"Ніколи так не було, і ось знов"

Той, хто бажає залишатися сумлінним і чистим, може бути зганьбленим.

Сунь Цзи

Гостра фаза протистояння з РФ завершилась, і треба вчитися жити з ворогом під ворітьми.

Ворогом лютим, підступним, часом активним. Місцями - розумним. Вкрай небезпечним як для оточення, так і для самого себе.

Тема не нова, сказати щось оригінальне важко, але час такий, що навіть банальності інколи мають сенс. Отже, зазвичай до базових національних інтересів зараховують незалежність, державний суверенітет, територіальну цілісність, а подеколи й поступальний суспільний розвиток. Але менш очевидним є те, що базові інтереси можуть суперечити один одному.

У нашому, українському, випадку за територіальну цілісність можна заплатити незалежністю. Росія на такий обмін радо піде. І вже неодноразово йшла у своїй історії: варто загадати Литву 1939-го.

Є й протилежні приклади - післявоєнна Німеччина з її відмовою від об'єднання на користь радикальних реформ та американської безпекової парасольки; Фінляндія, яка втратила частину території й суверенітету, але зберегла незалежність, перетворившись із часом з глухої російської околиці на одну з найрозвиненіших країн; та й відмова комуністичного лідера Литви А.Снечкуса від Кенігсберга у 1945 році посідає важливе місце в цьому ряду.

Неспроможність забезпечити поступальний розвиток означає у перспективі втрату цілісності, суверенітету, а згодом - і незалежності. Мантри про міцну ідентичність та "фортецю в облозі" без суспільної опірності, ефективних публічних інституцій, у тому числі сучасної армії та справжніх спецслужб, економічного поступу не варті ефірного часу, на них витраченого. Відтак, слід вибудувати ієрархію інтересів і усвідомлювати, що розвиток - необхідна умова реалізації решти інтересів.

Справжньою перемогою для України буде її поступ як суверенної, незалежної держави. Ми не можемо й не мусимо обмежувати свій світ Росією, як продовжують робити багато найпалкіших патріотів. Врешті-решт, що таке палке заперечення, як не вияв латентної любові?

Розпад РФ може виявитися несприятливим сценарієм для України, призвівши до появи потужних і, що небезпечніше, неконтрольованих загроз. Утім, залишмо Росію росіянам, бо вона для нас - лише зовнішня сила, яку слід враховувати.

Російська Федерація - великий сусід України, якого пов'язують із нами (інколи здається, що затісно) не лише 1974 кілометри суходільного кордону, а й історія, географія, економіка, та й культура. Росія є і ще довго буде ключовим чинником як зовнішньої, так і внутрішньої політики України, своєрідною точкою відліку, віссю, навколо якої значною мірою обертається наше політичне життя. І справді, що як не ставлення до Росії, ну й, звісно, персональні суперечки, розділяє наші політичні сили на різні табори.

Російська Федерація майже вчетверо переважає Україну за кількістю населення; за номінальним ВВП (1630 млрд дол. у 2018 році) перевищує Україну майже в 15 разів (у розрахунку на душу населення - вчетверо); і за величиною економіки посідає 11 місце у світі.

РФ адаптувалася до західного санкційного режиму, а невисокі темпи зростання її економіки обумовлені внутрішніми причинами, а саме структурними та інституційними проблемами (міжгалузеві деформації, корупція, загальна неефективність держави тощо) та сировинною структурою. Нафта й газ - основа російського бюджету, хоча впродовж останніх років російське керівництво поступово зменшує цю залежність. У 2018 р. ВВП РФ зріс на 2,3%, у 2019 р. цей показник прогнозується на рівні 1,2%. Загалом, завдяки успішному "вставанню з колін" та "перемогам по всьому периметру" ВВП РФ у 2018 р. повернувся десь на рівень 2010-го.

Попри падіння останніх років, життєвий рівень росіян - один із найвищих за всю історію. Середня зарплата по Росії за 2018 рік становила 42550 рублів, що у 2,3 разу вище за середню зарплату по Україні (7810 грн.). Упродовж багатьох років спрощується комунікація громадян із державою, модернізується інфраструктура, зокрема соціальна.

РФ планомірно готується до великої війни із Заходом, для чого не тільки розвиває військові спроможності, а й відповідним чином удосконалює інфраструктуру, зокрема й транспортну.

Попри падіння офіційних військових асигнувань після 2016 р., військові витрати Росії у 2018 р. становили 3,8% ВВП, або 61387 млрд дол. (за даними Світового банку) - третій показник у світі, себто перевищують українські у понад 15 разів.

