Ізраїль добився визнання

Минулого тижня президент США Дональд Трамп анонсував укладання домовленостей між Ізраїлем та Об’єднаними Арабськими Еміратами про нормалізацію двосторонніх відносин. Сторони погодилися з необхідністю підписати підготовлений за посередництва Сполучених Штатів договір — т.зв. Авраамську угоду, спрямовану на оформлення офіційних контактів між ними. Таким чином, ОАЕ мають стати третьою — після Єгипту і Йорданії — арабською країною, котра визнає Ізраїль і готова до розвитку партнерства з Тель-Авівом.

У спільній заяві, опублікованій від імені президента Трампа, прем’єр-міністра Ізраїлю Беньяміна Нетаньягу та шейха Мохаммеда ібн Заїда, підкреслюється надзвичайно важливе значення цієї події. Її називають дипломатичним проривом, який сприятиме досягненню миру на Близькому Сході. Втім, вона не засвідчує несподівану трансформацію у підходах учасників до проблематики взаємних відносин, а лише формалізує вже існуючу співпрацю.

Арабо-ізраїльське протистояння останнім часом втрачає статус ключового конфронтаційного фактора близькосхідного регіону. В умовах загострення геополітичної боротьби між кількома активними гравцями Тель-Авів і арабські держави зіштовхуються зі спільними загрозами. Приховані консультації між ними з безпекової проблематики активно розвиваються. Відтак, певним сюрпризом стала продемонстрована ОАЕ готовність нарешті формалізувати ці відносини, а не відмова від антагонізму і наявність спільних інтересів.

Встановлення прямих офіційних контактів між Ізраїлем і Еміратами відкриває широкий простір для розвитку взаємовигідного партнерства. Втім, окреслені сфери співпраці, на кшталт інвестиційної діяльності, туризму, охорони здоров’я, не такі важливі, як декларативне оформлення політичної взаємодії. Це цілком відповідає інтересам США, які прагнуть забезпечити нормалізацію відносин між своїми близькосхідними союзниками. Ізраїль також зацікавлений в ослабленні дипломатичної блокади, яку встановила проти нього більшість арабського світу.

Емірати в цих умовах, з одного боку, прагнуть продемонструвати Вашингтону свою корисність і договороспроможність. З іншого — вони добилися від Тель-Авіва певної плати за досягнення порозуміння. Адже Ізраїль зобов’язався на найближчий час відмовитися від планів анексії Західного берега річки Йордан, які активно просував Нетаньягу. Саме на цьому наголошує влада ОАЕ, подаючи зобов’язання Ізраїлю як власну перемогу. Емірати наголошують, що своїми діями сприяли вирішенню кризового питання, яке в останні місці дестабілізувало регіон.

Втім, складається враження, що в Абу-Дабі перебільшують свої успіхи. Трамп і Нетаньягу могли цілком свідомо розіграти карту з анексією, щоб примусити ОАЕ до компромісу. Адже, коли не враховувати нереалізованих планів останнього півріччя, виявляється, що Ізраїль практично нічого не втратив від угоди з Еміратами, отримуючи досить потужний бонус на дипломатичній арені.

Не можна виключати, що Нетаньягу справді певний час прагнув анексувати Західний берег. Утім, негативна реакція на міжнародній арені, неготовність Трампа підтримати цю ініціативу в умовах виборчих перегонів у США, невизначеність їх результату унеможливили реалізацію цієї ініціативи. За таких умов ізраїльський прем’єр-міністр міг просто «скинути» неліквідний актив, отримуючи конкретні результати в короткостроковій перспективі.

Для Нетаньягу це особливо важливо, з погляду особистого іміджу, в умовах внутрішньої турбулентності в Ізраїлі. Йому потрібні вагомі й миттєві успіхи, які він може продемонструвати електоратові. Угода з ОАЕ цілком відповідає такій стратегії: попри негативну реакцію на відмову від анексії з боку частини правих сил, більшість ізраїльтян вважає результати домовленостей з Абу-Дабі досягненням прем’єра.

При цьому сам Нетаньягу наголошує, що жодним чином не відмовляється від прав на землю, яку вважає ізраїльською. Він прагне переконати внутрішню аудиторію в тому, що лише тимчасово відклав питання Західного берега, але його позиція залишається незмінною. Це означає, що проблема не вирішена і в кожному разі постане у майбутньому.

