Не тільки вторгнення в Україну: як Росія та Китай лякають Європу і Азію

Ексклюзив
Поділитися
Не тільки вторгнення в Україну: як Росія та Китай лякають Європу і Азію © depositphotos/denisismagilov
В чому схожість і відмінність інструментів впливу Москви та Пекіна?

Загроза російського вторгнення в Україну прикувала до себе увагу багатьох країн світу. В політичних і експертних колах заговорили про «ефект метелика»: успіх Росії на європейському напрямі може стати сигналом для більш агресивних кроків Китаю в Азії. Держави Азійського регіону стурбовано стежать за російськими діями стосовно України, побоюючись, що початок нової фази війни може спровокувати аналогічні кроки Китаю стосовно Тайваню й навіть японських островів Сенкаку.

Москва та Пекін останніми роками демонструють надзвичайно високий рівень зближення і підкреслюють, що їхні відносини переживають найкращий період в історії. Стає помітною схожість поведінки двох країн. Китай у реалізації своєї зовнішньої політики дедалі більше скидається на Росію. До тону китайських дипломатичних заяв додалися впізнавані російська напористість, маніпуляції й агресія, хоча раніше Пекін робив ставку на «м′яку силу», торгівлю та інвестиції.

Партнерство між Росією і Китаєм базується на їхній політичній, економічній та геополітичній взаємодоповнюваності, а також сприйнятті США як головного суперника їхнім інтересам. Американські та європейські санкції у 2014 році змусили Росію розпочати диверсифікацію торгових ринків та шукати нові джерела інвестицій в Азійському регіоні. Економічна синергія, при якій Китай потребує російських енергетичних ресурсів, а Росія — китайських інвестицій, стала важливим чинником у посиленні двосторонньої співпраці після російського повороту на Схід. 

Відносини Москви з іншими азійськими державами відступили на другий план і зосереджені переважно на співробітництві з Пекіном. Росія визнала сферу впливу КНР в Азійсько-Тихоокеанському регіоні, винятком є Центральна Азія, де вони умовно розділили сфери відповідальності: росіяни взяли безпеку, а китайці — економіку. Проте основною особливістю зближення двох сторін стало поглиблення військово-технічної взаємодії. Влітку минулого року міністри оборони КНР і РФ підписали Дорожню карту з військової співпраці на 2021–2025 роки, яка передбачає збільшення кількості військових навчань, проведення спільних патрулювань, розробку новітньої зброї тощо. При цьому дві держави уникають укладання військового союзу, вочевидь щоб не бути втягненими у військові конфлікти одна одної, віддаючи перевагу «партнерству без альянсу». 

Однак навіть у такому розрізі російсько-китайські відносини викликають у багатьох західних та азійських країн алармістські настрої і бажання завадити Росії потрапити під більший вплив Китаю. Нинішній стан стратегічних відносин створює належний ефект непередбачуваності розвитку подій і загроз із боку тандему РФ—КНР. Москва певною мірою може бути зацікавлена в поширенні страхів від поглиблення відносин із Пекіном. Ще зовсім недавно частина політиків на Заході активно просували ідею відновлення діалогу з Росією та перегляду санкційного режиму, аби та не пішла на більше зближення з Китаєм. Навіть в умовах нинішнього військового тиску та загрози широкомасштабної війни з Україною в європейських колах знаходяться голоси, які демонструють лояльність до Москви. 

Росія по суті залишається європоцентричною країною, відтак намагання посилити власні позиції в Азії насамперед спрямовані на створення додаткових важелів у вирішенні ключових проблем із Заходом, зокрема США. Тоді як Китай кидає виклик лідерству Вашингтона саме в Азійсько-Тихоокеанському регіоні. Зважаючи на це, амбіції Китаю в Європі в політичній та безпековій площині набагато скромніші, ніж амбіції Росії. Якщо Пекін більше зосереджений на тому, аби ЄС не втручався у китайські справи з настановами про захист прав людини, то Москва має масштабніші геополітичні плани — аж до підписання західними урядами нового безпекового пакту, який би передбачав відновлення впливу і контролю Росії над частиною пострадянських країн. 

Відповідно, і поведінка Росії в Європі вирізняється ширшим набором важелів впливу. Контакти на високому рівні, підтримка проросійських політиків, наявність величезної кількості досьє минулого з компрометуючою інформацією на окремих європейських політиків, залякування війною, спецоперації, вбивства — це той набір інструментів, яким Москва активно оперує в європейських країнах. Намагання Китаю наростити політичні контакти в Європі перебувають фактично на початковій стадії — передовсім він це робить шляхом торгово-економічної співпраці. Пекін використовує торговельний та інвестиційний важелі для того, аби надалі вдаватися й до політичного примусу. Москва натомість віддає перевагу енергетичному тискові. 

