Лівія: війна без кінця

Останні новини з Лівії свідчать про глибину кризи, яка охоплює цю державу.

Зіткнення між різноманітними угрупованнями в лівійській столиці - місті Тріполі - призвели 2 вересня до запровадження в ній надзвичайного стану. В умовах, коли країна розділена між ворогуючими таборами, а безліч місцевих угруповань за підтримки іноземних найманців ведуть війну за контроль над її багатствами, перспективи на мирне майбутнє залишаються примарними.

Громадянський конфлікт у Лівії триває вже понад сім років - від початку повстання проти режиму Муамара Каддафі. Сподівання Заходу на демократичні перетворення в країні після його повалення не виправдалися. Сформований перехідний уряд не контролював ситуації. Реальна влада в країні перейшла до численних, позбавлених єдиного керівництва й різних за рівнем підготовки та ідеологією, збройних формувань, які боролися проти Каддафі. Конфлікти між ними втягнули Лівію в нерозривне коло насильства. Ситуація дестабілізувалася на тлі загострення протистояння між ісламістами та прибічниками світської моделі державного устрою, поглиблення традиційних для держави міжплемінних протиріч. Було лише питанням часу, коли перманентні зіткнення переростуть у нову повноцінну війну.

Ескалація конфлікту відбулася 2014 року. Генерал Халіфа Хафтар (колишній військовослужбовець армії Каддафі, який від початку 1990-х проживав у США, підтримував лівійську опозицію і 2011 року воював на боці повстанців) виступив проти влади в Тріполі, що все більше підпадала під вплив ісламістів. Розпочалося активне збройне протистояння між сформованою ним армією та ісламістськими угрупованнями. Проведення в червні виборів до Палати представників - нового вищого законодавчого органу - завершилося поразкою ісламістів, але під їхнім тиском Верховний суд Лівії анулював результати голосування. Втім, депутати - прибічники світської моделі відмовилися виконувати цю постанову. Вони переїхали на схід держави в місто Тобрук, де сформували окремий уряд. Сили Хафтара забезпечили йому військову підтримку. Натомість ісламісти продовжували контролювати столицю Лівії, утворивши власний владний орган - уряд національного порятунку. Саме між цими двома фракціями, навколо яких об'єдналися менш впливові угруповання, розгорнулася нова громадянська війна. Ситуацію ускладнювала наявність третіх сил, які також долучилися до конфлікту. Так, 2015 року в Лівії гучно заявили про себе бойовики ІДІЛ. Свої специфічні інтереси обстоюють туарезькі племена, які вимагають забезпечення їхніх національних прав.

Активна фаза багатостороннього конфлікту тривала до кінця 2015 року. Лише в грудні, завдяки зусиллям ООН, між урядами Тріполі й Тобрука в марокканському місті Схірат було укладено перемир'я. Сторони погодилися припинити вогонь і створити уряд національної згоди. Його очолив новий прем'єр-міністр держави Фаїз аль-Сарадж, який прибув до Тріполі й почав формувати владні структури. Втім, надії на мир у Лівії вкотре виявилися примарними. Сараджу вдалося подолати спротив більш поміркованих ісламістів, які були змушені залишити столицю держави. Але депутати палати представників у серпні 2016 року відмовилися підтримувати його уряд. Активізації прямого конфлікту між Тріполі й Тобруком завадила лише наявність спільного ворога - радикальних ісламістів на кшталт ІДІЛ і Ради шури революціонерів Бенгазі. Наступні місяці переговори між представниками цих сторін за посередництва ООН щодо можливого врегулювання протиріч продовжувались паралельно з воєнними діями проти радикалів. Урешті-решт сили уряду національної згоди з прямою допомогою США і Великої Британії звільнили від бойовиків "Ісламської держави" місто Сирт у грудні 2016 року, а підрозділи генерала Хафтара за рік здобули перемогу в битві за Бенгазі.

Поразки радикальних ісламістів у Лівії лише переформатували розподіл сил у державі, не змінивши її дезінтегрованого стану. Країна залишається розділеною між різними угрупованнями, які борються за контроль над нафтовими полями та прибережною транзитною інфраструктурою. Суперництво за лідерство, на яке нині є два основні претенденти, все ще триває. Ситуацію ускладнює той факт, що жоден з них не має беззаперечної легітимності - відтак їхні претензії легко оскаржуються опонентами.

Визнаною на міжнародному рівні владою в країні є уряд національної згоди, який формально контролює Тріполі та низку районів на заході Лівії. З ним Захід пов'язує надію на демократичні перетворення в державі. Втім, попри дипломатичну підтримку міжнародної спільноти, на практиці позиції цього уряду недостатньо сильні. Де-факто Сарадж і його міністри мають мінімальний вплив на ситуацію в країні. На підпорядкованих уряду територіях реальна влада належить численним угрупованням бойовиків, які за допомогою погроз і сили безпосередньо впливають на дії урядовців. Юридично повноваження уряду визначалися Схіратськими домовленостями, але термін їхньої дії минув у грудні 2017 року.

