Як отримати ПДЧ?

На тлі періодичної критики у ЗМІ, зокрема і з боку профільного комітету Верховної Ради, міністр оборони Андрій Таран уперше з часу свого призначення 1 грудня провів масштабний брифінг для дипломатів та військових аташе країн – членів Альянсу. Похвалився успіхами, визнав окремі помилки і поставив іноземним представникам завдання — інформувати свої столиці, що вже 2021 року Україна очікує на політико-військову підтримку для одержання Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ). 

Дипломати, чимало яких уже чули про зростання невдоволення Тараном в оточенні президента і обговорення можливих кандидатів на його посаду, міністрове завзяття сприйняли без ентузіазму. Порядок денний саміту, одним із ключових завдань якого буде побудова відносин із новим президентом США Джо Байденом, уже погоджується. І питання ПДЧ для України вочевидь не входить до переліку пріоритетів НАТО на 2021 рік.

Ба більше, після висловлювань Тарана представники Альянсу, спілкуючись із українськими офіційними особами, вирішили нагадати, що надання ПДЧ – колегіальне політичне рішення союзників і публічна прив'язка до конкретної дати без попереднього погодження не сприяє його досягненню.

Втім, українські дипломати про це знають не з чуток. Зі свіжого досвіду — досить гостра реакція НАТО після непогодженої заяви президента України Петра Порошенка на спільній із генеральним секретарем НАТО прес-конференції 2017 року під час візиту Північноатлантичної ради до Києва. 

«Україна розпочала дискусію про впровадження Плану дій для членства в НАТО», — повідомив журналістам Порошенко, розповідаючи про результати засідання комісії Україна – НАТО, яке щойно відбулося. Генсек Столтенберг, що стояв поруч, був заскочений цим несподіваним пасажем, бо такої «дискусії» насправді не було. І згодом він мусив заспокоювати деяких членів Північноатлантичної ради. Зусиллями пресслужб інцидент було вичерпано. 

Це не означає, що Україні тему ПДЧ у публічній комунікації не варто порушувати взагалі. Навпаки, про свої прагнення та амбіції слід регулярно нагадувати і собі, і своїм партнерам. Як люблять повторювати представники балтійських країн, свого часу їхніх намірів щодо членства теж ніхто не сприймав усерйоз. Однак тональність і наповнення таких заяв треба ювелірно огранювати. І, головне, кожні заяви слід підкріплювати відповідними практичними кроками. 

Публічна сварка на офіційних медіаресурсах Міноборони України (МОУ) з одним із відомих журналістів, який критикує те, що відбувається у вітчизняній оборонці, вочевидь суперечить заявленим намірам впроваджувати євроатлантичну ментальність та культуру. І на це дипломати звертають увагу чи не більше, ніж на відредаговані формальні брифінги міністра оборони.

Місія (не)здійсненна?

Отже, спекулювати на очікуваних термінах отримання ПДЧ не варто. Принаймні щоб не створювати завищених очікувань у прибічників курсу в НАТО і потім не зіштовхнутися з розчаруванням та апатією. На нинішньому етапі можна обережно припустити, що питання надання Україні ПДЧ вже не таке токсичне для окремих членів Альянсу, незважаючи на конфлікт із Росією та тривалі з'ясовування відносин із Угорщиною. 

Безумовно, рішення про ПДЧ — прерогатива країн–членів НАТО. Для успіху необхідно сконцентрувати дипломатичні зусилля не тільки в Брюсселі, а й на двосторонньому рівні. При цьому процес може розтягтися на кілька років. Надання статусу партнера з розширеними можливостями свідчить, що Україні це під силу. 

Отже, перший крок — консолідація дипломатичних ресурсів і таргетована комунікація. У цьому можуть посприяти й недержавні інституції. Наприклад, недавнє дослідження Центру «Нова Європа» показало, що європейці дедалі прихильніше ставляться до перспективи членства України в ЄС і НАТО. Такі дослідження не залишаються непоміченими і створюють потрібний наратив для decision-makers, тобто осіб, котрі приймають рішення.

 До речі, незле було б нарешті визначитися і з главою місії України при НАТО. В умовах карантинних обмежень робота місії й так утруднена. Відсутність керівника відповідного рангу не сприяє мотивації. Ще на початку року, за даними джерел ZN.UA, було отримано агреман на заступника міністра закордонних справ Єгора Божка. Але, очевидно у зв'язку з відкритими провадженнями у справі про призначення на високі посади в Службі зовнішньої розвідки, яку Божок очолював у 2017–2019 роках, відповідного указу президент так і не підписав. 

