Коли падає рейтинг Путіна…

Цього літа в Росії сталося дещо неочікуване - рейтинг популярності Владіміра Путіна впав.

Схоже, що 86% підтримки президента залишилися в минулому. Як і ейфорія від зовнішньополітичних "перемог" та анексії Криму.

Лише через кілька місяців після тріумфальних президентських "виборів" 18 березня ц.р., де В.Путіна (за версією ЦВК РФ) підтримали 76,69% виборців при загальній явці 67,5, уже в червні цілком лояльний до режиму Фонд "Общественное мнение" (ФОМ) зафіксував рівень підтримки президента у 48%. Останнє опитування ФОМ 9 вересня показало, що якби президентські вибори відбулися наступної неділі, то за В.Путіна проголосували б 47% росіян.

При цьому зазначу, що президент залишається (і з великим відривом) в Росії лідером за рівнем підтримки серед усіх інших політиків та високопосадовців. Тобто у влади РФ - уряду, парламенту, партії "Єдина Росія", губернаторів та ін. - рейтинги популярності і довіри, як для авторитарного політичного режиму, є вкрай низькими.

Так, рейтинг партії "Єдина Росія" впав до мінімуму вперше з грудня 2011 року - до 37,1%. Як наслідок - провальні для партії влади, за російськими стандартами, результати виборів до місцевих органів влади, що відбулися 9 вересня 2018 року. "Єдина Росія" зменшила своє представництво у більшості законодавчих зборів регіонів. Кандидати від цієї партії не перемогли у першому турі і пішли на другий у чотирьох регіонах Росії. У двох з них перемогли у підсумку представники ЛДПР, а ще у двох кандидати від "Єдиної Росії" відмовилися від подальшої участі у виборах.

Вельми показовий скандал із фальсифікацією стався у Приморському краї, наслідком чого було вимушене скасування ЦВК РФ результатів голосування. Найвиразнішою особливістю цих виборів губернатора було різке збільшення голосів у другому турі, відданих за опозиційного єдиноросу кандидата від КПРФ, який у першому турі програвав з відривом більше ніж у 20%. Тобто виборці Приморського краю проголосували не стільки "за" комуніста, скільки "проти" представника партії влади.

"Єдина Росія", звісно, зберегла домінуючі позиції у владі на всіх рівнях, проте помітно зменшила своє представництво. Це може створити хибну ілюзію демократичності голосувань. Але насправді такий результат став наслідком зміни стилю проведення виборчих кампаній, який пов'язують з першим заступником голови адміністрації президента РФ С.Кірієнком.

Кремль, вважаючи що вже може собі це дозволити, відмовився від прямого тиску і надійних, проте грубих методів фальсифікації виборів, і почав діяти іншими способами. Основним з них є завчасне "зачищення" (у тому числі шляхом ускладнення процедури висунення кандидатів через т.зв. муніципальний фільтр) виборчого поля від конкурентів, коли росіяни у переважній більшості випадків мусять обирати між кандидатами від ЛДПР, комуністами або представниками не такої одіозної, не ідеологічної і цілком пропрезидентської партії "Єдина Росія".

Щоправда, в такого підходу виявився один досить важливий негативний наслідок - втрата інтересу громадян до виборів. 9 вересня, у т.зв. єдиний день голосування, середня явка по всій Росії становила близько 30%.

Разом із тим, втрата інтересу до виборів не свідчить про аполітичність росіян. Навпаки, останнім часом соціологи фіксують зростання готовності до протестів. Так, у липні ц.р. кількість людей, які вважали ймовірними масові протести в Росії з економічними вимогами вперше з 2009 року, становила 41%. Готовність особисто взяти участь у таких протестах становить нині 28%, що є максимальним значенням у "посткримський період". У вересні проти пенсійної реформи готові були протестувати 53% (і це навіть після звернення В.Путіна до росіян 28 серпня, в якому він оголосив про "пом'якшення" реформи).

Закономірно значна частина росіян вважає, що країна рухається хибним шляхом: якщо у травні так думали 27% громадян, то в червні вже 42 (Левада-Центр).

Що ж до протестів з політичними вимогами, то тут людей, які допускають їх можливість, помітно менше - близько третини в липні 2018 року. Проте для Росії і цей показник є критичним. Аналогічні суспільні настрої відзначалися наприкінці 2011 року - початку 2012-го, після виборів до Держдуми і після протестів на Болотній площі, що, як вважається, справило велике враження на режим Путіна і призвело до внутрішніх репресій, а згодом - до посилення стратегії зовнішньополітичної експансії.

