ЛІВИЙ МАРШ

Німецький фельдмаршал Гінденбург, оцінюючи історичні перспективи соціалізму, якось зауважив, що ідея, напевно, непогана, але треба її перевірити б на будь-якій відсталій країні, приміром, Росії. Після чого знайшли якогось практика, знайомого з місцевими умовами. Йому дали гроші, і він прибув у пломбованому вагоні в Петербург. На Фінляндському вокзалі було проведено пишну презентацію: проголошували промови з броньовика, «годували» «світлим майбутнім». І вирішили вкриту соломою Росію за лічені роки перебудувати на палац комунізму. На цій будові загинув кожний четвертий. Після Великої Вітчизняної будівництво істотно розширилося за рахунок країн Східної Європи — вони теж пішли шляхом Жовтня. А в цей час за «залізною завісою» світ будував хмарочоси зі скла й сталі, супермаркети, переповнені товарами, їздив у лімузинах і швидкісних потягах і т.ін. Звичайно, не без проблем. Та це були вже інші проблеми.

Щойно радянські шори послабшали, соціалістичні країни Східної Європи відразу почали створювати власну, без оглядання на Москву, долю. Звичайно, шок від зрадництва СРСР і КПРС призвів до найглибшої кризи кожної із компартій цих країн. Та з роками комуністичний рух відновився, знайшов опору в населення, завоював місця в парламентах і став істотно впливати на політичне життя.

Тепер уже зрозуміло, що сам по собі перехід від соціалізму до ринкової економіки ще не гарантує автоматичного процвітання. Успіх чи невдача ринку насамперед залежить від економічної політики, яку проводять. Та шанс на успіх є в усіх. За умов же соціалізму такого шансу немає. Він гарантує зубожіння кожному, хто вступив на цей шлях. Можна сперечатися, чи справді при капіталізмі багаті завжди й скрізь стають ще багатшими, а бідні — ще біднішими. Однак якби це й було так, то при соціалізмі бідними гарантовано стають усі — і багаті, і бідні. І все-таки багато хто, як і раніше, вірить у радянський соціалізм.

Не можна не зазначити, що саме зникнення СРСР і впливу КПРС активізувало (хоч як це парадоксально!) комуністичний і робітничий рух в країнах Східної Європи. Активізувало саме тому, що зникли милиці та підпірки, на які тривалі десятиріччя можна було спиратися. Довелося завойовувати не показний, а справжній авторитет у населення. Звідси підйом комуністичного та робітничого руху, який спостерігається в останні два-три роки.

Комуністи намагаються об’єднатися і «спільно повести наступ проти імперіалістичної війни й проти нападу на права народів, що призвело до масової бідності, до поширення смертельних хвороб, які винищують цілі народи, до зростання безробіття, до класового й національного гноблення», — проголошує маніфест Першого всесвітнього форуму комуністичних і робітничих партій. Він проходив у лютому нинішнього року в Гавані, у ньому взяли участь представники 138 країн. Природно, комуністичні й робітничі партії колишніх країн соціалізму є «передовими загонами боротьби проти наступу капіталу на інтереси трудящих», вони дуже винахідливо ведуть агітацію й пропаганду, стверджуючи переваги своїх ідей та принципів. І знаходять розуміння в багатьох.

Здавалося б, сьогодні майже всі мислячі люди цілком справедливо засуджують класове бачення історії, класову нетерпимість. А хіба 30, і навіть 20, і навіть 10 років тому більшість із тих, хто сьогодні від усієї душі вітає настання капіталізму, точно так само і від тієї самої «усієї душі» не мріяли про «соціалізм із людським обличчям»?

Комуністи й сьогодні доводять переваги «людського соціалізму» і цим поляризують суспільство. Вододіл між лівими і правими в країнах Східної Європи дуже великий. Істотна відмінність цих країн від західноєвропейських.

Адже вже понад півстоліття в більшості країн ЄС соціальна захищеність виборця не залежить від того, яка політична партія біля влади. Не партії визначають соціальний баланс сил. У Франції, приміром, навіть у профспілках перебувають сьогодні не більше 20% робітників та службовців. І це зрозуміло, адже система захищеності — державна! Громадянин Франції — отже, захищений. Ну яке мало значення, за кого голосувати на минулих виборах — за лівих (Жоспен) чи правих (Ширак), коли обидва навчалися в одному Інституті політнаук і отримували «бляху» на управління Францією в одній Національній школі адміністрації? До речі, створеної 1946 року французькими комуністами...

