Навіщо Росії Європа?

Історія відносин Росії з Європою завжди була наповнена протиріччями й різкими поворотами.

От і менш ніж за десять останніх років у цих відносинах сталося кілька запаморочливих віражів. За копітким вибудовуванням парадигми рівноправного співробітництва пішли агресивні спроби Москви нав'язати свою реальність, на зміну яким приходять скромніші зусилля. Вони спрямовані вже не на те, щоб змінити Європу, а на те, щоб отримати від неї низку гарантій того, що Росію прийматимуть такою, якою вона стала за останні роки. При цьому, попри дуже серйозний прогрес, досягнутий у розумінні сучасної російської держави з погляду інтересів Європи як політичного регіону, питання ефективної політики стосовно Москви залишається відкритим.

Міраж рівноваги

Колись Володимир Путін підхопив давній витончений план і очолив його реалізацію. Він вирішив створити потужний Євразійський Союз із країн колишнього Радянського Союзу. У своїй програмній статті 2010 р. Путін стверджував, що нове об'єднання відіграватиме "роль ефективної зв'язки між Європою й динамічним Азіатсько-Тихоокеанським регіоном". Там же він лукаво говорив, що не збирається "кого-небудь квапити або підштовхувати" до євразійської інтеграції. Насправді і квапив, і підштовхував. І передусім - вічно бунтівливу в цьому питанні Україну.

За планом беззмінного керівника Росії під гаслом єдиної й неподільної Європи планувалося зробити прямо протилежне - гранично жорстко розділити її на зони впливу Європейського Союзу і Євразійського Союзу (читай - Росії). Україна в цьому розкладі залишалася за поребриком Європи й поверталася до зони впливу Москви. Відмова Києва підписати Угоду про асоціацію з ЄС, помножена на колапс "сімейної" економічної моделі Віктора Януковича, в перспективі неминуче розвертала Україну у бік Євразії. Революція гідності й агресія Росії проти України обнулили цей план.

Неймовірною ціною Україна взяла курс на Євросоюз. Євразійський Союз зіщулився. Подальша спіраль ескалації у відносинах Росії та ЄС через її агресивні дії в Україні, пробуксовування інтеграції в Євразійському Союзі, де Москва швидко дала зрозуміти, що союзний інтерес тотожний виключно російському інтересу, і закручування гайок у самій Росії повністю змінили логіку політики Кремля.

Про управління Європою на рівні з ЄС Путіну довелося забути. У Москві вирішили, що оскільки домовитися з ЄС про спільні врівноважувальні правила гри не вдалося, треба нав'язати йому російські правила.

Мета цих зусиль була амбіційною - змінити Європу так, щоб вона прийняла реальність, нав'язану Росією, як взаємовигідну модель. Ця реальність включає згоду з анексією Криму й зняття найбільш дошкульних для Росії економічних санкцій. А також тимчасову фіксацію України як сірої зони, що зависла між двох полюсів з наступним дрейфом на Схід, і відмову від логіки співробітництва з ЄС у просуванні в Росії європейських цінностей демократії, прав людини й верховенства права, які Москва відверто зневажає. Коротко кажучи, оферта Росії Європі була така: от зона нашого впливу, ми маємо право робити тут усе, що хочемо, а ви зобов'язані приймати всі наші дії як даність.

Руйнуй і пануй

Перше системне зусилля з досягнення цієї мети було вкрай агресивним. Росія почала руйнувати солідарність держав-членів ЄС, розхитувати ключові демократії, підтримувати крайні ліві й крайні праві сили політичного спектра, а також будь-які рухи проти Євросоюзу. Сюди ж увійшли кампанія дезінформації й промацування протестних можливостей російських "співвітчизників" у країнах ЄС, дискредитація України та її дестабілізація ударами як ззовні, так і зсередини.