Більшість території Лівії нині контролює Тобруцький уряд, який спирається на Лівійську національну армію, очолювану Хафтаром. Позиції генерала, який хоче повернути в Лівії військовий режим під власним керівництвом, на сьогодні найпотужніші. А тому на нього роблять ставку кілька зарубіжних держав. Безпосередню допомогу його військам надають Єгипет і ОАЕ; також з ними працюють російські й французькі радники. Втім, законність претензій Хафтара на владу є сумнівною, особливо, якщо амбіції базуються на результатах парламентських виборів 2014 року - тих самих, у яких узяли участь лише 18% населення держави, і при цьому частина з них голосувала за представників інших політичних течій.

Решта учасників конфлікту має менший вплив на події. Частину території Лівії продовжують контролювати ісламістські угруповання, пов'язані з Аль-Каїдою та Братством мусульман, що спираються на підтримку Туреччини і Катару. Не слід забувати й про прихильників поваленого 2011 року режиму Каддафі. Вони нині гуртуються навколо сина загиблого диктатора Саїфа, який перебував в ув'язненні, а 2017-го був амністований Хафтаром. Він уже заявив про свої президентські амбіції та готовність узяти на себе відповідальність за керівництво державою.

Міжнародне співтовариство не припиняє спроб підштовхнути сторони лівійського конфлікту до досягнення компромісу. Результатом нового раунду переговорів у Парижі в травні 2018 року була згода Тобрука і Тріполі провести в державі нові президентські й парламентські вибори наприкінці цього року. Втім, відразу після укладення домовленостей виникли суперечки щодо термінів їх виконання. Сумнівною видається практична можливість організувати належне волевиявлення населення в умовах розірваної війною країни. Відтак цілком можливі перенесення виборів на 2019 рік і подальше затягування процесу.

Серед міжнародної спільноти також немає єдності в цьому питанні. Лівія стає ареною зіткнення інтересів провідних акторів міжнародних відносин. Їхня зацікавленість у цій державі визначається насамперед її природними багатствами - вона володіє найбільшими в Африці запасами нафти. Також війна в Лівії перетворюється на окремий фронт протидії ісламському тероризму, а для південноєвропейських держав залишається джерелом міграційної загрози.

У деескалації конфлікту найбільше зацікавлений Європейський Союз, якому не потрібна зона нестабільності поблизу власних кордонів. Втім, інтереси й позиції провідних європейських держав щодо лівійської проблематики не завжди збігаються. Вона викликає безпосередній інтерес у Парижі й Римі. Але якщо для Франції основною метою залучення в лівійські справи є боротьба з тероризмом, то Італію більше турбує розв'язання міграційної проблеми. Перша вже давно робить ставку на генерала Хафтара, друга - орієнтується на підтримку уряду в Тріполі.

Упродовж останніх місяців спостерігається активізація лівійського напрямку російської зовнішньої політики. Москва офіційно заперечує свою участь у конфлікті. Втім, достеменно відомо про наявність у державі російських радників, які працюють в інтересах Хафтара. Ймовірно, в Лівії також розміщені російські спецпризначенці й підрозділи найманців. Таким чином країна перетворюється на своєрідне вікно Росії до Північної Африки, через яке Кремль намагається посилити свої міжнародні позиції. Кризу в Лівії Москва використовує для посилення міграційного тиску на Європу - як елемент глобального плану дестабілізації Європейського Союзу. Також російське керівництво розглядає можливості для створення військової бази в цій державі. У разі розміщення в Лівії спостережної інфраструктури та комплексів озброєння росіяни істотно посилять свою присутність у Середземномор'ї, загрожуючи контролю НАТО над його центральною частиною.

Інтерес до Лівії проявляє й Китай, для якого африканський напрямок зовнішньої політики стає одним з пріоритетних. Пекін посилює свій вплив економічними заходами та гуманітарними акціями. Серед успіхів у цьому процесі - укладання меморандуму з урядом національної згоди щодо участі Лівії в китайській ініціативі "Один пояс - один шлях"; проекти транспортного коридора, який має поєднати Далекий Схід з європейськими ринками збуту товарів.

Для України конфлікт у Лівії виходить за рамки актуальних проблем зовнішньої політики. В умовах російської агресії, яка відтягує всі наявні ресурси, події в Північній Африці залишаються на периферії уваги офіційного Києва. Втім, їх вивчення наочно показує, які небезпеки може нести державі делегітимізація інститутів влади, розкол у суспільстві й безкомпромісність політичних опонентів. Звичайно, ситуація в Лівії радикально відрізняється від української, але це не означає, що вона не може дати нам кілька корисних уроків.