Від "русского мира" до мультикультуралізму

Є така історична особливість:

Російській імперії наприкінці 1990-х - початку 2000-х вдалося зупинити власний розпад, акумулювати внутрішні ресурси, вибудувати нову жорстку управлінську вертикаль і, врешті-решт, перейти до спроб відновитися.

На нинішньому етапі йдеться про побудову системи обмеженого суверенітету для країн пострадянського простору, коли жодного важливого рішення місцеві еліти не ухвалюватимуть без схвалення Кремля, а також про забезпечення зони домінування російських бізнесінтересів і безпекового простору.

Чи перейде Росія до другого етапу - повернення втрачених територій, залежить від багатьох обставин. Насамперед - від рівня спротиву російському реваншизму в країнах - колишніх республіках СРСР. Але також від зовнішньополітичної ситуації та економічних можливостей самої РФ, які нині є досить обмеженими (частка РФ у світовому ВВП становить менше ніж 2%). Кремль "працює" по всіх цих напрямках одночасно і, доведеться визнати, - хоча й не без проблем, але досить успішно.

Уже не перший рік, попри падіння доходів росіян та зростання через це невдоволення путінським режимом, керівництво країни старанно накопичує золотовалютні запаси і збільшує частку державної власности в економіці. Таким чином режим зосереджує у своїх руках фінансові ресурси для реалізації стратегії імперського відновлення. У міжнародній політиці ми, на жаль, стаємо свідками російських успіхів на теренах ЄС і навіть, певною мірою, у США й на Близькому Сході. У різних країнах на пострадянському просторі різними методами й із різним успіхом РФ таки вдається посилювати свій вплив. Щоправда, трапляються ексцеси, як цим літом у Грузії, коли люди вийшли на масові демонстрації проти політики замирення з агресором. Проте всі ці ускладнення на обраному шляху змушують Кремль змінювати тактику, але не відмовлятися від мети. Ця мета - відновити РФ як велику імперію.

Разом із тим на шляху реалізації цієї стратегічної мети постало питання - а яку, власне, імперію має намір відновити Кремль? За яким принципом він будуватиме взаємовідносини з іншими народами? Що, врешті-решт, усіх об'єднуватиме? Буде це щось на зразок імперії царської чи радянської? І якою буде культурно-історична основа такого відновлення?

Проте варто зазначити, що самому внутрішньому культурному простору РФ властива певна змістова дихотомія. Оголошуючи себе нащадками і дореволюційної Російської імперії, і Радянського Союзу, росіяни намагаються поєднати непоєднуване і приходять до дивної гібридности - культу епохи російських царів у симбіозі зі зростаючою популярністю Сталіна та ідеалізацією СРСР, який, насправді, заперечив сутність імперії дореволюційної.

Можливо внаслідок цього пошуку "ідеальної Росії" минулого, спочатку ідеологічною основною нинішнього імперського реваншу стала сумнозвісна концепція "русского мира", яка коріниться в Російській імперії. Основний акцент при цьому робили на пропаганді гуманітарних аспектів реконструкції імперської ідентичности. Ішлося насамперед про пропаганду православ'я, поширення уявлень про особливість історичного шляху Росії, ідеалізацію всього "русского" - культури, історії і якоїсь особливої духовности.

Концепція "русского мира" була покликана зібрати всіх носіїв того, що визначалося як "русская цивилизация". Найбільш вичерпно й лаконічно про це сказав 2014 року у програмі "Слово пастиря" патріярх РПЦ Кіріл: "Якщо говорити про цивілізацію, то Росія належить до цивілізації більш широкої, ніж Російська Федерація. … "Русский мир" - це і є цивілізація, до якої належать люди, котрі сьогодні називають себе різними іменами, - і росіяни, і українці, і білоруси. До цього світу можуть належати люди, які взагалі не відносяться до слов'янського світу, але які сприйняли культурну й духовну складову цього світу як свою власну". Простіше кажучи, за цією логікою, якщо ви читаєте Л.Толстого в оригіналі і знаєте, хто такий Філіп Кіркоров, - ви належите до "русского мира". Але в концепції "русского мира" є ще один важливий складник. Як свого часу три основні догмати теорії Уварова - "православ'я, самодержав'я і народність" - протиставлялися девізу Великої французької революції - "Свобода, рівність, братерство", так і в ХХІ столітті концепція "русского мира" використовується для обґрунтування "особливого" шляху та заперечення ліберально-демократичних цінностей як "західних, чужих і згубних".

Проте досить швидко з'ясувалося, що концепція "русского мира" виявилася недостатньо універсальною для того, щоби відповідати всім сучасним політичним запитам як усередині РФ, так і зовні.

