Місто республіканського підпорядкування

Буває так, що в результаті нових археологічних знахідок чи відкриттів досі не відомих писемних свідчень деякі населені пункти «дорослішають». А буває й навпаки: коли, всупереч існуванню незаперечних фактів, робляться спроби «омолодити» місто й відмовитися від своєї історії. Саме це ми спостерігаємо в Севастополі, де святкують 225-річчя його заснування. Не кажучи вже про тисячолітній Корсунь, територія якого нині лежить у межах Севастополя, слід, зокрема, нагадати, що задовго до 1783 року на цьому місці існувало татарське поселення Ахтіяр, на території якого, прибувши до Криму, розміщується база Дніпровської флотилії.

Ця база майбутнього Чорноморського флоту 1783 року, відповідно, отримала назву Ахтіяр. Через рік російська імператриця Катерина ІІ розпорядилася побудувати в Ахтіярі одну з нових фортець на межі Катерино­славської губернії, куди б уходив і Крим. Іменний царський указ із цього приводу генерал-губернатору князю Потьомкіну від 10 лютого 1784 року саме й засвідчує, що ця нова фортеця, як і інші на півострові, має будуватися на території наявних поселень: «...7-е. Перекоп, оставляя как он есть, а только с нужным поправлением; 8-е. Евпаторию или Козлов, небольшое укрепление, от которого содержать батарею у Сербулата, как одних только мест для приставания судам, в том краю удобным; 9-е. Крепость большую Севастополь, где ныне Ахтияр и где должно быть Ад­миралтейство, верфь для первого ранга кораблей, порт и военное селение; 10. Балаклаву, исправя как оная есть и содержа стражу ея поселенными тут греческими войсками; 11. Феодосию или Кафу, поправя замки и снабдя их артиллериею; 12. Вместо Керчи и Еникаля, сильную крепость под именем Боспор у Павловского редута, при входе в Боспор Киммерический».

Є ще одна сторінка історії сучасного Севастополя, від якої намагаються відмовитися окремі політики, вводячи в оману і мешканців цього міста, і світову спільноту. Через одинадцять років після підписання україно-російського договору про дружбу, яким Україна і Росія визнали територіальну цілісність одна одної, російські політики знову заговорили про те, що місто взагалі не могло 1954 року передаватися Україні, оскільки «постанова Президії Верховної Ради СРСР не стосувалася Севастополя і його статусу, бо місто з 1948 року до складу Кримської області не входило, було суб’єктом Російської Федерації і підпорядковувалося напряму Москві».

Але якби це справді було так, тобто Севастополь із 1948 року ставав суб’єктом Російської Федерації, то це мала б ствердити Конституція РРФСР. Однак у її тексті того часу не тільки Севастополь, а й інші міста, зокрема Москва та Ленінград, не згадуються як суб’єкти державного устрою. Стаття 14-та, зокрема, гласить: «Російська Радян­ська Федеративна Соціалістична Республіка складається з країв…; областей... Костромської, Кримської, Куйбишевської…; автономних радянських соціалістичних республік…; автономних областей...».

Отже, Основний Закон РРФСР від 1937 року і в редакції 27 травня 1949 року не перед­бачав адміністративно-господарського центру як суб’єкта дер­жавного устрою, даючи перелік лише таких адміністративно-територіальних одиниць, як край, область, автономна республіка, автономна область. А тому закон про доповнення до статті 14-ї Конс­титуції РРФСР, ухвалений 27 травня 1949 року, передбачав надання такого статусу новоствореній Амурській області, яка виділялася з Хабаровського краю.

Севастополь, як і всі міста республіканського підпорядкування, виділяється лише окремим рядком у законі про бюджет РРФСР на 1949 рік.

А тому в довіднику адміністративно-територіального поділу РРФСР Амурська область, як і всі суб’єкти РРФСР, представлена зі своєю територією, а Севастополь, поряд з іншими містам республіканського підпорядкування — Сочі, Горький, Куйбишев, Ленінград, Молотов, Москва, Новосибірськ, Омськ, Ростов-на-Дону, Саратов, Свердловськ, Сталінград, Челябінськ, Казань, — територіально не виділений.

На той час, як бачимо, жодне місто Росії не було суб’єктом її державного устрою, а тому Севастополь залишався складовою частиною Кримської області, хоч і виділявся серед інших міст півострова — Сімферополя, Ялти, Керчі, Феодосії, Євпаторії та Алушти — як адміністративно-господарський центр республіканського підпорядкування.

Сталося це після відвідин Сталіним 8 жовтня 1948 року Севастополя: тоді було ухвалено рішення російської влади про виокремлення міста в республіканське підпорядкування. Указ президії Верховної Ради РРФСР від 29 жовтня 1948 року звучить так: «Виділити місто Севастополь у самостійний адміністративно-господарський центр зі своїм особливим бюджетом і віднести його до категорії міст республіканського підпорядкування».