Росія агресивно, з використанням заборонених прийомів, спробувала перезавантажити політику низки європейських країн під себе. Однак до 2017 р. стало зрозуміло, що ця зухвала "багатоходівочка" не спрацювала. Ангела Меркель прорахувала Володимира Путіна раніше за інших, і Німеччина обрала послідовну позицію щодо стримування Росії. Подовження санкцій ЄС перетворилося на системно повторювану дію завдяки забезпеченій колись Україною прив'язці цього питання до повного виконання Росією Мінських угод. Вузол голландського референдуму не розрубали, а акуратно розв'язали спільними зусиллями Нідерландів, України і Євросоюзу. Угода про асоціацію України з ЄС і безвізовий режим стали реальністю. Російська фішка націоналізму у Франції не зіграла. Поза ЄС спроба перевороту в Чорногорії провалилася.

Звичайно, у Москви ще залишаються серйозні зачіпки в країнах Євросоюзу, якими можна дражнити й чекати ліпшого моменту для реалізації власних планів. Залишаються в неї й мережі впливу: одні - успадковані від СРСР, інші - створені вже власноруч. Але на сьогодні Росія програла свій бліцкриг у Європі.

Утім, поразка в жодному разі не означає капітуляцію. Власне, в Росії поки що й не проглядається інший шлях, крім ескалації, створення нових викликів, щоб згодом торгувати ними, і підвищення ставок, іноді до рівня ва-банку. І це, до речі, проблема Росії, адже цілі доводиться визначати скромніші, а ризики стають, щодалі вищими.

Є в Росії й свої переваги. Крім статусу у світовій політиці й купи вже створених нею проблем, це відсутність страху генерувати нові. Улюблена схема Москви - створити проблему, а потім ультимативно заявити партнерам, що розв'язувати її треба всім гуртом. Принадність цієї тактики в тому, що такі ситуації не є лінійними, а передбачають варіативність сценаріїв їх розвитку.

На вході Росія може сама не знати, в який саме сценарій втягнуться її партнери, але вона буде готова до кожного з них. У результаті, залежно від сценарію, Росія може програти, а може добути те, чого бажає, або частину бажаного; або, у разі неминучості негативного кінця сценарію, їй, як мінімум, мають допомогти зберегти обличчя (читай - отримати бодай якийсь бонус). В окремих випадках можна просто в останній момент шляхетно вийняти партнерів із зашморгу, в який до цього їх засунули. Таким чином, метою створення проблем є руйнування статус-кво на всіх рівнях. Так Росія постійно шукає можливостей зміцнити свій вплив.

Рада російської Європи

Описану стратегію Росії, яка поки що не спрацювала в кількох країнах Євросоюзу, вона нині застосовує її в загальноєвропейських інституціях. Якщо не вдається утримати їх від тиску на Москву, наступним кроком є спроба перезавантажити такі організації під себе.

ОБСЄ, що відіграє найважливішу роль в урегулюванні розв'язаного Росією конфлікту на Донбасі, паралізована правилом консенсусу. Прийняти рішення без Росії технічно неможливо. Штучно створена ситуація, за якої організація вперше в історії залишилася без Генерального секретаря, Директора Бюро з демократичних інститутів і прав людини, Представника зі свободи ЗМІ й Верховного комісара з національних меншин.

Усі три інститути не раз і гостро критикували Росію, викликаючи в неї головний біль. Природно, у відповідь Росія не забарилася і створила ситуацію, за якої майбутні топ-менеджери розумітимуть, завдяки кому їх призначили на їхні посади й кого треба рішуче критикувати, а до кого ставитися як до тендітної російської порцеляни. Створивши проблему, Росія у фіналі кризи блискуче її владнала - підтримала призначення й стала зіркою зустрічі міністрів у Мауербаху.

Ще драматичніше розвивається ситуація в Раді Європи. Тут не діє правило консенсусу під час прийняття рішень у Комітеті міністрів. Тут після 2014 р. Росія зазнала низки принизливих поразок. Тут позиції Росії значно слабкіші, ніж в ОБСЄ, тому зусилля з перезавантаження організації ще жорсткіші.

Після анексії Криму проти російської парламентської делегації в ПАРЄ застосували санкції. В 2015 р. термін їх дії минув, і Росія приїхала на сесію Асамблеї, але її повноваження не затвердили, що автоматично означало неможливість участі в роботі. У 2016 р. російські парламентарії навіть не ризикнули їхати до Страсбурга. Замість цього запустили "операцію Аграмунт": чинний голова ПАРЄ Педро Аграмунт зробив повернення Росії пріоритетом своєї діяльності.

