Путін і геноцид українців: складний шлях визнання

Ніхто нічого й не приховував.

Складається враження, що Путін, принаймні від мюнхенської промови 2007 року, досить відверто озвучував свої плани, бажання, претензії до світу. Проблема, скоріше, в нашому сприйнятті: слова президента РФ були настільки несумісні з уявленнями про допустиме в цивілізованому суспільстві, про раціональне і просто людяне, що усвідомлювати їх як реальну мотивацію для майбутніх дій було вкрай складно.

Ми, звісно, підозрювали, що в російському суспільстві визріває щось украй небезпечне, проте після шоку від чергових путінських екскурсів у нашу історію, або демонстрації російськими пропагандистами божевільної ненависті до України ми починали висміювати цю маячню й зацикленість росіян на нашій країні.

Але сьогодні, під час нового етапу збройної агресії РФ проти нашої країни, для повного розуміння того, яку ж мету ставить перед собою Кремль у цій війні, варто почати спочатку… і згадати публікацію Путіна про «Історичну єдність росіян та українців» від 12 липня 2021 року на офіційному сайті президента РФ.

У принципі, в твердженнях, що українці — «вигадана нація», немає нічого нового. Це поширене серед росіян уявлення про українців з’явилося значно раніше від Путіна. Власне, варіації цього псевдоісторичного концепту завжди були частиною російського імперського наративу. За Путіна таке розуміння українства лише знову стало офіційною історичною доктриною. Саме це й засвідчувало місце публікації того, що в нас назвали статтею, а по суті було президентською заявою.

Найбільш цілісним в якості демонстрації світогляду лідера росіян і сповненим ненависті до України та українців був майже годинний спіч Путіна 21 лютого 2022 року. Головним сенсом цього виступу, як і багатьох попередніх заяв президента РФ, численних статей його посіпак та багатолітньої праці всього пропагандистського апарату Росії є заперечення існування українців, заперечення існування української мови, заперечення нашого права на власну державу.

Тож, якщо ми відштовхуватимемося саме від цього заперечення, — мета росіян у цій війні, як і способи її досягнення, складатимуться в єдину цілісну картину. Її назва — геноцид.

У міжнародному праві є чітке визначення того, що вважається геноцидом.

Конвенція про запобігання злочину геноциду та покарання за нього, схвалена Генеральною Асамблеєю ООН 9 грудня 1948 року, визначає геноцид як дії, вчинені з наміром знищити, цілком або частково, будь-яку національну, етнічну, расову чи релігійну групу як таку. А саме:

1. вбивство членів цієї групи;
2. заподіяння серйозних тілесних чи психічних ушкоджень (розумового розладу) членам групи;
3. навмисне створення членам групи життєвих умов, які розраховані на повне або часткове знищення групи;
4. (вчинення) заходів з метою запобігання народжуваності в такій групі;
5. насильницька передача дітей цієї групи іншій групі.

У контексті згадуваних вище заяв президента РФ, варто також згадати пункт (с) Статті ІІІ Конвенції: пряме і публічне підбурювання до вчинення геноциду.

Терор у Бучі та в інших тимчасово окупованих росіянами населених пунктах України. Масове застосування тортур. Тактика буквально стирання з лиця землі цілих міст і сіл України з одночасним блокуванням евакуації мирного населення, розстрілами цивільного транспорту з біженцями на дорогах. Цілеспрямовані удари по лікарнях, школах, вокзалах, бомбосховищах. Усі ці злочини проти цивільного населення України не лише націлені на спричинення якомога більших жертв і руйнувань, а й, що не менш важливо, — є залякуванням.

unsplash/shyshkina

Як наслідок, відтепер із наближенням бойових дій до населених пунктів українські місцеві органи влади, військові адміністрації ставлять собі за мету організувати вчасну евакуацію якнайбільшої кількості громадян. Неважко зрозуміти план Росії: масове переміщення людей, особливо за кордон, призведе у тривалій перспективі до розпорошення українців по всьому світу і втрати більшістю з нас своєї ідентичності. Це і є воєнний метод «деукраїнізації по-русскі».

Що має відбуватися за російським планом на завойованих територіях, наочно демонструє ситуація в раніше окупованих Криму та окремих районах Донецької і Луганської областей: повна заборона й таврування всього українського, терор і т.зв. фільтрація населення. На сьогодні за межі України виїхало близько чотирьох мільйонів наших співвітчизників. Ще майже сім мільйонів, за даними Міжнародної організації міграції, є внутрішньо переміщеними особами (далеко не всі з них зареєструвалися як ВПО). Таким чином, фактично кожен четвертий українець вимушений був тікати від війни.

Про те, що таке масове переміщення цивільного населення сталося не внаслідок окремих ганебних явищ скоєння російськими окупантами воєнних злочинів та злочинів проти людяності, свідчать повна відсутність покарань і спроб запобігти цим злочинам з боку російського військового та політичного керівництва. Це, як і масовість застосованої тактики терору, свідчить про цілеспрямовану політику залякування з метою спричинення виселення українців зі своєї землі.

Ще один показовий злочин зі списку злочинів, що кваліфікуються як геноцид, — масове примусове вивезення українських громадян на територію Росії, яке ми спочатку помилково трактували як бажання створити телевізійну картинку про порятунок людей (і особливо — дітей) для пропагандистських каналів РФ. Проте надзвичайно велика кількість викрадених українців та їх вивезення у віддалені регіони РФ, створення спеціальних фільтраційних таборів для виявлення і вбивства тих, кого росіяни визначають для себе як небезпечних, — усе це свідчить, знову таки, про цілеспрямовану політику виселення громадян України з метою їх подальшої деукраїнізації. За даними уповноваженої Верховної Ради України з прав людини Людмили Денісової, до Росії на останню декаду квітня вивезено понад 915 тисяч українців, серед яких 170 тисяч дітей (за російськими даними, кількість біженців перевищила мільйон, із них 182 тисячі — діти).

