Між «Мрією» та «Рухом»

31 жовтня Грузію чекають чергові парламентські вибори. Ще один раунд протистояння чинної влади та опозиції може мати далекосяжні наслідки й для України. Адже у разі перемоги опозиціонерів  Міхеіл Саакашвілі має шанс повернутися до Грузії.

Нинішнього  року в порядок проведення виборів було внесено зміни. Раніше в Грузії функціонувала повноцінна змішана система, коли  кількість депутатських мандатів майже порівну розподілялася між представниками політичних сил, які подолали прохідний бар’єр, та переможцями голосування в одномандатних округах. При цьому правляча партія традиційно мала кращі позиції на виборах депутатів-мажоритарників, використовуючи різні прийоми (зокрема й  державні ресурси) для просування своїх кандидатів. Це дозволяло їй утримати власні позиції, навіть маючи  незадовільні результати по багатомандатному округу.

Саме таким чином завершилися попередні парламентські вибори в Грузії у 2016 році. Правляча коаліція «Грузинська мрія» здобула на них трохи менше 50% голосів. Утім, змогла забезпечити собі стабільну більшість у парламенті завдяки абсолютній перемозі своїх мажоритарників. Певна річ, опозиція не могла допустити повторення такої ситуації. Вимога змінити виборче законодавство стала однією з основних під час торішніх  масових протестів.

Врешті-решт влада пообіцяла відмовитися від змішаної системи на користь пропорційної – але відповідних змін  так і не було затверджено. Це спричинило нову хвилю критики, до якої долучилися й західні партнери Грузії. Лише після цього сторонам вдалося досягти компромісу, який обмежив кількість мандатів, що розігруються на одномандатних округах. Відтак нинішнього  року лише 30 зі 150 місць у парламенті отримають мажоритарники. Решта  120 мандатів будуть розподілені на пропорційній основі серед політичних партій, котрі  зможуть подолати прохідний бар’єр. Утім, він зафіксований на надзвичайно низькому рівні – 1%. Це істотно  спрощує доступ до парламенту для менших за впливом політичних сил. 

На вибори йдуть кілька десятків партій. Основна боротьба розгортається між традиційними суперниками – правлячою коаліцією «Грузинська мрія» та опозиційним «Єдиним національним рухом» (ЄНР). Протистояння між ними становить основний зміст політичного життя Грузії впродовж  останніх років.

Перша сила була сформована навколо партії «Грузинська мрія – Демократична Грузія» мільярдера Бідзіни Іванішвілі. Вона керує країною з 2012 року, прийшовши до влади на хвилі невдоволення тодішнім президентом Грузії Міхеілом Саакашвілі. Відтоді триває постійна боротьба між його прибічниками та «мрійниками». Досі  останнім удавалося втримати владу – в тому числі здобувши успіх на президентських виборах 2018 року. Перемогу на них отримала Саломе Зурабішвілі, формально незалежна кандидатка, яка користувалася явною підтримкою «Грузинської мрії».

Втім, правляча політична сила починає «набридати» електорату. Крім того, невдоволення значної частини населення викликає недостатньо жорстка позиція «Мрії» стосовно Російської Федерації. Така політика правлячої коаліції недивна, зважаючи на бізнес-бекграунд Іванішвілі в РФ та реалізований курс на нормалізацію економічних відносин із Москвою. Саме на цьому насамперед намагається зіграти ЄНР – партія Саакашвілі, що прагне взяти реванш за поразки останніх восьми років.

Судячи з останніх даних, жоден із цих  важковаговиків  грузинської політики не зможе самостійно сформувати більшість. Навіть із  допомогою мажоритарників. Згідно з оновленою виборчою системою, для цього політична сила має набрати, щонайменше, 40% голосів на виборах у багатомандатному окрузі. «Грузинська мрія» лідирує в опитуваннях: за різними джерелами, їй віддають перевагу від 24% до 36% респондентів. Її представники оптимістично висловлюються щодо перспектив на майбутнє, але одноособова  більшість у новому парламенті їм зовсім не гарантована.

Натомість ЄНР демонструє стабільний рейтинг на рівні 17% голосів. У парламенті вона може розраховувати на союз із «Європейською Грузією», якій соціологи віддають третє місце на виборах та підтримку 5—6% виборців. Ця партія складається з групи колишніх членів ЄНР, які відкололися від нього три роки тому, але вочевидь готові до спільної роботи у разі необхідності. До них може приєднатися й Лейбористська партія, що  має рейтинг на рівні 2—3%.

Усі ці сили декларують проєвропейську зовнішньополітичну орієнтацію. Але до складу парламенту нині можуть увійти й партії, які дотримуються інших принципів. Російська Федерація активно намагається вплинути на ситуацію в Грузії. Очевидно, що,  крім відносно м’якої «Грузинської мрії», Москві потрібні й справжні проросійські сили в цій державі.