А тим часом за ці три роки ПАРЄ прийняла низку гранично жорстких документів шодо Росії зі списком вимог до неї. Вишенькою на торті стало перейменування в жовтні 2016 р. резолюції ПАРЄ з "Політичні наслідки конфлікту в Україні" на "Політичні наслідки російської агресії в Україні".

У дусі нав'язування своїх правил Москва не збиралася щось виконувати, а, навпаки, висунула вимоги, які Асамблея зобов'язана задовольнити, аби знову мати честь бачити Росію у своїх лавах. Серед них: відмовитися від можливості застосовувати санкції проти національних делегацій, перейти від моніторингу конкретних країн до моніторингу загальних для всіх країн тем і стовідсоткові гарантії того, що повноваження російської делегації Асамблея затвердить. Перші дві вимоги знищують ПАРЄ, а останнє практично неможливо виконати.

Статус-кво станом на початок 2017 р. категорично не задовольняв Росію. І вона різко підвищила ставки, звозивши Педро Аграмунта в Сирію в складі російської делегації, де той зустрівся з Башаром Асадом. Усе було розіграно як по нотах, коли "Первый канал" зробив про візит сюжет, у якому "безневинно" підкріпив інформацію потрібними відеодоказами, від яких, за словами посла однієї впливової країни, у нього очі полізли на лоба. Асамблея негайно зажадала відставки свого голови, але той і не думає здаватися. А навіть якщо думає, то немає підстав уважати, що російські друзі Аграмунта дозволять йому це зробити.

Дон Педро завзято бореться за посаду, заперечує примусову відставку, яка очікується в жовтні, погрожує судом. Він тепер ідеальний тумблер регулювання температури нагнітання протистояння в ПАРЄ. Як і група "Вільних демократів", яка оголосила про своє створення в червні й складається зі членів ПАРЄ, м'яко кажучи, прихильних до Москви та її порядку денного.

Так, прямо не беручи участі в роботі ПАРЄ, Росія зробила все від неї залежне, аби допомогти Асамблеї поринути в найглибшу кризу, органічно доповнену розслідуванням корупції в ПАРЄ, яке повністю підтримує Євросоюз та інші країни, включаючи Україну. У результаті інституціональний авторитет Асамблеї якщо не втрачено остаточно, то вже істотно підірвано. Нині їй нав'язують не тільки ідеологічну, а й організаційну кризу.

У Комітеті міністрів Росія не може блокувати прийняття невигідних для неї рішень і просувати свої ініціативи. У 2014 р. в одному з затверджених рішень було використано безпрецедентне формулювання "військове втручання Росії в Україну". Це було серйозним досягненням, адже, на відміну від парламентаріїв, уряди більш сковані в питаннях термінології.

Найбільш же хворобливим ударом для Москви стало ініційоване Україною рішення Комітету міністрів про ситуацію в Криму від 3 травня 2017 р. Комплексний документ гранично жорстко оцінив дії окупанта. Росія максимально напружилася, щоб заблокувати прийняття документа, але програла й виплеснула всі емоції в барвистій заяві МЗС РФ. Рішення безапеляційно назвали "нікчемним" і таким, що й відбиває "проштамповані Комітетом міністрів київські міркування".

І, нарешті, Європейський суд із прав людини. Гірка іронія в тому, що Росія системно виконує рядові рішення ЄСПЛ. І за це її справедливо хвалять. Але зовсім інакше вона поводиться, коли йдеться про рішення, що зачіпають її фундаментальні інтереси. Щоб захиститися від юрисдикції ЄСПЛ у таких справах, 2015 р. Володимир Путін підписав закон, що дозволяє Конституційному суду повністю або частково ігнорувати рішення Європейського суду. У 2017 р. цією можливістю скористалися, коли Конституційний суд ухвалив, що Росія може не виплачувати колишнім акціонерам ЮКОСа компенсацію, визначену рішенням ЄСПЛ.

