ІТАЛІЯ НА ШЛЯХУ ДО ПАРЛАМЕНТСЬКИХ ВИБОРІВ

У Європейському союзі Італія посідає проміжну позицію між дуумвіратом Німеччина — Франція, що домінує в ньому, з одного боку, і Великобританією, з другого. Ця тенденція наочно проявилася на грудневому саміті глав держав ЄС у Ніцці. Розв’язуючи наріжні проблеми майбутнього функціонування Союзу, Берлін і Париж намагалися нав’язати свою точку зору іншим західноєвропейцям, практично ігноруючи їхні думки. З економічною вагою «держав-важковаговиків» доводиться рахуватися всім, зокрема й Риму.

Для держави на Апеннінах характерна політична нестабільність на урядовому рівні. Після падіння Кабінету міністрів соціаліста Б.Краксі (йому належить рекорд тривалості перебування на посаді прем’єр-міністра — чотири роки) уряд, починаючи з 1987 року, очолювало 11 прем’єрів (а з 1945 року — аж 56).

З резиденції прем’єр-міністра «Апеннінським чобітком» керували християнські демократи (близько п’яти років), двічі — соціалісти й технократи, і по одному разу представники Forza Italia і Tree Olive, а також лівий демократ, що зумів, у піку своїм конкурентам, протриматися при владі значно довше та був ініціатором переговорів з проведення в країні політичної реформи (як відомо, розпочатий у квітні 1998 року прем’єром Р.Проді референдум з модернізації політичної системи провалився). Зате як гриби після дощу почали «рости» політичні партії (1993 року їх налічувалося лише 13, 1994-го — 28, а 1998-го — 45).

Загалом для політичного істеблішменту Італії прихід навесні 2000 року до влади колишнього соціаліста Джуліано Амато на зміну лівому демократу Массімо д’Алема, який пропрацював на прем’єрській посаді майже півтора року, не став несподіванкою. Питання в тому, наскільки високий кредит довіри отримав прем’єр від різношерстої коаліції з десяти партій і на який термін?

За твердженням політичних експертів, ненадовго. Позаяк прем’єр з неабиякими зусиллями «протягує» через парламент потрібні законопроекти, передусім у сфері економіки. А вони потрібні для проведення структурних господарських реформ, для забезпечення стабільного щорічного зростання у межах 2,5—3% протягом 2001—2004 рр., підвищення конкурентоспроможності окремих галузей економіки (акцентувати на розвитку туризму, футбольної, легкої й автоіндустрії — безперспективно), підтримання стійкості курсу національної валюти стосовно долара (відбувається поступове падіння ліри), скорочення рівня безробіття з 11% у 2000 р. до 7,8% у 2004 р. (для півдня країни характерна, як і в попередні роки, низька зайнятість). Уряд накреслив заходи, спрямовані на зниження дефіциту держбюджету до 1% від ВВП, відповідно до вимог ЄС. Підвищення конкурентоспроможності італійських товарів потребує зменшення витрат виробництва. Планується скоротити рівень податків, сплачуваних підприємцями до пенсійних фондів. Видатки на утримання громадян похилого віку в Італії, як і в Німеччині, стали надто важким тягарем для економіки. Виконання поставлених завдань залежить від стійкості парламентської системи в цілому й функціонування коаліційних урядів, зокрема від уміння прем’єр-міністра порозумітися з профспілками.

Політична еліта Італії наприкінці XX століття поставила чітке завдання: вдосконалити виборчу систему, щоб позбутися пороків парламентської пропорційної як джерела нестабільності в країні і перейти до утворення стійкої двопартійної (біполярної) коаліції, як у Великобританії. Тим більше що Італія після закінчення Другої світової війни політично розділена на два табори — правих і лівих. Знаменно, що правий фланг, очолюваний С.Берлусконі, швидко зорієнтувався. Лідер Forza Italia має намір підсилити свої позиції в коаліції правих партій як ефективний механізм протидії лівим.

Амбіційний Берлусконі поставив перед собою кілька завдань: зменшити податки задля прискорення зростання економіки, скоротити безробіття до
5—6%, реформувати непосильну для держави пенсійну систему. За розрахунками політичних експертів, на парламентських виборах, запланованих на квітень
2001 р. (останні проходили в травні 1996 року), переможе С.Берлусконі. Після відставки 1994 року йому вдалося відновити свої позиції на політичному олімпі. На виборах до Європейського парламенту два роки тому його партія одержала 25% голосів італійського електорату — більше, ніж соціалісти і демохристияни.

Сьогодні С.Берлусконі вважається на Апеннінах політиком номер один, здатним у разі приходу до влади встановити міцний контроль над коаліцією правих партій у вищому законодавчому органі, а також розпочати серйозні політичні й економічні реформи.

Економічні складнощі

2000 року зростання економіки Італії становило приблизно 2,7%, порівняно з 1,4% — 1999-го. За розрахунками англійського журналу Economist, нинішнього року темпи зростання мають збільшитися — до 2,9%. Але за цим показником держава на Апеннінах значно поступиться не лише Ірландії (7,1%), а й Фінляндії (4,3%), Португалії та Нідерландам (по 4,0%), Іспанії та Швеції (по 3,5%), Греції (3,4%), Франції (3,2%), однак випередить Великобританію, Австрію, Бельгію, Данію й Норвегію. За обсягом ВВП Італія, як і раніше, посідатиме в ЄС четверте місце ($1,26 трлн.) після Німеччини, Великобританії та Франції (ВВП цих країн у межах $2,2—1,5 трлн.). За рівнем ВВП на душу населення, відставання «італійського чобітка» від інших членів Євросоюзу надто помітне. За цим параметром Італія з річним доходом на одну людину $21,8 тис. випереджає лише Іспанії, Грецію й Португалію — держави, в яких рівень один з найнижчих у ЄС.

Проте кілька істотних чинників перешкоджають прискореному розвитку італійської економіки. За свідченням Л.Кодогно, провідного економіста Банку Америки в Лондоні, по-перше, подальше зростання економіки Італії гальмується не досить високим рівнем споживання у країні. По-друге, урізання державних витрат призвело до зменшення загального обсягу інвестицій в економіку. По-третє, уряду Дж. д’Алема поки що не вдалося провести законопроект про зменшення податкового тиску на суб’єкти підприємництва (цьому протидіють ліві партії). По-четверте, лібералізація внутрішнього енергетичного й газового ринків відбувається повільними темпами (як відомо, на цьому наполягає керівництво ЄС). По-п’яте, здійснення плану приватизації державних підприємств із загальними активами $135 млрд. поки що стримується низкою економічних чинників. До того ж, для Італії характерний високий рівень тінізації економіки (т. зв. sommerso). За даними Конфіндустрії, вона становить 27%.

Італійські експерти вважають: новий уряд, який прийде до влади після весняних виборів, зіштовхнеться з багатьма економічними проблемами, не розв’язаними в середині 90-х років.

За матеріалами
Financial Times