Триває переозброєння, у тому числі авіації, ракетних військ та інших ударних компонентів, удосконалюється система управління, впроваджуються автоматизовані системи, трансформується система мобілізації. Активізована бойова підготовка, насамперед у Західному та Південному військових округах. Російські військові намагаються думати, й інколи це їм вдається.

Досвід СРСР свідчить, що навіть масштабна й 40-річна підготовка до війни з усім світом не означає, що така війна розпочнеться. У сучасному ж світі військові інструменти відіграють меншу роль, аніж півстоліття тому.

Розвиток внутрішньополітичної ситуації в Росії свідчить, що керівництво держави може бути гнучким, а суспільство загалом такими поступками поки що задоволене. "Справа Голунова" продемонструвала, що вперше після перебудови і початку правління Б.Єльцина російське суспільство виявилося здатним не на локальний бунт, а на щось схоже на консолідований спротив владі.

І, хоч опозиція маргіналізована й контрольована компетентними органами, це, як уже принаймні двічі відбулося в російській історії (у 1917-му і 1989-1991-х роках) не гарантує режимові та його захисникам світле майбутнє, а, навпаки, створює умови для вибуху позасистемних рухів, якщо, звісно, хватка В.Путіна на ослабне. Не виключені інші варіанти, зокрема постання значно жорсткішого авторитарного режиму. Виходець із Кавказу вже правив у Кремлі…

Розвиток внутрішньополітичної ситуації в РФ у середньостроковій перспективі багатоваріантний, а прогнозувати його вкрай важко. Найближчими роками в Росії можливе все або майже все. І, сподіваючись на позитивний сценарій, Україні слід готуватися до негативних.

При цьому варто не тільки радіти російським проблемам, а й усвідомити, що дестабілізація РФ або прихід у Кремль нового лідера навряд чи приведе до докорінних змін російської політики щодо України на більш конструктивну й добросусідську.

З огляду на військову силу, політичний вплив та пропагандистські потужності, РФ була й залишається великою державою, головним суперником США разом із КНР, як це визнають американські стратегії національної безпеки і національної оборони.

Через тривалу економічну стагнацію довгострокова стабільність у Росії малоймовірна, тим більше стабільність її зони впливу (особливих інтересів). До того ж досвід російських інтеграційних проектів на території колишнього СРСР засвідчує їхню політичну обумовленість і слабку економічну життєздатність.

Через спротив Українських суспільства і держави, підтриманий США та державами ЄС, Росія змінила тактику на українському напрямі, але зберегла свої стратегічні цілі. І сьогодні керівництво РФ та, що значно гірше, більшість росіян розглядають Україну як бунтівну провінцію, яка рано чи пізно повернеться під скіпетр "білого царя".

Російська загроза остаточно набула довготривалого характеру. Ціна ж "українського питання" для РФ значно вища, ніж для наших західних партнерів, особливо для більшості держав ЄС

Військові інструменти - й надалі останній аргумент Кремля, тим часом значно активізована політична й інформаційно-пропагандистська гра, підкріплена економічними заходами. Навіщо шукати військових пригод, якщо українці поволі впорюються з власним приборканням самі, і набагато ефективніше, ніж це можуть зробити російські танки? Здається, це вже усвідомили в Білокам'яній.

Внаслідок російської агресії Україна втратила близько 7% території. Росія проголосила окупований Крим своїм регіоном і під офіційні заперечення причетності ("их там нет") встановила окупаційні режими в окремих районах Донецької та Луганської областей. Україна втратила до 20% ВВП, суто військові витрати зросли з менш ніж 1,1% у 2013-му році до понад 3,2 % у 2019-му.

Росія ускладнила європейську та євроатлантичну інтеграцію України. І хоча на офіційному рівні в ЄС і НАТО йдеться про "неналежне виконання Києвом домашнього завдання", що теж правда, проте Росія майже завжди незримо присутня у відносинах України із західними, і не тільки, партнерами.

Завдяки звитяжним п'ятирічним зусиллям багатьох високопосадовців, активістів і експертів, реформи, ліберальні цінності та євроінтеграційні прагнення значною мірою дискредитовані. Висока національна риторика подекуди супроводжує процес здобуття дельти. Суспільна думка стає дедалі більш ірраціональною й маніпульованою, а суспільні настрої радикалізуються. Впало табу на політичне насильство. Зрада воює з перемогою, і разом вони успішно долають рештки здорового глузду.

