Невивідні

На північному сході Молдови, на території невизнаного Придністров'я, яке межує з Україною, дислокується Оперативна група російських військ (ОГРВ).

Понад чверть століття Кишинів домагається, щоб Москва вивела своїх солдатів. Марно: росіяни не збираються йти з регіону, про що в черговий раз зухвало заявили на початку жовтня. "У тих, хто вимагає виведення російських військових, надто коротка історична пам'ять", - зауважив статс-секретар, заступник міністра закордонних справ РФ Григорій Карасін, відсилаючи до подій придністровського конфлікту 1992 року.

Та якщо відкинути патетичні заяви російських дипломатів, то на поверхні - прагматичний розрахунок Кремля: отримати всі можливі дивіденди у відносинах з країнами регіону та "великої сімки". "Російські війська перебуватимуть в Придністров'ї доти, доки це вигідно Росії", - так прокоментував DT.UA ситуацію спецпредставник України з питань придністровського врегулювання Віктор Крижанівський.

По-перше, присутність ОГРВ у невизнаній республіці потрібна Москві для демонстрації триколора та як іще один військовий форпост Росії, що має свідчити про російське домінування в цьому регіоні.

По-друге, присутність у нестабільному регіоні російських солдатів дає Кремлю політичні важелі впливу на Кишинів, де при владі уряд, який декларує євроінтеграційний курс.

По-третє, російська військова група у Придністров'ї - це і база для ведення радіоелектронної розвідки проти України, і плацдарм для дестабілізації Одеської області, і канал для проникнення російських диверсійно-розвідувальних груп у нашу країну.

Нарешті, по-четверте, ОГРВ - це й засіб впливу на Тирасполь, де місцеві політики, навіть проросійськи налаштовані, проявляють схильність до самостійної гри.

Не дивно, що Кремль так противиться пропозиціям вивести ОГРВ. За словами Г.Карасіна, розквартировані у Придністров'ї російські військові запобігають "виникненню нового джерела відкритої напруженості в південно-східній частині Європи". Насправді ж присутність ОГРВ у регіоні сприяє не врегулюванню придністровського конфлікту, а його консервації. Що вигідно Кремлю: існування ще одного вогнища нестабільності підвищує цінність Росії як геополітичного гравця.

Як зазначає В.Крижанівський, у придністровському врегулюванні "нічого не рухається. Є тільки демонстрація руху, викликана прагненням сторін уникнути звинувачень у зриві переговірного процесу". За його словами, обговорюються тільки технічні питання - про спільний телефонний зв'язок, про статус документів, про свободу пересування. Вони лише полегшують життя жителям Придністров'я, але не стимулюють керівників регіону до переговорів про реінтеграцію. Тирасполь і Москву подібний розвиток подій більш ніж улаштовує. Навіщо ж тоді виводити "придністровський контингент"?

Аргументуючи необхідність зберегти Оперативну групу російських військ, у Москві часто й свідомо приписують її військовослужбовцям функції миротворців. Однак заяви російських чиновників далекі від дійсності.

Солдати ОГРВ - зовсім не миротворці: їхній правовий статус не врегульований. По суті, вони перебувають у Молдові незаконно. Що й визначив у травні ц.р. Конституційний суд Молдови, який фактично визнав російські війська окупаційними. Цим військовослужбовці ОГРВ принципово відрізняються від 402 російських миротворців зі складу Спільних миротворчих сил (СМС). Але в Тирасполі й Москві не роблять різниці між солдатами ОГРВ та "блакитними касками" СМС.

Нагадаємо, що Спільні миротворчі сили перебувають у Придністров'ї на підставі угоди "Про принципи мирного врегулювання збройного конфлікту у Придністровському регіоні Республіки Молдова", підписаного в липні 1992 р. президентами Молдови і Росії - Мірчою Снєгуром і Борисом Єльциним. До складу контингенту входять, крім російського підрозділу, також молдовський та придністровський. Україну представлено 10 військовими спостерігачами.

Інша річ ОГРВ. Ще за часів Радянського Союзу на території Молдови розміщалася 14-та гвардійська армія, підрозділи якої брали активну участь у конфлікті на боці придністровців. У квітні 1995 р. російський Генштаб переформатував 14-ту армію в Оперативну групу російських військ у Придністровському регіоні Республіки Молдова.

На ОГРВ, по-перше, покладено завдання охороняти арсенали в селі Колбасна, що розташовані всього за 4 км від українського кордону. На момент розпаду СРСР там зберігалося близько 200 тис. тонн озброєння та боєприпасів 14-ї армії. По-друге, у планах російського Генштабу прописано використання військовослужбовців цього угруповання при зміні ситуації в регіоні. На сьогодні чисельність ОГРВ становить близько 1300 осіб. Багато із цих військовослужбовців - місцеві жителі, які мають, крім придністровського, молдовського, румунського та українського паспортів, іще й російський: 150–200 тисяч придністровців є громадянами РФ.