Але виділення Севастополя в самостійний адміністративно-господарський центр, природно, не викликало внесення змін у Конституцію РРФСР, оскільки він і після 29 жовтня 1948 року залишився у складі Кримської області як суб’єкта РРФСР. Це засвідчує ухвалена того ж дня постанова № 1082 Ради Міністрів РРФСР: «У зв’язку з виділенням міста Севастополя в самостійний адміністративно-господарський центр і віднесенням його до категорії міст республіканського підпорядкування Рада Міністрів РРФСР постановляє:

1. Зобов’язати Міністерство фінансів РРФСР і Кримський облвиконком виділити бюджет міста Севастополя з бюджету Кримської області на 1948 рік і не пізніше 20 листопада 1948 року представити його на затвердження Ради Міністрів РРФСР.

2. Зобов’язати Держплан РРФСР спільно з міністерствами і відомствами РРФСР та Кримським облвиконкомом у межах планів господарського і культурного будівництва та планів матеріально-технічного постачання Кримської області на 1948 рік виділити план господарського і культурного будівництва та план матеріально-технічного постачання міста Севастополя і представити до 20 листопада 1948 року на затвердження Ради Міністрів РРФСР.

3. Зобов’язати Держплан РРФСР, Міністерство фінансів РРФСР, міністерства і відомства РРФСР надалі виділяти місто Севастополь у державному плані і державному бюджеті окремим рядком».

Тобто ця постанова фактично означала лише те, що відтепер Севастополь отримуватиме гроші з Москви напряму, а не через Сімферополь, як раніше, і Кримський облвиконком уже не зможе формально контролювати радянську й господарську роботу в цьому місті. До речі, голова Севастопольської міськради Філіпов, виступаючи 29 січня 1949 року на міській партійній конференції, з цього приводу сказав дослівно так: «В связи с выделением Севастополя в республиканское подчинение ответственность исполкома возрастает. Сейчас, если можно так сказать, мы теряем няньку в лице облисполкома».

Зрештою, і в Москві не вважали, що Севастополь виокремлений із Кримської області. Наприклад, постанова Ради Міністрів РРФСР від 18 грудня 1948 року про затвердження титульного списку середніх шкіл Кримської області включає до нього й севастопольські навчальні заклади такого типу — жіночі №№ 4 і 16, чоловічу №19 і №38.

І той зв’язок, який засвідчує єдність місцевого самоврядування Севастополя з Кримом, виділенням міста в категорію республіканського підпорядкування не розривався. Державна влада Російської Федерації і не думала, і не могла цього зробити. А тому Севастополь не отримав повної самостійності від Сімферополя, залишаючись під його владною десницею у багатьох аспектах єдиного адміністративно-територіального устрою.

Скажімо, в роботі сесії Кримської обласної Ради беруть участь обрані до неї депутати від Севастополя. Вони, природно, як і представники інших регіонів Криму, обирають керівництво, формують постійні комісії. Народний обранець від міста-героя Никорін, наприклад, очолює комісію Кримської обласної Ради з культурно-просвітньої роботи.

Під час відкриття першої сесії третього скликання Кримської обласної Ради депутатів трудящих 28 лютого 1953 року депутат П.Титов, виступаючи й від імені депутатів, обраних у Севастополі, вносить пропозицію обрати головою обласної Ради Дмитра Полянського.

Тоді ж заступником голови виконкому Кримської обласної Ради депутатів трудящих обирається Гаврило Пономаренко, депутат від Сталінського виборчого округу №110 Севастополя.

Серед членів постійних комісій Кримської обласної Ради бачимо таких депутатів, обраних у Севастополі, як прокурор Кримської області Микола Хламов, начальник обласного управління зв’язку Віктор Гончаренко.

І якби Севастополь був справді повністю виокремлений із Кримської області, то хіба змовчав би обласний прокурор Хламов, обираючись від зовсім від’єднаної від Криму адміністративно-територіальної одиниці? Він був би змушений протестувати. Однак такого прокурорського протесту ніде не зафіксовано.

Між іншим, не знайдете ви жодного прокурорського протесту й на такий, здавалося б, прецедент: ще коли Крим перебував у складі РРФСР, вже згаданий Полянський, щойно обраний першим секретарем обкому партії, погоджується на обрання головою Кримської обласної Ради Михайла Кузьменка, який не був її депутатом. Тоді останнього в авральному порядку обирають депутатом Кримської обласної Ради від виборчого округу № 112 Севастополя. А потім, як кажуть, уже справа техніки — провести Кузьменка, який прибув з-поза меж Криму, на посаду голови місцевого облвиконкому.