По-перше, сама Росія - країна багатонаціональна. Тут проживають майже 200 етнічних груп. І хоча близько 80% (згідно з останнім переписом населення 2010 року) визначають себе як етнічні росіяни, національний склад населення як РФ у цілому, так і її окремих регіонів швидко змінюється. Відбувається "вимивання" росіян з багатьох національних республік РФ унаслідок приросту населення майже виключно за рахунок збільшення чисельности представників місцевих народів, а також через економічні чинники й загальну атмосферу напружених міжетнічних відносин у регіонах. Ідеться передусім про Чечню, Інгушетію, Республіку Тива, Дагестан, Північну Осетію, Кабардино-Балкарію, Карачаєво-Черкесію, Якутію, Бурятію. Цікаво, що стрімко змінюється національний склад жителів столиці країни. Сьогодні Москва на першому місці серед європейських міст за кількістю мусульманського населення. Етнічні росіяни народжують мало. Крім того, останніми роками з метою компенсації демографічних втрат у Росію допускалася численна міграція з країн Центральної Азії та Закавказзя. Має місце й велика нелегальна міграція, зокрема з КНР. Офіційно кількість китайців-мігрантів дуже незначна, проте за фактом території суміжні з КНР уже помітно змінили свій етнічний склад.

Одним з наслідків демографічної кризи в Росії експерти називають зміну в майбутньому етнічно-конфесійного складу населення. Так, на сьогодні, офіційно, мусульман у РФ лише 10 млн (зі 146 млн населення, включно з населенням окупованого Криму). Проте ці дані в багатьох викликають скепсис. За словами голови Ради муфтіїв Росії Равіля Гайнутдіна, через 15 років 30% населення РФ становитимуть мусульмани.

"Це не криза, це катастрофа" - так нещодавно оцінив демографічні зміни керівник патріяршої комісії з питань сім'ї, захисту материнства та дитинства протоієрей Дімітрій Смірнов. "Нам, як державі російській, лишилося років тридцять. У європейській частині житимуть мусульмани, а в азіятській - китайці".

Хоч які соціяльно-демографічні програми російське керівництво впроваджувало, намагаючись стимулювати народжуваність, збільшити тривалість життя й запобігти масовій еміграції росіян до більш розвинених країн світу - тенденція залишилася незмінною. Майбутнє Росії зовсім не руське й не православне. (Не кажучи вже про те, що сама руська ідентичність є вигаданою категорією, яку всередині Росії підважують потуги етнічного відродження фіно-угорських народів).

Тож російській державі доводиться маневрувати й шукати інші ідеологічні засади для єднання нації та формування патріотизму. Із цим у росіян поки що очевидні проблеми. З двох причин. Перша - історія взаємовідносин титульної нації з завойованими народами найточніше характеризується визначенням "геноцид". Друга - неготовність самих росіян до міжнаціонального діялогу. Кремль намагається всидіти на двох стільцях: з одного боку, переслідуючи російських націоналістів, з другого - продовжуючи, без зайвого розголосу, політику русифікації всередині країни та провокуючи "русский" націоналізм пропагандою, в якій активно використовуються міфологізована історія та концепція російського культурного і християнського месіянства. Складно стримуватися російському керівництву й від твердження про "триединство русского народа". Цим літом В.Путін, під час виступу на Петербурзькому міжнародному економічному форумі, знову повторив свою улюблену сентенцію про те, що білоруси, росіяни й українці - це "единый народ".

Але, хоч скільки повторюй про "один народ" - це чимраз менш переконливо звучить і для українців, і для білорусів. Крім того, на пострадянському просторі є ще й інші країни, які РФ розглядає як зону реалізації своїх інтересів. А тут за більш ніж чверть століття відбулися серйозні процеси націєтворення, виросло не одне покоління людей, які ледь пам'ятають або взагалі не мають стосунку до Радянського Союзу, проте усвідомлюють себе громадянами власної держави, а не якогось аморфного "русского мира". Були сформовані національні еліти, готові захищати власні інтереси й владу і чинити спротив російській експансії.

По-друге, хоча простір "спільного" в концепції "русского мира" і намагалися формально вивести за межі національної ідентичности, концентруючись на культурно-ціннісних аспектах, усе ж таки саме православ'я і слов'янство сприймаються як основні її складники. "Русский мир" став ідеологією саме русифікації як усередині РФ, так і на просторах колишніх республік Радянського Союзу.

Усе це накладає певні обмеження. Концепція виявилася значно вужчою за амбіції імперського реваншу Кремля, недостатньо універсальною і дуже архаїчною.

Нині ми можемо спостерігати процес поступового відходу на другий план ідей "русского мира" та надання нового звучання розумінню Росії як політичної, культурної, економічної сили, що на великому просторі Євразії об'єднує різні народи, з різними віросповіданнями і, начебто, забезпечує і гарантує їм мир, стабільність, захист і розвиток їхньої самобутности, традиційних цінностей. Ідеологічне обґрунтування сучасного російського імперіялізму поступово трансформується у псевдомультикультуралізм і "дружбу народів" радянського зразка.