Хай там як, але нині міжнародна спільнота з оптимізмом дивиться на домовленості Ізраїлю та ОАЕ, розглядаючи їх як крок до вирішення багатолітнього арабо-ізраїльського конфлікту. Бодай тимчасову деескалацію проблеми Західного берега вітають також актори, які послідовно виступали за мирне врегулювання ситуації на Близькому Сході, — ООН, Велика Британія, Франція та Німеччина. Її позитивно сприйняли країни близькосхідного простору, що пов’язані з коаліцією арабських держав під егідою Саудівської Аравії. Конструктивність домовленостей відзначили в Єгипті (який є близьким союзником ОАЕ) та Бахрейні (що залишається послідовним партнером Ер-Ріяду).

Сама Саудівська Аравія утримується від коментарів. Не секрет, що Королівство (як і ОАЕ) останніми роками підтримує контакти з Тель-Авівом. Утім, амбіційне прагнення саудитів до лідерства в ісламському світі потребує від них обережності у висловлюваннях. Арабська вулиця традиційно налаштована проти Ізраїлю. Відтак, Саудівська Аравія не має наміру псувати собі імідж серед цільової аудиторії, на яку прагне поширити свій вплив. Хоча вочевидь продовжуватиме приховані консультації з ізраїльтянами, спрямовані на протидію спільним загрозам.

Природно, що проти нормалізації ізраїльсько-еміратських відносин виступають саме ті держави, чиї дії в межах регіонального простору викликають стурбованість як у Тель-Авіва, так і в лідерів арабського світу. Ідеться про Іран та Туреччину, що продовжують боротьбу за гегемонію на Близькому Сході.

Іранський експансіонізм — сьогодні основний дестабілізуючий фактор для регіону. Тегеран просуває свої інтереси в інших державах, беручи активну участь у регіональних конфліктах і підтримуючи різноманітні проксі-угруповання. Він становить головну загрозу безпеці Ізраїлю, яка актуалізується в умовах посилення іранських позицій у Сирії, в безпосередній близькості до ізраїльського кордону. Паралельно Іран підтримує та озброює повстанців-хуситів у Ємені, проти яких воює коаліція країн на чолі з Саудівською Аравією та ОАЕ.

Турецька Республіка стає ще одним спільним опонентом для Ізраїлю та Еміратів. За рахунок критики ізраїльської політики Анкара намагається забезпечити собі популярність в ісламському світі. Між країнами є й раціональні суперечності в питанні видобутку і транзиту енергоресурсів у Східному Середземномор’ї. Протистояння Туреччини та ОАЕ щодо проблеми Катару, в рамках громадянських конфліктів у Лівії та Сирії, теж послідовно загострюється, маючи всі шанси перерости у пряме зіткнення (адже саме літаки Еміратів вважаються потенційними виконавцями на початку липня атаки на лівійську базу «Аль-Ватія», де були розгорнуті турецькі комплекси ППО).

У таких умовах лідери Ірану і Туреччини одностайно засуджують ізраїльсько-еміратські домовленості, розуміючи, що налагодження відносин між кількома опонентами насамперед підриває їхні позиції в регіоні. Дії Тель-Авіва та Абу-Дабі називають величезною помилкою, лицемірством і зрадою палестинських інтересів. У прагненні досягти своїх цілей Тегеран і Анкара прикриваються гаслом палестинської справи, засуджуючи ОАЕ за відмову від принципів релігійної солідарності.

Певна річ, самі палестинці теж украй негативно поставилися до нормалізації відносин між Ізраїлем та Еміратами. Для них дипломатична блокада залишається важливим інструментом міжнародного тиску на Тель-Авів, що дає їм шанси на розбудову незалежної держави. Втім, дії ОАЕ фактично порушують принципи Арабської мирної ініціативи, яка з 2002 року формувала позицію арабського світу, що полягала у визнанні Ізраїлю лише у відповідь на істотні поступки з палестинського питання. Як ХАМАС, так і ФАТХ сприймають політику Абу-Дабі як удар у спину, котрий заохочує ізраїльських окупантів продовжувати свою злочинну діяльність.

Але навряд чи їхня позиція на щось вплине. Палестинці знову опинилися заручниками геополітичної гри, яка точиться на Близькому Сході. Ситуацію ускладнює той факт, що їхні інтереси мало кого хвилюють, а палестинське питання — попри його очевидну гостроту — відступає в тінь перед актуалізацією інших безпекових проблем і загроз.

Домовленості між Ізраїлем та ОАЕ ще раз засвідчують очевидну річ: близькосхідний простір нині є ареною активної боротьби кількох впливових центрів сили. Організовані з участю Сполучених Штатів арабо-ізраїльські контакти стають логічною відповіддю на агресивні дії Ірану та трансформацію зовнішньої політики Туреччини. Вони засвідчують новий підхід до союзницьких відносин на Близькому Сході. На жаль, це не означає реальної стабілізації регіону. Лише оформлює зміну конфігурації протистояння.

Читайте також інші статті Миколи Замікули.