Кастро пішов. Хай живе Кастро

Коли півтора року тому світ діз­нався про хворобу Фіделя Кастро, в бастіоні кубинських дисидентів Майямі відбулися масові гуляння. Екс-піддані Острова Свободи, які емігрували до США, раділи, що нарешті й на їхню вулицю прийшло свято. Коли на цьому тижні Фідель Кастро повідомив, що відходить від президентських справ, вулиці Майямі були порожні. «А з чого радіти? Однаково на Кубі нічого не зміниться», — стверджували в один голос утікачі.

Справді важко повірити в те, що людина, яка міцно трималася за владу 49 років, уникла понад 600 замахів, так легко розстанеться з керівною посадою. Вся столітня історія комунізму доводить — лідерів-ортодоксів розлучає з головним кріслом хіба що смерть. Світові залишається тільки здогадуватися, що спонукало непотоплюваного Фіделя піти на відпочинок.

Може, слабке здоров’я? Але ж він прикутий до ліжка вже півтора року. І раніше 81-річний команданте не надто піклувався про свій спокій. Він рідко з’являвся на публіці, але при цьому не раз зустрічався з колегами. Один із його найчастіших гостей — президент Венесуели Уго Чавес. Чи, може, Фідель справді вирішив дати дорогу молодим? Але це припущення небеззаперечне: кубинська революція виростила не одне покоління «фіделістів», яким можна було й раніш передати кермо влади. А може, він просто вирішив зіграти на публіку? Кастро — дуже добрий актор, інакше як пояснити його вміння годинами втримувати увагу публіки. Адже саме він — рекордсмен із найдовшого політичного спічу. Але у відході Кастро нічого акторського не було. Він пішов тихо, написавши лише звернення до кубинців. Решта — справа журналістської техніки. Можна, звичайно, висунути й зовсім фантастичну гіпотезу: Фіделю просто стало цікаво подивитися, як світ справить панахиду після його політичної смерті.

Відспівування вийшло масштабним. Усі впливові лідери відзначилися в цьому плані. Рідкісне видання не поставило статті про Фіделя на перші сторінки. Рідкісний телеканал не повідомив про закінчення його політичної кар’єри в перші ж секунди новинарних програм. Фідель — це явище, бренд, легенда, ідол лівих усього світу. Біографія Фіделя — це літопис бородатого революціонера-романтика, який не розлучається з сигарами. Якби з’явився такий політичний образ сьогодні, політологи гарантовано взялися б гадати, скільки піарників працювало над таким яскравим, незабутнім іміджем?

Про Фіделя знімали фільми, про нього складали вірші, пісні про кубинців наспівували радянські піонери («Куба далека, Куба далека, Куба рядом»)... Кастро став іконою не тільки політичною, а й культурною. Після зустрічі з ним режисер Стівен Спілберг заявив: «Це були найважливіші вісім годин у моєму житті». Інший режисер, Олівер Стоун, який зняв про Фіделя два фільми, назвав команданте «наймудрішою людиною у світі».

Куба — нічим не примітний острівець у Карибському морі. Але під керівництвом Кастро країна не раз ставала серйозним гравцем на світовій арені. Це Карибська криза поставила світ перед загрозою ядерної війни 1962 року: лідери двох супердержав змушені були днями й ночами шукати вихід із вибухонебезпечної ситуації. Це правління Кастро змушувало американських президентів видумувати всілякі закони, метою яких було усунути Фіделя. Але від цього режим команданте не похитнувся. Більш того, Кастро пережив дев’ять американських президентів.

Був час, що навіть українському керівництву доводилося виправдуватися перед Кубою на чолі з Фіделем. 2005 року Україна підтримала (не без допомоги американців) резолюцію ООН, що засуджує кубинське керів­ництво за ставлення до прав людини. «Навіщо ж ви тоді відправляєте до нас дітей, які постраждали від чорнобиль­ської катастрофи?» — справедливо в неофіційних розмовах запитували кубинські дипломати.

Куба справді далека від того, щоб її називати раєм для життя. Зарплата кубинця в середньому не перевищує 10—15 доларів. Так, у країні безплатна й доволі якісна медицина. Так, гро­мадян забезпечують потрібними про­дуктами за картковою системою. Але як­би в країні все було добре, тисячі кубинців не втікали б до США, ризикуючи життям. Кубу навіть Островом Свободи називають переважно на пострадянському просторі. Й не тому, що на цьому острівці все ідеально з пра­вами людини, а за звичкою й, швидше, з іронією.

Яким буде життя після Фіделя? Запитання як мінімум некоректне, оскільки Кастро залишається й, схоже, самоусуватися від політики не збира­ється. «Я не кажу вам до побачення. Я лиш хочу боротися як ідейний солдат», — написав він у своєму гучному зверненні. Й він навряд чи мав на увазі тільки епістолярні стосунки з новим керівництвом країни. (В останні півтора року команданте регулярно друкував свої листи, звернені до співгромадян, у рупорі кубинської компартії — газеті «Гранма». Це були свого роду інструкції, які треба було брати до відома кубинським політикам.) Фідель, приміром, може зберегти за собою посаду партійного лідера.

Завтра на Кубі відбудеться ключове засідання новообраної Національної асамблеї. Її учасники оберуть нового главу держави. Кастро підкреслив: він не погодиться на цю посаду навіть якщо парламентарі будуть наполягати. Очевидно, владний олімп посяде молодший брат Фіделя — 76-річний Рауль. Але він навряд чи стане тією людиною, з якою пов’язують зміни на Кубі. Певна лібералізація еко­номіки — максимум, що може собі дозволити політик, до самих кісток відданий харизматичному родичу. Надії на політичні зміни, на ліквідацію однопартійного ладу абсолютно безпідставні. Брати Кастро бачили, чим обертаються будь-які політичні послаблення: на їхніх очах розва­лилася могутня радянська імперія, завдяки якій тривалий час Куба процвітала. Дозволити вітру політич­них перемін пронестися над островом, означає, підписати собі історичний вирок.

Інша річ — економічні реформи, класична китайська модель, свого роду комунізм із людським обличчям. Виконуючи обов’язок президента, Рауль Кастро продемонстрував бажання змінити економічні порядки в країні. Він регулярно зустрічався з кубинцями, уважно вислуховуючи їх­ні побажання й скарги. Йому ставили запитання, з якими до Фіделя навряд чи наважилися б звернутися. Рауль виступив із критикою щодо високої ціни на молоко. Він погодився з тим, що зарплата, яку виплачує кубинський уряд, надзвичайно мала й не відповідає мінімальним потребам кубинських родин. Він визнав корумпованість кубинських чиновників і навіть дозволив газетам публікувати розслідування про погану роботу директорів місцевих держпідприємств. У молодшого Кастро репутація вимогливого управлінця. На відміну від Фіделя, який прагнув усім завідувати одноосібно, Рауль делегує свої повноваження підлеглим. При цьому міністри регулярно звітують перед ним про зроблене.

Не виключено, що кубинці в останній момент вирішать обрати президентом не Рауля. Наприклад, на Заході свої очікування пов’язують із фактичним кубинським прем’єр-міністром 56-річним Карлосом Лаге — реальним представником молодого покоління кубинських комуністів. Але навряд чи Рауль розкручував себе останні півтора року для того, щоб віддати владу. Фідель став новиною №1 цього тижня. Рауль, мабуть, стане новиною наступного тижня. Кастро пішов. Хай живе Кастро...