На сьогодні спроба якось оформити нове розуміння в нормативно-правовій площині зазнала фіяско. Спочатку довелося відмовитися від визначення "росіянин", під яким розумілося громадянство, а не національна належність. За словами академіка В.Тішкова, керівника робочої групи з підготовки концепції проєкту закону РФ про російську націю, російське суспільство виявилося неготовим до "сприйняття такого поняття як єдина нація, що об'єднує всі національності". Згодом сам законопроєкт вирішили перейменувати на закон "Про засади державної національної політики", а потім, улітку 2017-го, взагалі від нього відмовитися. Занадто "тонка сфера" - так пояснив це рішення В.Путін.

Проте демографічно-етнічна реальність змушує режим реагувати і все ж-таки діяти у двох основних напрямках. Перший - це "дружба народів", якою відтепер просякнутий пропагандистський медійний простір РФ. Російський етнічний націоналізм потроху відходить на маргінес. Серед журналістів і ведучих топових телевізійних каналів обов'язково присутні представники "не титульної" національности, а з головних новин країни вже майже рік як зникли раніше такі популярні сюжети про злочини представників східних національностей. У "День Росії" в колонах святкових демонстрацій, як у радянські часи, можна побачити людей у костюмах різних народів Росії. Власне, міжнаціональних проблем, якщо орієнтуватися на офіційні ЗМІ, у РФ немає. Наприклад, про територіяльні конфлікти на Кавказі російські пропагандисти, як і московські високопосадовці, ніколи не згадують.

Зауважимо, що говоримо ми про пропаганду, публічну сферу. За фактом у Росії тривають процеси русифікації. Однак не за зразком дій Імперії Російської, коли мови інших народів просто забороняли. Так, якщо 2002 року в РФ заборонили складати єдиний державний іспит (аналог нашого ЗНО) не російською мовою, то за кілька років заборону зняли. Проте в Татарстані, наприклад, 2018 року охочих скласти іспити татарською мовою знайшлося аж 24 особи. З 2017 р. було розпочато наступ на навчання національними мовами в школах Федерації (всього в РФ 25 державних регіональних мов, і ще 15 мають офіційний статус), але не шляхом заборони, а через "захист дітей", яких ніхто не має право змушувати вивчати мову, яку їхні батьки вважатимуть зайвою. Тобто в національній політиці РФ є рівень зовнішній - фальшивий - і внутрішній - справжній і дискримінаційний. Власне, як у Радянському Союзі.

Чому це важливо для нас? Тому що це і є розуміння Кремлем вибудовування міжнаціональних відносин.

Можливо, агресивна риторика "русского мира" й відійшла на другий план, одначе натомість пострадянському простору пропонується своєрідна матрьошка змістів, де: зовнішня оболонка - дружба народів; другий рівень - гарантії захисту національних державних управлінських особливостей (т.зв. природних держав) від західного впливу та демократизації, що має подобатися авторитарним режимам деяких країн пострадянського простору, національним елітам, олігархам; а всередині цієї конструкції - Кремль з його інтересами та геостратегічними планами.

Не обійтися тут і без вигаданої історії, яка б, за логікою, мала об'єднувати сусідні з Росією народи. В атмосфері дружби, виявляється, Росія жила завжди. Так, цієї весни на міжнародному форумі в КНР В.Путін, зокрема, заявив: "У сучасному світі саме Євразія здатна стати прикладом для багатьох. Протягом тисячоліть на великому просторі жили різні народи…У Росії добре знають, як важливо будувати добрі стосунки з сусідами". Велике значення в концепції "дружби народів" має перемога у Великій Вітчизняній війні. Щоправда, це значення зумовлене тим… що більше нічого такого об'єднавчого в історії для народів колишнього СРСР росіяни поки що знайти не можуть. А ось негативу - значно більше.

Хоч куди приїжджає В.Путін, він говорить про дружбу народів. Мирній риториці важко заперечити. Закликам до мирного співіснування та взаємоповаги неможливо протистояти. Запит на мир і дружні стосунки є нормальним для здорового суспільства, навіть якщо це й виглядає неадекватним для країни, що перебуває в стані війни. Нас можуть жахати дані соціологічних опитувань, згідно з якими 57% українців усе ще добре ставляться до росіян (КМІС). Але такі результати, можливо, є наслідком впливу християнської етики, яка вчить, що демонструвати свою ненависть до людини - це погано. Так само не властиво суспільствам сучасних демократичних країн висловлювати нетолерантне ставлення до когось за етнічною чи релігійною ознакою. Та важливо, що до російського керівництва позитивно ставиться вже значно менше людей -13%.

Уся ця етика "дружби народів" - вкрай підступна. В історії чимало прикладів, коли найстрашніші вчинки робилися під прикриттям цілком позитивних слів. Саме під гаслами рівности й братерства, справедливости й боротьби з пригнобленням (і соціяльним, і національним) більшовики розстрілювали, морили голодом і виселяли мільйони людей. Ясно, що не слова важливі, а вчинки. Проте в епоху розквіту популізму і телевізійної демократії слова як ніколи мають велике значення.