Суспільство не довіряє істеблішменту та владним інституціям і шукає об'єкт поклоніння. Інколи здається, що вже знайшло. Чи надовго? За зачаруванням настає розчарування. Загалом, за останні роки умови для дальшого розвитку України як сучасної держави істотно погіршилися. Ресурсів на чергове коло вже може забракнути.

Що робити? Насамперед - менше риторики, більше чітко вимірюваних результатів. Менше розмов про цінності, більше дотримання їх у повсякденному житті. Менше героїзму на камери, більше - копіткої праці.

Немає нічого страшнішого за високомотивованих і низькокомпетентних людей. Волання варто замінити на спокійне обговорення ситуації, яка вже давно зайшла у глухий кут. Розхитати ситуацію всередині України, звісно, можна, ось тільки що робитимемо потім?

Військова і безпекова реформи. Грошей обмаль, а завдання грандіозні. Стримувати Росію можна лише за рахунок активних дій та інтелектуальної переваги. Прийнятий парламентом новий закон про охорону секретної інформації важитиме у рази більше, ніж низка міжнародних науково-практичних конференцій високого рівня та круглих столів. Повна реалізація положень Стратегічного оборонного бюлетеня чи не важливіша, ніж внесення змін до Конституції.

Пошук ефективних рішень не має стримуватися віковічними догмами, головним критерієм має бути ефективність.

Поступ відносин зі США та ЄС. Причому поступ реальний, а не декларативний, партнерство, хоч і асиметричне, а не остогидлі вже всім прохання допомоги. Сам на сам нам взаємодіяти з РФ вкрай складно, якщо не неможливо, але треба розуміти, що все на світі має свою ціну.

Про найпекучіше. Про Донбас. Так, слід наполегливо працювати над деескалацією. Припинення вогню залишається нагальною потребою і передумовою для мирного процесу.

Гуманітарні питання мають стати реальним державним пріоритетом. У Донецькій та Луганській областях живуть переважно громадяни України, і вони, незалежно від політичних поглядів, мають відчувати увагу держави. І тут варто йти на нестандартні рішення, бо, наприклад, ціна "Води Донбасу" з кожним днем для України зростає. Потрібно, зокрема, спробувати збільшити наочну присутність України на окупованих територіях.

Порядок денний для перемовин у Мінську невичерпний. Варто тільки почати перелічувати соціальні, економічні питання, екологію тощо…

Візія регіону. Реінтеграція, заморожений конфлікт, а може - модель "одна країна - дві системи" на кшталт Аландських островів? Можливі й інші варіанти, з миротворчою місією та тимчасовою міжнародною адміністрацією включно. Кожен із них має свої плюси та мінуси, різну міру реалістичності. Деяких, як, скажімо, повної реінтеграції, Україна може й не витримати, інші ж - як міжнародна адміністрація або "одна країна - дві системи" - потребують доброї волі обох сторін. Принаймні слід розпочати спокійно обмірковувати ситуацію, а не кидатися зрадами одне в одного.

Далеко не факт, що Росія насправді піде назустріч, але це не привід тужити над складною долею України. М'яч принаймні має бути на їхньому боці.

Питання фінансування мирного процесу. Європейці хочуть спокою? За все в цьому житті слід платити. І механізми таких плати та контролю за використанням інвестицій слід розробити.

Питання Криму потребує уваги не лише на міжнародному, але й на гуманітарному рівні. Завдання держави - мінімізувати страждання громадян і не тільки на словах.

Варто публічно окреслити червоні лінії у відносинах із РФ.

Необхідно визначитися з торгівлею, насамперед у критичних галузях. Йдеться про вуглеводні, про газовий транзит.

У військовій сфері слід працювати над протидією можливій широкомасштабній агресії, що неможливо без залучення допомоги НАТО і держав - його членів.

А ще є питання санкцій. Питання торгівельного транзиту. Питання російських сателітів.

І це лише вкрай обмежений список питань, на які слід відповісти у відносинах із РФ. Причому не варто забувати, що ці відносини мають бути забезпечені відповідною інфраструктурою, від аналітичної підтримки (бажано без завивань про підступи "мокшан") до відповідних підрозділів у спецслужбах. У цьому напрямі останніми роками зроблено багато, проте слід зробити набагато більше.

І насамкінець. Маємо не красиво вмерти, а перемогти. Нейтралізувати агресивну РФ зможе тільки успішна Україна, бо успіх наших трансформацій має запустити незворотні процеси в Росії. І Кремль це усвідомив ще у 2014-му році. Знову-таки, час діяти, а не кричати. Певні шанси все ще зберігаються.