 Для підкріплення налаштованості на ПДЧ за останні кілька років Україна якісно змінила підходи до Річної національної програми (РНП). У багатьох експертів і державних діячів доцільність появи цієї програми як заміни повноцінному ПДЧ досі викликає запитання. Але в НАТО не втомлюються нагадувати про важливість цього національного документа. 

 Нинішнього року через пандемію щорічна оцінка виконання РНП проводилася без візиту експертної групи. Однак, на думку учасників процесу, українська сторона досить ефективно налагодила спілкування з представниками Альянсу й оперативно надавала потрібну для оцінки інформацію. 

Віцепрем'єр-міністерка Ольга Стефанішина 9–10 грудня відвідала Брюссель для обговорення з послами Північноатлантичної ради фінального оціночного документа і зустрілася з топчиновниками Альянсу. Запитання, на які довелося відповідати українській віцепрем'єрці, зокрема стосувалися конституційної кризи, пов'язаної із загрозою згортання антикорупційної реформи та реформи СБУ. Це ще раз підтверджує, що в НАТО вступає країна, а не збройні сили. Хоча важливості якісної реформи оборонної сфери це не скасовує. Пробуксовування трансформацій у ЗСУ може вже скоро привернути до себе увагу НАТО. 

 Справді, у першому півріччі було прийнято кілька рішень у сфері командування та контролю (С2), загалом позитивно оцінених Альянсом. Але про результати подальшої роботи інформація досить суперечлива. У Міноборони теж вирішили з цим розібратися. Головна інспекція МОУ під егідою адмірала Воронченка отримала завдання провести ревізію проблем і вад управління та переходу ЗСУ на J-структуру. За словами джерел ZN.UA, Воронченко навіть звернувся до іноземних радників із проханням дати оцінку діям Генштабу, але ті, щоб уникнути можливого втягування в розбіжності, обмежилися дипломатичним виявом готовності й надалі підтримувати реформаторські зусилля України. 

Говорячи про радників, слід зазначити, що їхні думки та оцінки — не останнє джерело даних для держав, котрі їх делегували. Україні ще слід напрацювати модель відносин із групою радників. Робота з ними має бути транспарентною, системною і гнучкою, оскільки декотрі з радників справді не володіють достатньою експертизою заявленого напряму роботи. Проте саме їхнє бачення часто формує позицію НАТО з тих чи інших проблемам. Номінальні запрошення на засідання експертних робочих груп, тоді як ключові рішення приймаються поза цим форматом, не посилюють довіри.

Радитися і розвивати комунікацію з Альянсом можна й на рівні Спільних робочих груп під егідою комісії Україна–НАТО, потенціал яких до кінця не використаний. Зокрема Україна демонструє слабкий інтерес до Спільної групи з питань оборонної реформи, співголовою від української сторони якої є перший заступник секретаря РНБО Михайло Коваль. Торік удалося провести засідання цієї групи для обговорення проєкту Стратегії національної безпеки, і країни – члени НАТО скористалися можливістю відкоментувати документ. Хоча далеко не всі думки були враховані (що логічно, оскільки Стратегія — це український документ), такий діалог відзначений позитивно. 

 Цього року пропозицію НАТО провести засідання групи для обговорення проєкту оновленого Комплексного пакета допомоги Україні було відхилено. Не відбулося й засідання з обговорення проєкту Стратегії воєнної безпеки. Але в скарбничку аргументів на користь ПДЧ можна було б додати активне використання цих майданчиків для підготовки Стратегічного оборонного бюлетеня наступного року. 

Позитивним сигналом для НАТО стане подальша реалізація закону про національну безпеку, прийнятого 2018 року, як і положень Стратегії національної безпеки. Для реалізації закону потрібно насамперед зробити, за українськими мірками, неймовірне — запустити реформу СБУ. Підготовлений законопроєкт, що чекає повторного першого читання в Раді, якщо й не зніме всіх питань, то принаймні дозволить вийти на новий рівень діалогу. Для реалізації положень Стратегії буде треба інтенсифікувати роботу над підготовкою галузевих стратегічних документів із якомога максимальним залученням радників Альянсу. 

 Як будувати свою політику безпеки — безумовна прерогатива України. Надання Україні ПДЧ — безумовна прерогатива НАТО. Але без узгодженості та системного багаторівневого діалогу досягти поставленої мети не вдасться. Умови для цього є, і, замість загадування дат, необхідна складна й рутинна робота над наближенням ПДЧ та наступним членством в Альянсі. 

P.S. Зважаючи на реакцію пресслужби оборонного відомства на статтю Данила Пилипчука «Міністерство оборони: «професіонали» проти «реформаторів», прохання до рекрутерів із Міністерства оборони, які читають цей матеріал, не пропонувати авторові статті якихось посад.