Та є рішення Європейського суду страшніше, ніж у справі ЮКОСа. У Раді Європи є думка, що через нього Володимир Путін відчуває особисту ворожість до суду. Йдеться про справу "Ілашку та інші проти Молдови і Росії". У рішенні суду від 2004 р. було встановлено факт того, що Росія здійснює ефективний контроль на території Придністров'я, а отже, відповідає за порушення прав людини в цьому невизнаному регіоні Молдови. Просто уявіть юридичні наслідки застосування цієї доктрини в купі справ про порушення прав людини на Донбасі, і ви зрозумієте причини особистої ворожості голови російської держави.

На тлі зростаючого невдоволення своїм становищем у Раді Європи й відсутності жодних перспектив його поліпшити Росія застосувала звичну для себе тактику. Вона різко підвищила ставки, створила комплексну кризу, вихід з якої має відбутися на російських умовах. 30 червня Москва заявила, що вирішила призупинити сплачувати свій внесок до Ради Європи за 2017 р. до безумовного поновлення в повному обсязі повноважень її делегації в ПАРЄ.

При цьому невиплачена сума перевищує фінансові потреби ПАРЄ. Бюджет Асамблеї - усього близько 18 мільйонів євро. А Росія відмовилася перерахувати 22 мільйони євро при загальному бюджеті Ради Європи 430 мільйонів 409 тисяч євро. Таким чином, ідеться про атаку на Раду Європи загалом.

Мета ескалації - повернути собі ініціативу в цій організації. А якщо це не вдасться, то запустити процес її паралізації за тією ж схемою, що і в ОБСЄ. Недарма МЗС РФ у тій же заяві гранично чітко позначив свій фундаментальний інтерес. Там повідомили, що "відсторонення російських парламентаріїв від участі в майбутньому затвердженні в ПАРЄ високих посадових осіб Ради Європи, включаючи Генсекретаря, його заступника, Комісара з прав людини і суддів Європейського суду з прав людини, поставить під сумнів їхню легітимність у контексті відносин Росії з Радою Європи загалом". Такий сигнал, що не потребує перекладу з дипломатичної мови на людську.

Автор цих рядків на засіданні Комітету міністрів прямо заявив, що рішення Росії - це шантаж Москвою Ради Європи. Це розуміють і інші члени організації. Але чого вони поки що не розуміють, так це кінцевої мети Москви. І головне - якою має бути реакція на її дії.

Тактичний цугцванг

Нині Рада Європи переживає етап відносин із Росією, який низка держав - її членів - уже успішно пережили. ОБСЄ, здається, теж пережила гостру фазу кризи, але лише час покаже, які поступки Росії було зроблено. Якщо Рада Європи встоїть під тиском і захистить свою інституціональну цінність і цілісність, то в стратегічній перспективі Росія відступиться. Але тактично, хай би як розвивалися подальші події, кожен новий хід може поліпшувати або погіршувати позицію Росії чи її опонентів, тоді як позиція Ради Європи незмінно погіршуватиметься.

Візьмімо сценарій, за якого Росія повертається в ПАРЄ. Гроші надходять у бюджет. Легітимність обраних топ-чиновників організації не ставиться під сумнів. Формально панує єдність і діалог. У реальності запускається ефект доміно. Асамблея перетворюється на одну зі сцен Армагеддону, а кожна держава-член організації отримує чіткий сигнал: байдуже, наскільки жахливі твої дії, в результаті тобі однаково все простять. Не подобаються, наприклад, комусь висновки Венеціанської комісії щодо його законодавства? Шантажуй, і Венеціанка ляже до твоїх ніг. Доведено Росією. За такого сценарію Рада Європи збереже свою цілісність, але втратить цінність.

Є й інший сценарій. У деяких європейських країнах обговорюють версію, що ризикована витівка росіян у Раді Європі спрямована на те, щоб у перспективі двох-трьох років Росію примусово виключили з цієї організації за порушення статуту. У такому разі в січні Росію не повернуть у ПАРЄ. Це означатиме, що Рада Європи справді захищає свої цінності, а не думає, як би дорожче їх обміняти на уявну стабільність.