А ось перед виборцями країн Східної Європи, як і раніше, стоїть вибір: назад, до радянського соціалізму, чи ж уперед, до ринкової економіки. Часто саме економічні труднощі, безробіття, невпорядкованість нового життя штовхають людей в обійми лівих. Проте в кожної країни, як і в кожної компартії, свої особливості, своя специфіка...

Польська об’єднана робітнича партія (ПОРП) мала з 1948 р. монополію на політичну владу. Та прості поляки були налаштовані проти ПОРП — через обмеження особистих свобод, низький рівень життя та політики, спрямованої на відділення церкви від держави. Нарешті, у червні 1989 р. у Польщі провели перші в країнах Східної Європи вільні парламентські вибори, на яких перемогла «Солідарність», а через півроку ХI з’їзд ПОРП прийняв рішення про розпуск партії. Частина її колишніх членів ввійшла в Союз демократичних лівих сил (СДЛС), лідер якого Александр Квасьнєвський 1995 р. обраний президентом країни. Президентські вибори 2000 р. і парламентські 2001 р. зміцнили позиції СДЛС. А.Квасьнєвський знову став президентом у першому ж турі голосування, а нинішній лідер партії Лєшек Міллер сформував уряд. Склалася унікальна ситуація — у руках одного політичного напряму вперше після 1989 р. зосередилися всі гілки влади: президентська, законодавча й виконавча.

Не можна не зазначити, що кожного разу напередодні виборів преса правого напряму активізує «справу Ярузельського», хоче оживити в пам’яті злочини комуністичного режиму. Взагалі, ставлення до Ярузельського в нинішній Польщі дуже неоднозначне. Одні не можуть вибачити йому військового перевороту в грудні 1981 р., коли багато лідерів опозиції заарештували, а діяльність профспілки «Солідарність» заборонили. Інші вдячні йому за те, що в 1989—1990 роках він проявив державну мудрість, забезпечивши процес передачі влади демократично обраному уряду. Сам генерал стверджує: «Якби не танки з польськими орлами — на перехрестях Варшави стояли б танки з червоними зірками».

Так уже вийшло, що східний кордон «найвеселішого та найсимпатичнішого барака в соцтаборі» за десять років реформ перетворився на східний кордон Європи, що підтверджено й символічно: перед президентським палацом майорять національний прапор і прапор НАТО. Зрозуміло, що Польща прагнула до Північноатлантичного альянсу не стільки тому, що боялася східного сусіди — Росію. І зовсім не тому, що членство в НАТО вигідне економічно, навпаки, воно спричиняє за собою збільшення військових витрат. Вступ до альянсу — спосіб самоідентифікації для Польщі, остаточне документальне підтвердження того, що країна повернулася в Європу.

Успіхи польської економіки визнані у світі. Не випадково глава Національного банку Польщі Ханна Гронкевич-Вальц, яка обіймала цю посаду з 1992 року (була висунута ще Валенсою), прийняла пропозицію Європейського банку реконструкції та розвитку й працює в Лондоні як віце-президент ЄБРР.

Повернімося до політичних партій. Прямими наступниками ПОРП вважають себе дві політичні сили: СПК(п) — Спілка польських комуністів (пролетаріат), який очолює Віктор Збігнєв, і ПРЛП — Польська радикальна ліва партія (голова Болеслав Ящук). Щоправда, СПК(п) лише організується в партію, але налічує вже 20 тисяч членів і робить ставку виключно на робітничий клас міста. Віктор Збігнєв сказав в одному з інтерв’ю: «Ми боремося за втрачену рівність, нагадуємо людям про щасливе недавнє минуле — спокійне та забезпечене. Ми постійно агітуємо людей вступати в наш Союз. І хоча люди загрузли в матеріалізмі й постійно думають про заробляння грошей, усе одно записуються і стають нашими новими борцями. Вони відразу отримують інструкції і починають пропаганду проти позиції Квасьнєвського і Міллера, які штовхають Польщу в жорсткі обійми НАТО».

ПРЛП спирається в основному на селян. (У статуті партії сказано: «Польща — виключно селянська країна, і головна революційна сила польського суспільства — це селяни».) Три члени цієї партії стали депутатами сейму.

