Карабаський синдром

Яка невизнана республіка з колишнього Радянського Союзу не мріє про своє визнання міжнародним співтовариством. Використовуючи всілякі засоби для реалізації цієї стратегічної мети, керівництво Абхазії, Південної Осетії, Придністров’я і Нагірного Карабаху апелюють до права націй на самовизначення і з допомогою всенародних опитувань намагаються легалізувати статус квазідержавних утворень. Як це, наприклад, сталося минулої неділі в Нагірно-Карабаській Республіці (НКР), де місцева влада провела референдум з прийняття конституції.

За першу конституцію НКР, покликану зміцнити інститути влади поза Азербайджаном, проголосували приблизно 98,58% карабахців, які прийшли на вибори. На референдумі були присутні близько ста міжнародних спостерігачів і журналістів. Глава центрвиборчкому НКР Сергій Насібян заявив: «Щоразу після демократично проведених у Нагірному Карабасі виборів у світі складається про нас громадська думка. І з цього погляду участь зарубіжних спостерігачів у референдумі має важливе значення для міжнародного визнання нашої держави».

Але поки що у світового співтовариства немає планів визнавати незалежність НКР. Воно продовжує й далі вважати бунтівну автономію складовою частиною Азербайджану. Генсек Ради Європи Террі Девіс каже про те, що референдум був незаконним, і думає, що остаточне рішення про статус Нагірного Карабаху може бути вироблене тільки шляхом політичних переговорів між керівництвом Вірменії й Азербайджану за підтримки посередників, що входять до Мінської групи ОБСЄ — Росії, Франції й Сполучених Штатів. Своє негативне ставлення до плебісциту висловили ЄС і США. А Київ, Тбілісі й Кишинів ще до референдуму виступили з цього приводу зі спільною заявою в рамках ГУАМ, у якій висловили стурбованість цим всенародним опитуванням, що, своєю чергою, викликало емоційну реакцію Єревана.

Очевидно, що референдум, хоч би як виправдовували його проведення Єреван і Степанакерт, лише збільшує проблему розв’язання нагірнокарабаського конфлікту. Який, за оцінками експертів, нині й так далекий від розв’язання. Адже Азербайджан і Вірменія, попри переговори, що тривають уже десятиліття, не мають наміру відступати від своїх принципових позицій. Баку, виходячи з принципу територіальної цілісності, наполягає на тому, щоб вірмени спочатку звільнили окуповані азербайджанські території й дали можливість повернутися біженцям, а вже після цього й буде вирішуватися питання про статус Нагірного Карабаху. Єреван, своєю чергою, виступає за комплексне розв’язання проблеми, обумовлюючи вихід визначенням статусу НКР. При цьому, зауважує міністр закордонних справ Вірменії Вардан Осканян, для вірменської сторони незмінним залишається те, що головним принципом є врегулювання колізії на основі права народу Нагірного Карабаху на самовизначення.

«Розморожування» нагірнокарабаського конфлікту потребує від політичного керівництва Вірменії й Азербайджану готовності до поступок і прийняття непопулярних рішень. Але цього важко очікувати від карабахця Роберта Кочаряна й азербайджанця Алієва-молодшого. Нині до взаємних поступок не готові ні вірменське й азербайджанське суспільство, ні політичне керівництво обох країн. Це демонструють не тільки соцопитування, але й останні безрезультатні переговори в Мінську Роберта Кочаряна й Ільхама Алієва. (Хоча деякі азербайджанські політики і кажуть, що зустріч пройшла конструктивно і неузгодженим залишилося тільки одне питання.)

Більш того, поступок важко очікувати в ситуації, коли в подальшому зберіганні статус-кво зацікавлені всі безпосередні учасники цього «замороженого» конфлікту — Єреван, Баку, Степанакерт. (Значною мірою у зберіганні нагірнокарабаського конфлікту в «замороженому» стані зацікавлена й Росія. Принаймні доти, доки не буде знайдено формулу, яка зміцнює становище Москви в Південнокавказькому регіоні.) Для вірменів статус-кво означає посилення позицій НКР. У Баку ж сподіваються, що через декілька років ситуація навколо Нагірного Карабаху кардинально зміниться і цю проблему можна буде розв’язати на основі азербайджанського варіанта врегулювання питання.