Та це, найімовірніше, означатиме й те, що Москва не сплатить свій внесок до бюджету за 2018 р. А це вже системна фінансова криза організації. Ключові призначення Росія не визнаватиме. А це вже криза виконання місії організації. Паралельно росіяни запустять додаткові механізми розхитування Ради Європи зсередини. Адже мережа своїх людей у секретаріаті організації й серед членів ПАРЄ розгалужена й активна.

Раду Європи лихоманитиме. Вона буде скована внутрішніми блокадами й опиниться в ситуації шахової вилки: або йти на саміт 2019 р. і красиво перезавантажувати організацію під Росію, або просити Росію вийти. Перший варіант - це кінець Ради Європи в тому вигляді, в якому ми її знаємо. Другий варіант дозволить Москві зіграти її улюблену роль скривдженої і такої, яку не розуміють, обвинувачуючи всіх у русофобії. Додаткові бонуси - вихід з-під юрисдикції ЄСПЛ і моніторингових механізмів Ради Європи. Але саме цього, зважаючи на все, і не хочуть допустити в центрах прийняття ключових рішень. Там уважають, що Росію слід тримати під контролем, а не відпускати в зовсім вільне плавання. Правда, Раді Європи від цього не легше, і пошук якогось оптимального для всіх рішення триває.

По-хорошому, Росію слід було попросити на вихід з Ради Європи ще 2014 р. - за грубе нехтування статтею 3 Статуту шляхом здійснення військової агресії проти України (порушення принципу верховенства права) і системного порушення прав людини на окупованих територіях. Але тоді рука ні в кого не піднялася. Навряд чи підніметься вона й у нинішніх
обставинах.

Стратегічний оптимізм

При спостереженні за діями Москви в Раді Європи й на континенті загалом не створюється враження, що Росія хоче піти з Європи. Здається, вона якраз прагне залишитися. Десь - на правах хазяїна, а десь - на правах гостя в дорогому ресторані, який їсть найліпші страви й п'є найдорожчі вина, чіпляється до пані за сусіднім столиком і б'є посуд, знаючи, що виставлений йому рахунок зможе оплатити без істотних для себе втрат.

Цей план уже значно скромніший за попередній, у рамках якого гість мав намір просто підірвати ресторан. Однак, щоб змусити Європу упокоритися з такою Росією, не поділяючи її філософії й політики, регіон треба гарненько потрясти. Щоб одне з лих почало видаватися ліпшим. Це і робить Росія.

Слід зазначити, що Росія не діє в ізоляції. Є країни всередині Євросоюзу й поза ним, що мають свої причини бути незадоволеними нинішнім станом справ на континенті. Ситуативні альянси між ними вже ускладнюють протидію деструктивним діям Москви.

Ця гра вкрай складна і, як ми вже зазначали, ставки в ній високі. Передбачити результат не береться ніхто, але більшість розуміє життєву важливість боротьби, потребу приймати оптимальні рішення, а не робити бездумні поступки. І це вже непогано.

За останні три роки Європа продемонструвала, що вміє захищати свої цінності. Так, вона не завжди робить це швидко, ефектно й рішуче, часто з безліччю компромісів. Такий уже генетичний код Європи. Але й такій Європі безкомпромісно агресивна Росія не змогла нав'язати свої правила, хоча і витратила на це феноменальні політичні й фінансові ресурси і продовжуватиме витрачати свої запаси.

Росія залишиться в Європі у всіх можливих значеннях. Але не для всеосяжного співробітництва. Європа потрібна Росії як антитеза, точно так само, як Україні потрібна Росія. Москва зберігатиме свій вплив на європейські справи й, можливо, навіть матиме якісь тактичні перемоги. Але вже не заради того, щоб змінити Європу під себе, а щоб Європа мінімізувала або принаймні не підвищувала ціну за низку особливостей російської внутрішньої й зовнішньої політики.

Завдання європейської України полягає в тому, щоб можлива мінімізація не відбувалася за наш рахунок, а ціна для Росії, навпаки, підвищувалася в міру потреби. Досвід останніх років свідчить, що це цілком здійсненне завдання.