Традиційно таку репутацію має  партія Ніно Бурджанадзе «Демократичний рух – Єдина Грузія», яка балансує на межі прохідного бар’єра. Оприлюднені недавно дані також засвідчують надання Росією підтримки консервативному «Альянсу патріотів Грузії». Ця популістська сила сьогодні виступає з критикою як влади, так і традиційної опозиції. Тривалий час її рейтинг стабільно становив 3%. Втім, за деякими опитуваннями, викриття зв’язків з РФ завдало удару по репутації партії, знизивши її популярність майже вдвічі. 

Звісно, соціологія не дає гарантовано достовірної картини, але демонструє загальний баланс щодо розподілу електоральних уподобань населення. На нього сьогодні впливають декілька чинників.

Питання пандемії коронавірусу та її економічних наслідків залишається ключовим для виборчих процесів нинішнього року. І Грузія тут не є винятком. У цьому  випадку воно грає на користь влади, яка досить успішно боролася з проблемою. Оперативне запровадження жорстких карантинних обмежень дозволило тривалий час стримувати епідемію, сприяючи зростанню рейтингу «Грузинської мрії». Втім, зараз у країні спостерігається спалах хвороби, на який уже звернули увагу в ЄС. Можливо, опозиція ще встигне скористатися виключенням Грузії з європейського списку «безпечних» держав для того, щоб розвінчати репутацію влади як успішного борця проти пандемії.

Не залишається поза увагою виборців і ескалація вірмено-азербайджанського протистояння. Війна біля кордонів не лише додає загальної дестабілізації в атмосферу виборчого процесу, а  й впливає на внутрішню ситуацію в державі, адже азербайджанці та вірмени представляють найпотужніші діаспори в Грузії, які компактно живуть в окремих районах. При цьому в населеній вірменами Джавахетії мають місце сепаратистські тенденції, що створює додаткові проблеми для Тбілісі.

Питання міждержавних відносин у регіоні безпосередньо стає елементом внутрішньополітичної боротьби в Грузії. На початку жовтня прокуратура країни затримала двох членів Комісії з демаркації кордонів. Їх звинувачують у свідомому приховуванні картографічних даних, що призвело до послаблення позиції Тбілісі на переговорах щодо визначення кордонів з Азербайджаном п’ятнадцять років тому. Втім, представники ЄНР вважають справу політично мотивованою провокацією. Вони звинувачують владу в прагненні скомпрометувати Саакашвілі та його команду, представляючи їх як людей, котрі  невдало захищали національні інтереси.

Фактор особистості Саакашвілі продовжує відігравати  надзвичайно важливу роль у політичному житті держави. Виборча кампанія – в разі успіху опозиції – може привести до повернення політика в Грузію. ЄНР уже заявив, що висуватиме його на посаду прем’єр-міністра держави у випадку перемоги. Проте сумнівно, що Саакашвілі швидко залишить Україну, навіть коли  результат  голосування 31 жовтня для його прибічників буде успішним. Наявність відкритих проти нього кримінальних справ та відсутність у політика грузинського громадянства (якого він був позбавлений після набуття українського) в кожному  разі затягнуть процес.

Не слід забувати, що репутація Саакашвілі в Грузії залишається неоднозначною. У грузинському суспільстві досі   немає єдності в оцінці діяльності цього політика. Частина населення залишається його стійкими прихильниками. Тим часом  багато людей критично оцінюють досягнення Саакашвілі. Для когось він  є прапором, навколо якого мають об’єднатися опозиційні до Іванішвілі сили, але для інших — залишається токсичним активом.

Дуже  важливо, як поведеться  відносно нейтральна частина електорату, що  перебуває поза межами давньої конфронтації ярих «мішистів» та «мрійників». У минулому Іванішвілі вдалося переконати населення, що Саакашвілі веде країну в хибному напрямі. Велику роль у цьому зіграли як тривалий час його перебування при владі, так і жорсткість, із якою тодішній президент розганяв вуличні протести у 2007 та 2011 роках. «Грузинська мрія» запевняла, що   керуватиме державою інакшими методами. Але зараз народ утомився від неї так само, як колись від Саакашвілі. Жорсткі дії поліції проти протестувальників улітку 2019 року показали, що в цій сфері жодних якісних змін, порівняно з попередниками, не відбулося. В таких умовах  зрозуміле прагнення електорату до змін, яке грає проти чинної влади.

Тим часом  чимала частина населення навряд чи сприймає Саакашвілі як людину, котра  може принести ці зміни, адже в нього вже був свій шанс. На перший погляд, його повернення до влади, яке анонсує ЄНР, не несе якісної трансформації системі державного управління Грузії. Саме цю точку зору прибічники політика мають спростовувати, переконуючи людей в необхідності знову довіритися цьому, безперечно, харизматичному, втім — неоднозначному політику. Від цього залежать як електоральні перспективи власне грузинської опозиції, так і подальша політична доля Саакашвілі.