І СПК(п), і ПРЛП заявляють свої права на успадкування справи Маркса —Леніна — Брежнєва, хоча від своїх революційних і застійних попередників вони не запозичили майже нічого. Класики марксизму-ленінізму страшенно здивувалися б, побачивши лідерів комуністів у костьолі, куди вони постійно заходять і навіть ведуть там агітаційну роботу. І не лише здивувалися б, а й обурилися, як Ленін обурювався Горьким: «Будь-яка ідея про будь-якого боженьку, будь-яке кокетування навіть із боженькою є найневимовніша мерзота».

Польські комуністи виступають за «виключно приватну, а не державну власність на землю та знаряддя виробництва, за вільний ринок».

Очевидно, що нинішні польські комуністи прозірливіші за своїх попередників, коли спроможні у стані з точністю до навпаки трактувати ленінські уявлення про демократію, поділ влади, вільні вибори, національні традиції та чимало інших речей, які класик вважав виключно шкідливими для справи пролетаріату всього світу.

У жовтні цього року зареєстровано нову Комуністичну партію Польщі (КПП), та про її платформу й програму казати ще рано — установчий з’їзд відбудеться в середині грудня.

Президент А.Квасьнєвський в одному зі своїх виступів заявив, що країна вже вичерпала переваги, які отримала 1989 року, починаючи реформи. Вкрай необхідно шукати нові можливості розвитку. Тому що на політичному небокраї Польщі з’явилися (і це добре продемонстрували останні парламентські вибори) малопомітні в минулому політичні формування, так звані партії протесту. Голосуючи за них, симпатизуючи їм, чимала частина поляків ясно висловлює невдоволення тим, що відбувається в країні. Ось чому так необхідно рухати реформи вперед, сказав президент Польщі.

Якщо польські комуністи тільки починають серйозну боротьбу за місця в парламенті, то чеські вже святкують перемогу. Парламентські вибори в Чехії, що відбулися в червні цього року, принесли дві сенсації — низький відсоток виборців, які брали участь у виборах, і пов’язана з цим перемога комуністів. Що, природно, висуватиме їх на значне місце в розкладі політичних сил у країні, попри одностайне прагнення всіх інших партій тримати комуністів у становищі недоторканних.

На виборах усі партії, включаючи Соціал-демократичну, втратили кілька місць, а комуністи ці місця придбали. Винна у цьому, на думку аналітиків, апатія виборців, породжена відсутністю будь-яких значних положень у програмах інших партій. Задля справедливості слід сказати, що таких положень, які різко відрізняють програми партій одна від одної, і бути не могло — адже всі вони були складені з урахуванням майбутнього в 2004 році вступу Чехії в Європейський Союз, а приблизно 2008 року — приєднання до зони євровалюти. Простору для політиканства просто не було, що для країни — велике благо. Та пересічний виборець, не завжди впевнений у завтрашньому дні, та й просто на знак протесту проти свого відсторонення від політичного життя країни, взяв та й проголосував за комуністів.

Газета «Чехія сьогодні» у редакційній статті писала після виборів: «Виявилося, наше спокійне, небідне й навіть нудно-сонне життя сповнене перемін. Ті, хто був нашими кумирами, залишилися далеко позаду. А ті, хто здавався аутсайдерами, перемогли. Власне, тим і гарна демократія, що дає кожному можливість доводити слушність його переконань, а не піддавати інших остракізму за небажання ці переконання проповідувати».

А те, що в Чехії справжня демократія, ніхто не сумнівається. Приміром, у січні минулого року в Празі проходили багатотисячні демонстрації на захист громадського телебачення. Чехи боролися за власне національне й незалежне мовлення, яке не повинні контролювати ні бізнес, ні політика, ні тим паче —бізнесмен і політик. Важливо, щоб президент країни встав на бік демонстрантів, повівся як постать, що об’єднує націю, якою в ідеалі й має бути глава держави.

Сьогодні Комуністична партія Чехії та Моравії (КПЧМ) — третя за значенням і важливістю партія в країні. У комуністів чимало спільного із соціал-демократами (порівняти хоча б передвиборні програми), і вони підтримуватимуть уряд Владіміра Шпідли, хоча сам прем’єр всіляко відхрещується від співробітництва з комуністами. Та, як писала газета «Праг бізнес джорнел»: «Мир і благоденство настануть тоді (і дуже скоро!), коли Шпідла полівіє, а комуністи поправішають». Може, до цього і йдеться?