Було б помилкою всі ці зміни настроїв у російському суспільстві пов'язувати лише з незадоволенням пенсійною реформою чи погіршенням соціально-економічного становища росіян. У реальності критичного обвалу російської економіки немає. Ба більше, завдяки зростанню світових цін на нафту, російський бюджет цього року став уперше за останні чотири роки профіцитним (переважання доходів над видатками становить 1,4% ВВП). Щоправда, весь цей надприбуток РФ "відкладає", збільшуючи свої золотовалютні запаси.

Внутрішні потреби, як і в попередні кризові роки, покриваються контрольованою девальвацією рубля та посиленням фіскального тиску. Реальні доходи росіян і справді зменшуються, а кредитна заборгованість зростає. Проте не критично. Так, загальне падіння реальних доходів населення з весни 2014 року становить 11-13%.

Для пояснення причин економічних ускладнень для населення вигадали байку про негативний вплив західних санкцій, які в реальності спрямовані переважно проти конкретних осіб або компаній. На жаль, це не ті санкції, які здатні істотно позначитися на економіці Росії: вони лише обмежують її зростання, погіршуючи інвестиційну привабливість країни та створюючи репутаційні ризики. У зв'язку із цим слід зазначити, що найбільше протестні настрої притаманні жителям цілком благополучних великих міст - насамперед Москви і Санкт-Петербурга. А чимало російських експертів кажуть, що в Росії таки є розуміння, що справжнім джерелом проблем в економіці є не санкції, а політика уряду.

Тож причина російської кризи довіри до влади не в грошах чи їх нестачі. Росіяни не вдоволені тим, як режим управляє країною. Деякі російські аналітики зазначають, що насправді зростання невдоволення (і це показують наведені вище соціологічні дані) відбувалося і до 2014 року, на тлі цілком благополучної економіки завдяки "накачці" російського бюджету нафтодоларами. Ефект від "Крим - наш" досить швидко знівелювався, а стратегія протистояння з Заходом, уявна війна зі США також дали неоднозначний результат. Як виявилося, далеко не всі росіяни готові жити в "закритій фортеці" у перманентно мобілізованому суспільстві. Від цього всього з'явилася певна втома. І пенсійна реформа просто відіграла роль пускового механізму.

Але чи переросте ця "криза свідомості" у кризу суспільно-політичну, російські соціологи та політологи поки що сказати не можуть.

Як відомо, революції відбуваються зовсім не обов'язково внаслідок зубожіння, іноді (як це було в нас 2013 року) причиною стає несправедливість. І цей стимул є не менш ефективним. У росіян це несправедливий розподіл "суспільних благ" - усіх тих надприбутків, які отримує РФ, торгуючи своїми природними ресурсами. Державні телевізійні пропагандисти щодня розповідають росіянам про економічні досягнення, накачують суспільство обіцянками під час президентської виборчої кампанії, і раптом - пенсійна реформа, зростання фіскального тиску. Усе це породжує розчарування і протест.

Ми можемо іронізувати над нечисленними опозиційними мітингами, порівнюючи їх із власним досвідом. Але доцільніше порівнювати Росію нинішню з Росією попередніх років. Тоді стає зрозуміло, чому Путін зробив те, чого від нього не чекали, - пішов на поступки у пенсійній реформі; чому ЦВК РФ скасував результати губернаторських виборів у Приморському краї; чому 20 вересня Верховний суд РФ ухвалив постанову, в якій рекомендував не ув'язнювати за "бездумні лайки та репости" в соціальних мережах; чому після "Маршу матерів" під домашній арешт відпустили двох дівчат - фігуранток сфабрикованої справи "Нової величі"; чому ЦБ неочікувано піднімає облікові ставки, щоб зупинити падіння рубля (у принципі, уряду вигідне, з огляду на фінансову політику, яку він проводить).

З цього, звісно, не випливає, що російське суспільство на наших очах перетворюється на громадянське, а путінський режим узяв курс на лібералізацію. Звісно, ні.