При патовій ситуації в переговорному процесі збільшується загроза врегулювання конфлікту воєнним шляхом. До речі, експерти і навіть політики зазначають, що Ільхам Алієв як лідер держави, що програла у війні, узяв курс на силове вирішення нагірнокарабаської проблеми. Реалізації цієї політики сприяє низка чинників, насамперед тенденція зростання цін на енергоносії, що зберігається. А це означає, що в найближчі роки азербайджанську економіку очікує підйом. Використовуючи сприятливу світову кон’юнктуру цін на газ і нафту, азербайджанське керівництво вже нині збільшує фінансування збройних сил країни: воно поставило мету зробити так, щоб річний бюджет міноборони Азербайджану переважав щорічний бюджет Вірменії. До того ж азербайджанське суспільство налаштоване дуже войовничо щодо вірменів.

Як і для Баку, для Єревана саме карабаський чинник є чільним у розвитку країни. Значення його зростає, коли взяти до уваги те, що при владі у Вірменії нині перебуває так зване карабаське угруповання на чолі з президентом Робертом Кочаряном. Цей чинник впливає на зовнішню політику, багато в чому визначаючи пріоритети Єревана.

«Замороженість» нагірнокарабаської проблеми, формальний стан війни з Азербайджаном і більш ніж натягнуті відносини з Туреччиною, економічні проблеми в країні — все це штовхає Єреван у військово-політичні обійми Москви. Ще кілька років тому здавалося, що Вірменія буде вічним «форпостом Росії на Південному Кавказі». Але нині немає підстав говорити, що Єреван вічно приречений мати особливі відносини з Москвою: вірменська політична еліта перебуває в пошуку нових партнерів на міжнародній арені, намагаючись вийти з російської тіні. «Вірменія не може розвиватися однобоко», — щоразу повторюють тамтешні політики. Нині ця країна активно розвиває відносини не тільки з ЄС, але і з НАТО, а також намагається знайти точки дотику з Туреччиною. Деякі політики, наприклад, екс-спікер парламенту Артур Багдасарян, навіть заявляють: «Росія не повинна ставати на нашому шляху до Європи».

Цій політиці диверсифікації відносин із різними партнерами (чи, як воліють говорити в Єревані, комплементарності) сприяє низка чинників. Насамперед, «ведмежа» політика самої Росії. Річ не стільки в тому, що Москва зробила ставку на Кочаряна і карабаське угруповання, підтримуючи владу, яку багато вірменів вважають корумпованою й авторитарною. Більш визначальним у зміні підходів вірменської політичної еліти є те, що наступного року їхня країна буде сплачувати за російський газ 110 дол. за тисячу куб. м (у минулому його вартість становила 56 дол.). У Єревані цю нову ціну сприйняли доволі болісно. Адже як-не-як, а Вірменія — «форпост Росії на Південному Кавказі». І тепер на адресу Кремля звучать обвинувачення в «забудькуватості» стратегічного партнера й союзника. Їх чути й у контексті питання про контрольно-пропускний пункт «Казбегі — Верхній Ларс», який росіяни закрили під час грузинсько-російського конфлікту. А либонь дорога у Верхній Ларс — один із двох сухопутних шляхів (другий — іранський), що зв’язує Вірменію з зовнішнім світом. І, звісно ж, вірменських політиків не можуть не насторожувати ксенофобські настрої, які є нині в російському суспільстві, адже неприйняття переноситься й на вірменів.

У кожному разі диверсифікація зовнішньої політики, орієнтація на різних партнерів допоможе не тільки виходу Вірменії з ізоляції, але й сприятливо позначиться на вирішенні нагірнокарабаської проблеми.