Чехи й сьогодні з гордістю згадують «празьку весну» 1968 року. Щоправда, тодішня програма головного економічного ідеолога весни О.Шика, затаврована як вкрай ревізіоністська, не йшла далі розвитку принципів робітничого самоврядування. Надзвичайно контрреволюційна відозва «Дві тисячі слів» пропонувала: «Гарних господарників треба висувати. Давайте вимагати, щоб директори повідомляли нам про розмір витрат, які вони хочуть зробити для виробництва, кому вони хочуть продати свої товари й за якою ціною». Питання про природу власності взагалі не ставилося.

Від часу «празької весни» Компартія пережила кілька трансформацій — як ідейних, так і організаційних, вона активно брала участь у «шлюборозлучному процесі» із Словаччиною і словацькими комуністами. На своєму першому з’їзді КПЧМ прийняла нову програму, статут і обрала своїм головою Мирослава Гребеничека, який показав себе спритним політиком і гарним організатором.

У Чехії не було заборони на діяльність Компартії і тому комуністи зуміли зберегти нерухомість та інші цінності, які належали раніше КПЧ. Сьогодні ЦК КПЧМ займає колишній будинок КПЧ, що знаходиться в найпрестижнішому районі Праги.

Комуністи, які складають найчисленнішу партію Чехії — 113 тисяч членів (більше, ніж у всіх інших партіях, разом узятих), мають і найдисциплінованіший електорат. За комуністів проголосувало 880 тисяч виборців, що на 220 тисяч більше, ніж 1998 р. Причому, як показали опитування, це зростання симпатій до комуністів спостерігається не за рахунок людей похилого віку (що було б природно), а саме у молодіжному середовищі.

КПЧМ поступається за чисельністю лише компартіям Греції та Франції. Щоправда, Компартія Франції давно відійшла від марксизму-ленінізму, і взагалі, поняття «комуніст» французи стали пов’язувати зі словом «комюн», що означає «спільний», тобто вони називають тепер комунізмом будь-які спільні дії.

КПЧМ — це 4900 первинних парторганізацій, партійна преса, постійна (а не лише перед виборами, як у більшості партій) пропагандистська робота на місцях. Комуністи критикують економічний курс уряду, гостро реагують на помилки, яких припускається влада. Приміром, саме комуністична преса викрила аферистів і махінаторов, які наживалися на горі людей, котрі втратили житло й майно під час недавніх повеней. У Празі виявлені рахунки неіснуючих добродійних організацій, а керівник однієї такої організації розклеїв плакати, які закликають «допомогти жертвам стихії», і скромно вказав... номер власного банківського рахунку. Так він заробив півтора мільйона крон... Комуністи, як і раніше, критикують інтеграційну політику президента. Саме з ініціативи чеських комуністів під час листопадового саміту в Празі пройшов контрсаміт, в якому взяли участь представники багатьох комуністичних і робітничих партій Європи.

Як і раніше, Компартія організує першотравневі маївки, мітинги й ходи (у Чехії це свято називається Днем праці), в яких беруть участь мільйони людей.

Вплив комуністів зростає і, як зазначила та сама «Праг бізнес джорнел»: «Тепер комуністів ігнорувати не можна, їх уже віником під килим не заметеш». Перший результат впливу КПЧМ — обрання одним із заступників спікера комуніста Войтеха Філіпа.

У Чехії багато хто злякався «приходу комуністів». І центристи, і особливо праві вимагають: не можна допустити комуністів до влади. І звинувачують президента у зайвій толерантності до політичних супротивників. І згадують інтерв’ю, яке Вацлав Гавел дав на самому початку свого президентства, завоювавши чималу популярність на Заході простою відповіддю на не менш просте, хоча й по-своєму підступне запитання: «Хто зараз головний наш ворог?» — «Ми самі».

Та аналітики доводять, що кандидат від Компартії не переможе на президентських виборах (Гавел незабаром залишить свою посаду). Якщо навіть комуніст вийде до другого туру, то програє будь-якому іншому претенденту. Що ж до реакції Заходу на успіхи чеських комуністів, то, здається, НАТО і Євросоюз не стануть акцентувати на цьому увагу, а вже тим паче не змінять своє ставлення до цієї країни. Можливо, ставлення Заходу до іншої східноєвропейської країни, де вагу набирають комуністи, стало б іншим. Та не до Чехії. Адже вона різко виділяється серед усіх посткомуністичних країн своїм високим рівнем промислового й технологічного розвитку та низькою часткою сільського господарства у ВВП. Через першу обставину переважна частина чеської продукції вже знаходить збут у ЄС, а друга означає, що виплати на дотації чеським фермерам із бюджету ЄС будуть порівняно невеликими. Тому з усіх країн-кандидатів Чехія може розраховувати на найдоброзичливіше ставлення.