Петро Андрющенко, радник мера Маріуполя/Telegram

Про те, що масовість жертв і біженців, глобальність руйнації нашої країни є не наслідком війни, яка «пішла не за планом» російського переможного бліцкригу, а реалізацією плану знищення української нації та державності, свідчать не лише заяви російського керівництва та багатолітня робота державної пропагандистської машини на розпалювання ненависті росіян до українців.

Ще одне свідчення запланованого терору — підготовлені до початку наступу мобільні крематорії та 45 тис. мішків для трупів. Знову згадаємо, як усі жартували про підготовку росіян до власних великих воєнних втрат. Але після того, як ми дізналися, що російська армія самовпевнено розраховувала захопити Україну за пару тижнів, стало зрозуміло, що все це готувалося для приховування масових жертв зачисток українців уже на окупованих територіях.

І нарешті для найбільш недогадливих: розшифровку путінської мети з «денацифікації» нашої країни дав Тімофей Сєргєйцев у статті на РИА Новости «Що Росія має зробити з Україною». В ній автор відкрито заявляє, що денацифікація — це деукраїнізація, а назва «Україна» не повинна бути збережена.

Маючи всі підстави вважати, що головною метою нової російської агресії проти України є повне знищення Української держави та української ідентичності, Верховна Рада України 14 квітня 2022 року ухвалила Постанову № 7276 «Про Заяву Верховної Ради України «Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні»». Український парламент від імені Українського народу звернувся до ООН, Європейського парламенту, Парламентської асамблеї Ради Європи, Парламентської асамблеї ОБСЄ, Парламентської асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав із закликом визнати факт вчинення РФ геноциду в Україні, а також злочинів проти людяності та воєнних злочинів на території нашої держави.

Існує два шляхи міжнародного визнання факту геноциду — політичний та юридичний. Політичний є, швидше, виявом солідарності та засудження, і він, безперечно, має великі значення та вплив. Ми вже йшли цим шляхом визнання Голодомору геноцидом. На сьогодні рішення про визнання російської агресії геноцидом Українського народу вже ухвалили парламенти Естонії, Латвії та Палата громад парламенту Канади.

Разом з тим, якщо ми говоримо про кримінальну відповідальність того ж Путіна та інших російських політичних і військових посадовців, а також їхніх пропагандистів за геноцид в Україні — то йдеться саме про необхідність юридичного визнання.

Розслідування фактів скоєння геноциду та засудження винних у його організації можливе:

• або національними слідчими органами та судами. (Це вже робиться, і не лише в Україні. Національні кримінальні провадження відкрили Швеція, Латвія, Польща та інші країни);
• або через спеціально створений ООН Міжнародний трибунал (як це було із розслідування геноциду в Руанді та геноциду у Сребрениці);
• або з допомогою постійно діючого Міжнародного кримінального суду.

Слід зазначити, що Міжнародний кримінальний суд (МКС) створений на основі Римського статуту з метою переслідування осіб, котрі обвинувачуються саме у злочинах, що кваліфікуються як геноцид, воєнні злочини та злочини проти людяності. Позитивним результатом винесення вироків у МКС є присудження відшкодувань потерпілим.

Проте МКС дає судову оцінку діям конкретних посадових осіб, які обвинувачуються в організації чи проведенні геноциду, і не здійснює заочного провадження. Суд можливий лише над заарештованими і доставленими до Гааги особами. Таким чином, реалізація мети визнання (а це — факт судового вироку) та відповідальності російського політичного і військового керівництва за вчинення геноциду Українського народу трохи проблематична.

МКС може розглядати справи за трьох умов:

• держава підписала й ратифікувала Римський статут (Україна досі не ратифікувала цей міжнародний документ, проте визнала юрисдикцію Суду саме за статтями, в яких ідеться про воєнні злочини та злочини проти людяності);
• Рада Безпеки ООН передає справу до МКС. За всі роки існування Суду таке трапилося лише двічі, у справах щодо Південного Судану (Дарфур) та Лівії;
• з ініціативи Прокурора Суду, якщо був скоєний злочин, який підпадає під юрисдикцію МКС.

У березні 2022 року 41 країна звернулися до МКС з заявами про відкриття провадження. У результаті, Прокурор Міжнародного кримінального суду ініціював розслідування воєнних злочинів Російської Федерації на території України. Це, безперечно, є початком процесу засудження посадових осіб РФ за скоєні злочини і демонстрацією безпрецедентної міжнародної підтримки України.

Встановлення фактів порушення прав людини, воєнних злочинів, як і злочинів проти людяності, — важливий елемент на шляху до визнання спланованого вчинення РФ геноциду Українського народу, проте не дотичний. Для нас важливе доведення цілеспрямованого плану путінської Росії знищити Україну та позбавити українців їхньої ідентичності.

І найоптимальніший варіант для реалізації цієї мети — створення спеціального Міжнародного трибуналу, про що говорив міністр закордонних справ Дмитро Кулеба. Хоча тут варто зазначити, що всі попередні Міжнародні трибунали створювалися Радою Безпеки ООН, де РФ має право вето.

Єдиний виняток — Спеціальний трибунал у Камбоджі (або т.зв. Надзвичайні палати в судах Камбоджі), створений рішенням Генеральної Асамблеї ООН у 2003 році. Можливо, саме цей шлях — створення на підставі рішення ГА ООН спеціального об’єднаного трибуналу з міжнародних та українських суддів і прокурорів — є для нас найбільш реалістичним.

Більше статей Ірини Павленко читайте за посиланням.