Нове видання Великої радянської енциклопедії тоді також не виділяє Севастополь в окрему адміністративно-територіальну одиницю: «У Кримській області 14 міст: Сімферополь, Севастополь, Керч, Євпаторія, Феодосія, Ялта...» Як бачимо, у період перебування Кримської області у складі РРФСР ні в Москві, ні в Сімферополі та Севастополі не йшлося про окремий адміністративно-територіальний статус цього міста і повне його виділення з Кримської області. Так, Севастополь як військова база Чорноморського флоту виділявся в самостійний адміністративно-господарський центр, але — не в адміністративно-територіальну одиницю РРФСР. Це не підняло його до рангу суб’єкта РРФСР, саме тому місто не виділяється окремим рядком у Конституції цієї республіки, залишаючись складовою частиною Кримської області.

І саме в такому його статусі — окремого адміністративно-господарського центру в складі Кримської області як суб’єкта РРФСР — остання передає його 1954 року Україні. Якби це було не так, то голова Севастопольської міськради Сергій Сосницький не запрошувався б до Кремля на церемонію затвердження указом президії Верховної Ради СРСР цієї події.

Одразу ж після цього Москва вносить зміни в статтю 14 Конституції РРФСР: «У зв’язку з передачею Кримської області зі складу РРФСР до складу Української РСР... викласти статтю 14-ту Конституції РРФСР відповідно до статті 22 Конституції СРСР таким чином...».

У переліку суб’єктів РРФСР Кримська область уже не значиться. Вона тепер фігурує серед суб’єктів УРСР, оскільки Верховною Радою Української РСР на черговій сесії внесено зміни до Конституції. А Севастополь виділяється окремим рядком у Законі про бюджет УРСР на 1954 рік.

Тодішній союзний адміністративно-територіальний довідник вказує на приналежність Севастополя Кримській області у складі Української РСР.

Ні Кримська область, ні Севастополь не значаться в аналогічному довіднику, виданому трохи пізніше російською владою. А в зібранні законів, указів президії Верховної Ради і постанов уряду РРФСР за 1948—1953 роки, згодом укладеному Міністерством юстиції РРФСР, згадки про Севастополь (як і Кримську область) супроводжуються уточненнями про передачу до складу Української РСР указом президії Верховної Ради СРСР від 19 лютого 1954 року і посиланням на Конституцію РРФСР, змінену після цієї дати.

Той факт, що Севастополь був переданий Україні у складі Кримської області, засвідчить пізніше і найавторитетніша радянська енциклопедія: «Сучасний Севастополь — один із значних індустріальних центрів Кримської області».

Достеменно знаючи про факт передачі Севастополя в складі Кримської області до Української РСР, Сосницький на сесії обласної Ради 24 березня 1954 року говорив дослівно таке: «У зв’язку з передачею нашої області та міста в Україну, вносимо до Радянського уряду пропозицію і прохання, щоб у найближчі два роки вирішити невідкладні завдання в Севастополі».

У доповіді Сосницького на сесії Севастопольської міської Ради 14 травня 1954 року також чітко вказувалося на приналежність міста Україні: «У нашій республіці дедалі ширше розгортається змагання на честь 300-річчя возз’єднання України з Росією. В цьому змаганні активну участь беруть трудящі Севастополя. Як і всі трудящі Української Республіки, вони щодня добиваються нових трудових перемог».

І саме так розуміють статус Севастополя жителі міста, визнаючи себе одразу ж після передачі українською територією. Наприклад, у передовій статті газети «Слава Севастополя» під назвою «Державний бюджет Української РСР», зокрема, зазначалося: «В поточному році перед нашою республікою стоять великі завдання з дальшого розвитку соціалістичної промисловості, сільського господарства, житлового будівництва, транспорту, розширення товарообігу і ще більшого піднесення матеріального і культурного рівня життя трудящих. У вирішенні цих завдань важлива роль належить Державному бюджету Української РСР».

А далі газета подає розподіл бюджету за регіонами України: після Києва значиться Севастополь. Саме в цьому й полягала головна відмінність Севастополя від інших міст Криму: він, як і в період із 1948 по 1954 рік, стає окремою одиницею у господарському житті України. Але, як і тоді, коли був у складі Росії, — залишається зв’язаним із Кримом спільним місцевим самоврядуванням. І тільки Конституцією УРСР 1978 року Севастополь виділяється у складі нашої республіки в суб’єкт УРСР, оскільки в ній уперше з’являється такий запис: «Містами республіканського підпорядкування в Українській РСР є Київ і Севастополь».

Такий вид суб’єкта державного устрою — місто республіканського підпорядкування — тоді ж з’являється і в Конституції РРФСР, але там до цієї категорії віднесені лише Москва та Ленінград.

Всі ці факти доводять одне: Севастополь, входячи до складу Кримської області УРСР, не міг після 1954 року бути суб’єктом Російської Федерації і підпорядковуватися безпосередньо Москві. І треба мати сміливість дивитися правді у вічі, а не перекручувати факти, щоб використати їх заради підняття рейтингу політика або тиску на іншу країну.