Економіка Словаччини розвивається значно гірше, ніж чеська, і, здавалося б, словацькі комуністи на тлі величезного безробіття і злиднів великої частини населення країни могли б мати політичний вплив навіть більший, ніж комуністи Чехії. Проте його немає через кілька причин.

У Словаччині сама комуністична ідея завжди була не настільки популярною, як це спостерігалося, приміром, у Чехії. Навіть на виборах 1946 р., коли тиск Радянського Союзу був величезним, Словаччина стала комуністичною лише тому, що в Чехії тоді комуністи перемогли з величезною перевагою. У самій Словаччині за демократів проголосувало майже 60% виборців, а за комуністів — 17%, але сумарно по Чехословаччині вперед вийшли комуністи, тому що в самій Чехії за них голосувало 58% (Чехія за населенням удвічі перевершує Словаччину).

Після оксамитної революції Компартія Словаччини стала називатися Партією лівих демократів (ПЛД) і пішла на вибори ще в рамках федеративної Чехословаччини. І отримала у Федеральних зборах ЧССР 19 мандатів, а в Словацькій національній раді — 22 мандати.

Однак партія тоді не зуміла знайти своє місце в нових історичних реаліях, а в її керівництві — у центрі й на місцях — як і раніше переважала колишня партноменклатура та комсомольські функціонери.

1994 року ПЛД, розуміючи, що їй самій вибори не виграти, вступила в коаліцію з соціал-демократами, зеленими, Селянською партією й ледь-ледь пройшла в парламент (на всю коаліцію — 18 мандатів).

Наступні роки стали випробуванням для ПЛД — вона реорганізувалася, позбулася колишніх партфункціонерів і стала дедалі більше наближатися до соціал-демократії. Вже на виборах 1998 р. партія отримала 23 мандати, а її голова Йозеф Мігаш став спікером парламенту (до речі, він свого часу був послом Словаччини в Києві).

Та доля ПЛД надалі складалася драматично — вона розкололася, стала катастрофічно втрачати вагу в суспільстві через те, що ніяк не могла визначити свою політичну нішу. «З одного боку, ми виступаємо за справжній соціалізм, але без комуністів, за світле та заможне майбутнє, але без опори на колишній СРСР, а з іншого боку — у партії ще багато людей, які виховані комуністичною ідеологією, котрі найкраще в житті — освіту, роботу, житло — отримали від радянського соціалізму», — ремствував Й.Мігаш.

На парламентських виборах у вересні нинішнього року ПЛД отримала менше 2% голосів виборців і вже не потрапила до парламенту.

Словацькі вибори мають свою специфіку. Виборець, голосуючи за партію в цілому (є лише партійні списки й немає мажоритарних округів), проте зазначає одного чи кількох кандидатів, які більше за інших йому симпатичні. Так на перше місце вийшов Роберт Фіцо, хоча в списку ПЛД його прізвище стояло під номером 56. Молодий адвокат, енергійний та амбіційний, умілий критик лівих і правих, Фіцо став дуже популярним серед електорату. Та стосунки Фіцо з товаришами по партії не склалися — він не отримав місця ні в управлінні партії, ні в парламентській фракції. Тоді Фіцо порвав із ПЛД і створив нову партію «Смер» (напрямок). Це чисто європейська ліва партія.

Нова Комуністична партія Словаччини (КПС) виникла навесні 1991 р. Вона стоїть на ортодоксальних марксистсько-ленінських позиціях і налічує 22 тис. 300 членів. У восьми обласних і 74 районних парторганізаціях (тобто по всій країні) постійно веде ідеологічну роботу. Однак лише нинішнього року КПС отримала місця в парламенті, набравши понад 6% голосів виборців (11 місць). На виборах 1994 і 1998 років комуністи отримали відповідно 2,7% і 2,8%.

КПС перебуває в опозиції як до влади, так і до інших політичних партій. Секретар партії Ладислав Яка сказав: «Нас не лякає вакуум навколо нашої партії, яка виступає проти всіх. Ми — партія протесту, партія тих, хто опинився на узбіччі життя, кого обдурили, роздягнули й вигнали голодним на смітник. Проте з нами Маркс, Ленін і Георгіу-Деж, а це означає, що ми обов’язково переможемо».

