північний потік-2" чи позиція Берліна з приводу миротворчої місії ООН в Україні стосуються не тільки Німеччини й РФ. У нинішній ситуації ми, як і решта зацікавлених сторін, змушені покладатися тільки на слова Меркель, оскільки словам Путіна вірити ніяк не можна.

Для України новий світовий безлад - це серйозний виклик. В умовах хаосу основними дійовими особами є ті, хто цей хаос намагається сіяти, і ті, хто стоїть на сторожі порядку. Ті, хто спостерігає з боку, можуть постраждати і від тих, і від тих. Так і в нашому випадку - агресія Росії проти України спрямована не тільки проти Києва, а й проти Вашингтона, який, на жаль, конфліктує не тільки з нашими ворогами, а й з партнерами. Найпростіший рецепт виходу з такої ситуації - у кожному конкретному випадку діяти в наших національних інтересах (які, однак, слід би ще чітко формулювати). Але це теорія. А ось практика: два наші стратегічні партнери - США і Туреччина - ввійшли в зону конфлікту, та ще й Туреччина водночас безпрецедентно зблизилася з Росією. Якою мірою ми маємо враховувати позицію США? У Вашингтоні розглядають Іран як головного спонсора міжнародного тероризму, запроваджують удушливі для економіки ІРІ санкції, тоді як Росія, Китай, Туреччина і ЄС наполягають на збереженні режиму діалогу й взаємодії. Якою є в цих умовах наша позиція щодо Ірану? Ніким не заборонене постачання українських авіаційних двигунів у Китай викликало критику в американських ЗМІ, хоча використовуватимуть ці двигуни на тренувальних, а не бойових літаках. Як сприймуть у Вашингтоні розширення присутності Китаю в українській економіці? Та й узагалі - чи маємо ми в когось питатися?

Realpolitik - річ складна. Проводити самостійну політику, балансуючи на точках перетину норм міжнародного права, двосторонніх інтересів і партнерських зобов'язань, може тільки сильна держава зі сформованою політичною системою та економікою, яка нормально функціонує. Міжнародні відносини виникають не за кордоном, вони починаються вдома. Ми маємо бути готовими до того, що відносини США і ЄС залишатимуться напруженими й після Трампа (як, до речі, вони мали низку проблемних питань задовго до його обрання; згадаймо для прикладу вторгнення в Ірак або палестинську проблему), відносини ЄС і Росії теплішатимуть, якщо тільки Путін не зважиться на нову воєнну авантюру десь на Балканах або Балтиці, а в Москві не облишать спроб повернути Україну "в пострадянське стійло" доти, доки імперія існує в її нинішніх межах і статусі. Цілі європейської і євроатлантичної інтеграції прекрасні й незмінні, та тільки ЄС і НАТО нині самі на розпутті і, як показує недавня стаття міністра закордонних справ Німеччини Хайко Мааса в Handelsblatt, розпочали публічний діалог про прийдешній новий світоустрій. Генрі Кіссінджер назвав іронією те, що саме Дональд Трамп став тією рушійною силою, яка оприявнила пухлину нагромаджених протиріч. На думку Мааса, об'єднана Європа цілком може стати контрбалансом одностороннім діям США, тоді як США цілком здатні підтримувати трансатлантичних партнерів у важку для них хвилину. При цьому, щоправда, він закликає створити свою європейську систему банківських платежів на кшталт SWIFT, європейський валютний фонд, закликає враховувати позицію "молодших" членів європейської сім'ї і, зрозуміло, ні слова не каже про прийдешню зраду цих самих інтересів через будівництво "Північного потоку-2". Добре, що на тему обрисів майбутнього світового порядку почали міркувати. Погано, що це відбувається в рамках стандартної моделі "кристалічної структури" світоустрою. Нас очікує новий світовий безлад, який дуже відрізнятиметься від Бреттон-Вудської моделі. Він міг би стати продуктом іще однієї світової війни, однак історія, схоже, знайшла цивілізованіший шлях. Україна опинилася в самісінькому центрі шторму, встояла і має шанс бути почутою. У нас навіть є 42,5 мільйона рецептів, що саме для цього треба зробити. Настав час починати діалог.