Наявність значних покладів енергоресурсів та їх постачання на європейські ринки — переваги, які впродовж довгих років допомагають Росії утримувати свою економіку та використовувати енергетичний шантаж для досягнення політичних цілей, а також інструмент, який російська влада планує нарощувати в Азійському регіоні. Російська енергетична стратегія, затверджена у 2020 році, ставить перед собою амбітну мету — збільшити експорт енергоносіїв у Азію до рівня половини всього енергетичного експорту країни. Наявність азійської карти дозволить Москві ще більше тиснути на європейські ціни енергоресурсів, якщо уряди країн не врахують наслідків енергетичної кризи, штучно створеної російською владою цієї зими.

Росія і Китай використовують слабкі місця, властиві ринковим економікам, зокрема налаштованість країн Заходу на отримання вигод від міжнародної торгівлі. Економічна залежність почасти створює додаткові обмеження для політиків європейських країн. Так, наприклад, Німеччина стала головним лобістом російського «Північного потоку-2», а також інвестиційної угоди ЄС і Китаю, взявши за основу насамперед свої бізнес-інтереси, тоді як мала б брати до уваги агресивні дії Росії на європейському континенті, а також ситуацію з правами людини в Китаї.

Проте Москва і Пекін останнім часом викликають дедалі більше занепокоєння серед європейських урядів. Правда, Росія розглядається як загроза, що вже проявила себе (зокрема у випадку з Україною у вигляді відкритої агресії), а Китай — як загроза віддалена, котру схильні оцінювати, радше, як системного суперника, що набирає сили завдяки підтримці Москви. 

Однак китайсько-російський марш на міжнародній арені грає не на руку Росії в її спробі бути самостійним гравцем в Азійському регіоні. Російський інтерес розглядається насамперед через призму стратегічного партнерства з Пекіном, і це визначає позиції Москви з більшості регіональних проблем, зокрема корейської ядерної програми, підтримки військової хунти М′янми, побудови безпекової архітектури АТР тощо. Однак серед азійських країн є запит на залучення в регіональні процеси ширшого кола гравців, особливо зважаючи на інтенсифікацію американо-китайського суперництва. 

Держави регіону проводять політику балансування між економічними перевагами у відносинах із Китаєм та безпековою парасолькою США. Вони не зацікавлені обирати котрусь одну сторону в американо-китайській конфронтації, намагаючись долучити до більш активної ролі в регіоні середні країни, такі як Японія, Австралія, Індія. У зв’язку з цим вони були б раді незалежній позиції Росії, яка продемонструвала б збалансований підхід і вибудовувала незалежні відносини двостороннього співробітництва в Азії. Для Москви ж це був би шанс уникнути долі «молодшого партнера» Пекіна.

Наразі інтереси Росії та Китаю не завжди збігаються й демонструють чимало розбіжностей, але країни намагаються уникати суперечностей там, де вони можуть виникнути, а конфронтація зі Сполученими Штатами робить співробітництво стратегічно важливим для системи влади кожної з країн. Тим часом значна асиметрія в економічних, військових, фінансових і технологічних ресурсах викликає занепокоєння в російських експертних колах і з часом може призвести до ускладнень у двосторонніх відносинах. Заяви Росії та Китаю про інтенсивну співпрацю не є свідченням руху цих країн до союзництва. Наявність спільного інтересу — недостатній мотив для поглиблення партнерства до рівня військового союзу. Як, власне, наявність суперечностей не робить Китай і Росію ворогами чи конкурентами. Росія як слабша й залежніша змушена почасти поступатися під натиском Китаю, що, схоже, перейняв такий самовпевнений підхід у політиці від Москви. 

Співіснування Росії і Китаю — це відображення холодного розрахунку двох сторін, тимчасовий альянс, який може щезнути, щойно зміняться обставини у міжнародних відносинах. Головне, щоб страх перед тандемом цих двох у багатьох світових столицях не призвів до стратегічних помилок та невиправданих поступок. 

***

Матеріал підготовлено на основі дослідження «Двоє проти всіх: порівняльний аналіз інструментів впливу Росії і Китаю», проведеного Центром «Нова Європа» за авторства Сергія Солодкого та Наталії Бутирської.

З повною версією дослідження можна ознайомитися:

Українською тут: https://bit.ly/32BjtS5

Англійською тут: https://bit.ly/35uAyy7

Усі статті Наталії Бутирської читайте за посиланням

Related video

Усі статті Сергія Солодкого читайте за посиланням

Поділитися
Помітили помилку?

Будь ласка, виділіть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter або Надіслати помилку

Залишайтесь в курсі останніх подій!
Підписуйтесь на наш канал у Telegram
Стежити у Телеграмі
Додати коментар
Всього коментарів: 0
Текст містить неприпустимі символи
Залишилось символів: 2000
Будь ласка, виберіть один або кілька пунктів (до 3 шт.), які на Вашу думку визначає цей коментар.
Будь ласка, виберіть один або більше пунктів
Нецензурна лексика, лайка Флуд Порушення дійсного законодвства України Образа учасників дискусії Реклама Розпалювання ворожнечі Ознаки троллінгу й провокації Інша причина Відміна Надіслати скаргу ОК