Головою КПС є Йозеф Швець. Усі члени партії знають, що він зять Василя Біляка — одного з лідерів колишньої КПЧ, та й сам Й.Швець пишається тим, що він родич «видатного сина словацьких трудящих міста й села».

КПС спирається в основному на жителів східних районів країни (на сході безробіття досягло 30%, а в самій Братиславі — не більше 3%).

Й.Швець на торжествах, присвячених 80-річчю КПС, зазначав: «У Словаччині 65% робітників потребують захисту від зловживань влади й капіталу, потребують створення робочих місць, гарантії справедливої винагороди за працю, соціального забезпечення, дотримання рівності перед законом і права на гідне життя. І лише ми, комуністи, можемо й повинні захистити цих людей».

Комуністи ведуть постійну роботу в профспілках, намагаються підім’яти їх під себе. Ось витримка з виступу Й.Швеця: «Наші профспілкові вожді повністю сприйняли капіталістичну логіку, її закони, норми, мораль і в результаті перетворилися на маріонеток. Та їхня поведінка не ставить під сумнів саму організацію, її основу та завдання, які у нинішній час криз, безробіття, інфляції, коли поглиблюється провалля між капіталом і державою, з одного боку, і робітничим класом — з іншого, відіграють роль більш важливу, ніж при соціалізмі. У профспілкових організаціях Словаччини 1990 року було 2,5 мільйона, 2002 року — лише 600 тисяч членів. Зменшення чисельності не відповідає кількості безробітних, яких у країні 700 тисяч. Тільки комуністи можуть і повинні очолити словацькі профспілки. Сьогодні це мета й завдання номер один».

Словаки завжди дещо ревно ставилися до успіхів своїх братів-чехів і тому пишалися, коли вихідці зі Словаччини обіймали відповідальні партійні та державні посади у федеративній ЧССР. Навіть жарт був такий: коли в Празі зустрічаються два словаки, вони запитують не «що ти тут робиш?», а «чим ти тут керуєш?».

Що ж до останніх виборів, то преса зазначає: виборці, які симпатизують комуністам, були дуже й дуже активними й дисциплінованими. Щодо цього теж жартують: якщо ти комуніст, то вже о 8-й ранку прибіжиш на виборчу дільницю, якщо ти соціал-демократ, то можеш спати до 12-ї, і лише потім вирішиш — йти чи не йти, ну а якщо ти християнський демократ, то відправишся, швидше за все, до костьолу, але не на вибори.

На одному передвиборному плакаті правих партій у центрі Братислави значилося: «Комуністи себе вже історично дискредитували, і тому нині їм дуже важко доводити свою толерантність стосовно інших партій і рухів. Вони в ізоляції, і це їхнє історичне місце. Словаччина може спати спокійно — червоні не пройдуть!»

Німеччина теж, навіть із більшою ймовірністю, може спати спокійно, хоча комуністичний рух в країні існує і утверджується. Його витоки починаються, природно, із Соціалістичної єдиної партії Німеччини (СЄПН), яка протягом 45 років правила в НДР.

Розпочалася перебудова в СРСР, потім — оксамитні революції в ряді країн соціалізму, а керівництво СЄПН робило вигляд, що нічого не відбувається, і в жовтні 1989 р. із великою помпою відзначило 40-річчя заснування держави, що викликало масові демонстрації під гаслом «Народ — це ми».

Тоді ЦК партії змусив Хонеккера подати у відставку, і на посту генсека СЄПН і глави держави став Егон Кренц. Та 9 листопада Берлінська стіна обрушилась, і розпочалося для німецького народу нове життя...

Коли СЄПН припинила своє існування, на її основі створили Партію демократичного соціалізму (ПДС), яку очолив Ханц Модров (він стояв на чолі уряду НДР 1990 р. і був одним із керівників СЄПН).

ПДС — досить помірна ліва партія, хоча й стоїть на марксистсько-ленінських позиціях. На виборах у бундестаг 1998 р. партія ледь-ледь здолала 5-відсотковий бар’єр і мала 36 депутатських мандатів. На виборах нинішнього року ПДС не зуміла потрапити до парламенту за партійними списками, але два депутатських мандати все-таки отримала (пряме голосування по округах).