Від початку дев'яностих Кишинів, посилаючись на статтю 4 підписаної 1992 року Угоди про припинення вогню, прагнув домогтися від Москви виведення підрозділів спочатку 14-ї армії, а потім - Оперативної групи російських військ. 1994 року росіяни навіть погодилися вивести свої війська з молдовської території. Але ставили умову - одночасне врегулювання придністровського конфлікту.

У результаті в жовтні 1994 р. було підписано угоду про правовий статус, порядок і строки виведення військових формувань Росії, які тимчасово перебувають на території Молдови. У цьому документі встановлювався строк виведення російських військ - три роки від дня набрання документом чинності. Але угода не була ратифікована Російською Федерацією, і тому не набрала чинності.

У Москві пояснювали необхідність збереження ОГРВ у Придністров'ї, по-перше, відсутністю прогресу в урегулюванні конфлікту та визначенні особливого статусу регіону. По-друге, невирішенням проблеми вивезення та утилізації арсеналів у селі Колбасна. Угоду про військове майно 14-ї армії, підписану в березні 1998 р. в Одесі, яка містила календар виведення особового складу ОГРВ і графік передачі та знищення боєприпасів і озброєнь до грудня 2002 р., також не було реалізовано.

Щоправда, на початку двотисячних, коли активно обговорювався запропонований російською стороною "меморандум Козака" і молдовська влада була близька до того, щоб погодитися на федералізацію Молдови, росіяни вивезли близько 40 поїздів з боєприпасами та військовим майном. За даними російських джерел, на цей час на складах зберігається 19–21,5 тис. тонн боєприпасів - снарядів, авіабомб, гранат, мін, патронів.

Як заявляє Г.Карасін, Росія, як і раніше, готова вивезти ці боєприпаси, але "зробити це можна лише в результаті досягнення реального придністровського врегулювання". "На жаль, до цього поки що далеко. Відповідні умови ще не дозріли", - стверджує заступник голови МЗС РФ.

Не виконала Москва й добровільно прийнятого на себе на Стамбульському саміті ОБСЄ 1999 р. зобов'язання вивести війська з території Молдови до кінця 2002-го. При цьому російські дипломати лицемірно заявляють: "Вектор ніколи не змінювався: щойно створювалися політичні умови, російська сторона ініціювала кроки зі скорочення цих сил".

Вичерпавши можливості двосторонньої дипломатії, Кишинів став активніше задіювати міжнародні організації. Серед останніх кроків Молдови - озвучування вимоги про виведення російських військ на нещодавній сесії Генасамблеї ООН, оскільки присутність військовослужбовців РФ "становить загрозу для підтримання міжнародного миру та безпеки". Проросійський президент Ігор Додон назвав цей крок уряду черговим антиросійським демаршем.

У ситуації, коли Москва ігнорує вимоги Кишинева, переговори про виведення ОГРВ фактично стоять на місці й немає жодних перспектив виведення російських військ у найближчі роки, молдовська влада наважилася використати такий специфічний захід, як максимальне посилення режиму перетину кордону для російських військових, які прямують у Придністров'я. Тут Кишинів об'єднав свої зусилля з Києвом.

Російсько-українська війна змусила українських політиків по-новому подивитися і на придністровський конфлікт, і на проблему перебування ОГРВ: 2014 року існувала загроза російського воєнного вторгнення в Україну з боку Придністров'я. У результаті українська влада не обмежилася тільки посиленням патрулювання придністровської ділянки українсько-молдовського кордону, копанням рову або рішенням пропускати вантаж у Придністров'я лише за умови узгодження з молдовським Нацагентством з безпеки харчових продуктів.

Восени 2014 р. Кишинів повідомив Москві, що у зв'язку з ситуацією в Україні російська сторона повинна за місяць повідомляти молдовську про прибуття російських військових, які прямують у Придністров'я. Крім того, за повідомленнями молдовські прикордонники пускають тільки тих, хто їде на ротацію в російський контингент Спільних миротворчих сил. Тих, хто прилітає без попередження, затримують, оголошують "небажаними" і депортують.

У свою чергу у травні 2015 р. Київ денонсував, у числі інших українсько-російських документів у військовій сфері, і міжурядову угоду про транзит через Україну військових формувань Росії, які тимчасово перебувають на території Молдови. Після чого російські політики затягнули традиційну мантру про те, що Україна спеціально провокує ще одну війну, утруднюючи ротацію "російських миротворців".

За два роки після того як українська влада денонсувала угоду про військове співробітництво, Г.Карасін переконує, що це рішення "не позначилося на діяльності наших військовослужбовців, які продовжують виконувати свої обов'язки в повній відповідності з положеннями російсько-молдовських угод". Звичайно ж, російський дипломат лукавить: денонсація угоди ускладнила життя російських військових у регіоні, які звикли до тепличних умов. Хоча рішення Києва і Кишинева про транзит російських військовослужбовців до Придністров'я й не може змусити Кремль відмовитися від присутності свого контингенту в невизнаній республіці, але це необхідний крок, який наближає виведення російських військ.