Режим бореться з опозицією, нещадно б'є на мітингах прибічників Навального, переслідує громадських активістів, маніпулює лібералами, ліваками і націоналістами. Іншими словами, влада бореться з усім, чого не може контролювати і що може перерости в організуючу, об'єднавчу силу протестів. Проте вона заграє з народом і йде на поступки там, де вважає це для себе прийнятним. Гігантська пропагандистська машина, створена в РФ за час правління Путіна, спрямована насамперед на самих росіян. Тому протести проти пенсійної реформи, які відбувалися в багатьох містах Росії і збирали по кілька тисяч людей там, де вже десятиліттями не було взагалі ніяких акцій протесту, - для РФ явище непересічного значення.

Нас в усій цій історії найбільше хвилює, чи не призведе падіння (до "докримського" рівня) популярності Путіна та зростання протестних настроїв у суспільстві (до рівня "періоду Болотної площі") до нової воєнної агресії Кремля проти України? Цей метод консолідації і мобілізації росіян уже був успішно задіяний 2014-го, коли підняв рейтинги В.Путіна до фантастичних 86% підтримки.

Проте, припущу, не призведе.

2014 року економічні можливості РФ були значно більшими, російські олігархи й не уявляли собі, що можуть стати об'єктом санкційних переслідувань, громадяни також не очікували наслідків. І для цього були причини. Перша з них - ненастання відповідальності за напад на Грузію 2008-го. Друга - легкість завоювання Криму, якому Захід зміг протиставити лише численні дипломатичні "занепокоєння", вимагаючи від України не протидіяти агресорові.

Нині в Росії вже всі, від друзів Путіна до простих громадян розуміють, що доведеться мати справу зі спротивом на всіх рівнях. А це, у свою чергу, вимагає іншої стратегії дій і в Україні і загалом у міжнародній політиці.

По-друге, в російському суспільстві з'явилася певна втома від зовнішньополітичної активності президента, якому міжнародні справи очевидно цікавіші за внутрішні російські проблеми. Формується розуміння, що керівництво країни прагне досягти своїх геополітичних цілей за рахунок населення. Різко змінюється уявлення про доцільність витрат на війни в Сирії і Донбасі.

Звісно, при цьому переважна більшість росіян продовжує жити в світі, поділеному на "нас - хороших" і "їх - поганих". Як і раніше, у більшості немає розуміння, що РФ веде загарбницькі війни, вбиває тисячі людей і ще мільйони робить біженцями. Росіяни й досі вважають усе це акціями "порятунку" і "допомоги", але вже задумуються: "Навіщо ми допомагаємо іншим, коли через це нам самим стає гірше?"

Як результат, за даними ФОМ, за два останні роки рівень підтримки зовнішньої політики Росії впав на 12% (хоча все ще залишається високим - 52%). Але вдвічі (до 34%) зросла кількість тих, хто вважає, що їй приділяється занадто багато уваги. Також зростає число тих, хто вважає зовнішню політику Кремля провальною (23% у липні ц.р.).

Цікаво, що тільки 3% вірять, що авторитет Росії у світі зріс, а серед основних зовнішньополітичних "досягнень" Путіна анексію Криму відзначили 2018 року лише 9% респондентів. Цілком імовірно, що росіяни чекають від керівництва ефективнішої політики зовнішньополітичного "вставання з колін", але також очевидним є той факт, що вони не готові за це платити.

Ще один неочікуваний аспект - в уявній війні Росії із Заходом (треба враховувати, що в розумінні росіян в Україні Путін протистоїть не українцям, а США) росіяни не завжди стають на бік свого керівництва. Одночасно з падінням популярності Путіна відбулося двократне зростання позитивного ставлення до США: згідно з даними Левада-Центру, з 20% у травні до 42 у липні 2018 року. Російські оглядачі зазначають, що сталося це, зокрема, й унаслідок злорадної вдячності народу… за санкції. Санкції, що їх, нагадаємо, США запровадили у квітні ц.р. проти російських олігархів, яких у народі традиційно не люблять.

Такі критичні настрої в суспільстві у поєднанні зі страхами російських еліт перед санкціями не є сприятливою умовою для початку Кремлем нової війни. Будь-яка перемога, досягнута в Україні за допомогою зброї, коштуватиме дуже дорого і російським олігархам і простим громадянам, бо принесе значно більше втрат, ніж здобутків.

Разом із тим, Кремль не відмовиться від своїх планів щодо України. Віддаючи перевагу прихованим і непрямим методам невоєнної агресії, він намагатиметься стимулювати внутрішню дестабілізацію у виборчій кампанії 2019 року в нашій країні і продовжувати стратегію її економічного удушення.

Ми щойно навчилися відповідати на воєнну гібридну агресію, як уже постали перед іншими, не менш складними, викликами.