ПДС на своїх прапорах написала імена Маркса, Енгельса, Августа Бебеля, Рози Люксембург і «категорично заперечує цінності та принципи, які сповідають Ленін, Ульбрихт і Хонеккер», — про це йдеться в програмних документах.

ПДС вважає себе «лівою соціалістичною партією, яка заперечує гегемонію пролетаріату й постулати ленінізму, але бореться проти безробіття, виступає за будь-які структурні зміни в економіці, аби вони призвели до ліквідації безробіття і більшої зайнятості населення», — заявляє голова партії Габі Циммер. У зовнішній політиці ПДС наполягає на ліквідації НАТО й зміцненні ООН і ОБСЄ.

За кількістю членів ПДС найбільша партія в землях колишньої НДР, хоча сьогодні налічує не більше 110 тисяч чоловік (за часів НДР у СЄПН було 2,3 мільйона членів). Прибічники партії — це в основному люди похилого віку, які були держслужбовцями, усі ті, кому в НДР жилося непогано, а нині вони не можуть знайти гідного місця в житті.

ПДС популярна не в усій ФРН, а лише в східних землях (там у деяких містах кандидати від партії набирають до 35% голосів виборців), тоді як у Західній Німеччині партії не вдасться набрати й одного відсотка.

Донедавна лідером партії та її ідеологом був Грегор Гізі — берлінський сенатор зі справ економіки, праці та жінок. Однак раптом вибухнув скандал, пов’язаний із зловживаннями міністрів і депутатів бундестагу. Зокрема Гізі звинувачували в тому, що він використовував право на безплатні авіаперельоти не в службових, а в особистих цілях. Гізі образився і сказав, що назавжди іде з політики. Нині партійна преса дорікає йому за зрадництво, у тому, що в невдачі партійного списку на останніх виборах «велика провина» Грегора Гізі. Він відмовчується.

1992 року відновили Комуністичну партію Німеччини (КПН), яка нині намагається об’єднати навколо себе невеличкі й розрізнені комуністичні групи. Політична риторика КПН нічим не відрізняється від програмних документів будь-якої ортодоксальної марксистсько-ленінської партії. Приміром, один із лідерів КПН Хейнц Штер на Міжнародній зустрічі комуністичних і робітничих партій в Афінах (червень 2001 р.) заявив: «Ми — опозиційна сила, яка протистоїть істеблішменту і бореться за соціалістичну Німеччину. Ми розділяємо цілі й завдання пролетарського інтернаціоналізму і готові, як позапарламентська опозиція, запропонувати свої, альтернативні стратегії реформ. Ми за новий тип соціалістичної держави, побудованої на справжньому марксизмі-ленінізмі, але без сталінізму. Така держава зможе розвиватися лише тоді, коли профспілки й ліві підніматимуть класову боротьбу, яка носить яскраво виражений антикапіталістичний характер, розвиватимуть структурні антимонополістичні реформи й встановлять новий тип представницької демократії. Це означає посилення класової свідомості в профспілках і в позапарламентських організаціях, тобто посилення наших власних сил».

У ФРН існують ще дві марксистські партії — Німецька комуністична партія (НКП) і Марксистсько-ленінська партія Німеччини (МЛПН). Найактивнішою є МЛПН (голова Стефан Енгель). Партія працює в профспілковому середовищі, організовує страйки робітників проти зниження зарплати чи закриття підприємств. «Ми не робимо ставку на вибори, а доводимо правоту своїх поглядів і позицій на вулиці, у клубі, у квартирі трудящої людини. Перемога в боротьбі за душу німецького робітника буде за нами», — заявляв С.Енгель.

Жодна з цих партій не оприлюднила кількість своїх членів, але аналітики вважають, що в КПН — не більш 10 тис. чоловік, у НКП — 3 тисячі, а в МЛПН — 9 тисяч членів. «Нас поки що мало, але наша сила в ідейній переконаності та залізній організованості», — стверджує все той самий С.Енгель.

Ці комуністи не представлені в парламенті й практично не впливають на політичні процеси в країні. Ортодоксів відрізняють екстремізм у промовах і віра у власну винятковість. Усі вони відіграють роль захисників трудового народу, оскільки на політичній сцені така роль затребувана. Вони стоять на варті Жовтня, відстоюють атрибути минулого, і то через те, що до них звик їхній виборець. Що робити далі, німецькі комуністи як слід не визначилися.

Далі буде