Іракський розбрат

Ірак охоплений протестами, наймасштабнішими з 1991 року. Їхні результати визначатимуть майбутнє держави, яка вже багато років не може подолати критичні внутрішні проблеми і забезпечити населенню умови для стабільного життя.

З початку протестів, які тривають уже понад два місяці, в Іраку було вбито більш ніж 400 осіб. Одним з найкривавіших днів стало 28 листопада, коли щонайменше 44 особи загинули внаслідок дій урядових сил у Насирії та Наджафі. Ці події не могли залишитися без реакції: до гучного потоку критики на адресу влади приєдналися впливові діячі, зокрема духовний лідер іракських шиїтів аятола Алі Сістані. У результаті вже наступного дня прем'єр-міністр держави Аділь Абдул-Махді заявив про свою відставку.

Втім, це не означає, що протестувальники перемогли. Вони неодноразово наголошували, що метою революції є повне перезавантаження корупційної недієздатної системи державного управління, а не усунення конкретних політиків від влади. Люди вийшли на вулиці через глибинні проблеми й важкі соціально-економічні умови - безробіття, корупцію та низький рівень життя. Також вони виступають проти іноземного втручання у внутрішні справи Іраку, вимагають реальних, а не косметичних змін, які в разі реалізації істотно позначаться на житті не лише держави, а й усього регіонального середовища.

Дії протестувальників загрожують насамперед позиції Ірану. Останніми роками Тегеран реалізовує ревізіоністський курс на посилення власного впливу на близькосхідних теренах, і Ірак відіграє в цій стратегії надзвичайно важливу роль. За часів Саддама Хусейна країна була природним бар'єром, який стримував іранську експансію в західному напрямку. Але після американського вторгнення 2003 року ситуація радикально змінилася. Дії Сполучених Штатів усунули регіонального опонента Ірану й прочинили двері для посилення впливу Тегерана на Багдад.

Оприлюднені нещодавно розвідувальні дані показують, наскільки масштабними й успішними були дії Ірану на цьому напрямку. Спираючись на шиїтську частину населення, іранська влада здобувала чимдалі більший контроль над Іраком, цією стратегічно важливою країною у формуванні проіранського "Шиїтського півмісяця" та створенні транзитного коридору для підтримки проксі-сил у Сирії й Лівані. Провідну роль у реалізації цієї політики відіграє спецпідрозділ "Ель-Кудс" Корпусу вартових Ісламської революції, який відповідає за іранські спецоперації за межами національних кордонів. Навіть в умовах нинішніх подій його командир генерал Касем Сулеймані перебував з візитами в Іраку, виступаючи зв'язковою ланкою між Тегераном та місцевими проіранськими силами і координуючи дії останніх, спрямовані на придушення протесту.

Це викликає обурення в багатьох жителів Іраку. Вони не хочуть, щоб їхня держава остаточно перетворилася на сателіта Тегерана, обслуговувала його інтереси і стала плацдармом для іранських сил у боротьбі за регіональне лідерство. На цьому тлі зовнішньополітичний контекст протестів набуває насамперед антиіранського характеру. Про це свідчать не лише проголошені протестувальниками гасла, а й конкретні дії, як-от неодноразові напади на іранське консульство у священному для мусульман-шиїтів місті Наджаф.

Утім, антиіранський характер протестів не грає на руку й основному геополітичному опонентові Тегерана - Сполученим Штатам. Люди, які вийшли на іракські вулиці, аж ніяк не є прихильниками Вашингтона. Саме на нього вони покладають значну частку провини за складну ситуацію, що склалась у державі.

2003 року США звільнили іракський народ від тиранічної влади С.Хусейна, але не змогли забезпечити йому свободу й демократичний розвиток. Система державного управління та політичне середовище Іраку - вкрай неефективні на думку протестувальників - сформувалися за безпосередньої участі Сполучених Штатів. Саме американці запровадили принцип квотного розподілу ключових посад у державі. Цим вони намагалися забезпечити кооперацію шиїтів, сунітів та курдів - трьох ключових груп, які складають населення Іраку, - в рамках єдиного політичного простору. Втім, американська політика не дала дієвих результатів.

Минуло вже понад шістнадцять років після повалення режиму Хусейна, але країна залишається дестабілізованою, а рівень життя населення не відповідає його потребам. Натомість прискорене виведення за рішенням Б.Обами американських військ з Іраку 2011 року прочинило двері для посилення іранського впливу в державі та активізації радикальних фундаменталістів "Ісламської держави". Відтак навіть ті іракці, які за своїми ціннісними орієнтирами схиляються до західної моделі, почуваються ошуканими і не пов'язують надії на успішне майбутнє з орієнтацією на Вашингтон.

У цих умовах відкриваються можливості для посилення впливу нових гравців на іранську політику. Навряд чи вона залишиться без уваги Російської Федерації, для якої Близький Схід стає важливим полем бою за геополітичний статус. Намагаючись поглибити досягнуті в Сирії успіхи та закріпитися в ролі потужного регіонального медіатора, Москва використовуватиме будь-яку можливість посилити власний вплив у ключових районах близькосхідного простору.

Вона вже демонструє очевидний інтерес до Іраку, про що свідчить візит до цієї держави міністра закордонних справ РФ С.Лаврова на початку жовтня. Провідний російський дипломат не лише провів переговори з іракським керівництвом, а й відвідав місто Ербіль, де зустрівся з лідерами Іракського Курдистану. Цілком очевидно, що Кремль прагне встановити зв'язки з різними центрами сили іракського політикуму.

Іншим геополітичним гравцем на іракському напрямку є Китай. Багдад становить інтерес для Пекіна насамперед в економічному плані. Стратегічне географічне положення Іраку вкрай важливе для реалізації китайської ініціативи з розбудови транспортного коридору, який має пов'язати Далекий Схід і Європу. Наявність на іракській території значних запасів нафти також цікавить Китай.

Утім, реальні перспективи РФ, КНР та інших гравців на іракському напрямку можна серйозно обговорювати лише у випадку, якщо ситуація в цій державі все ж таки стабілізується. Але щодо цього є сумніви: протестувальники своїми діями можуть відкрити скриню Пандори.

Наразі участь у протестах широких верств населення та молоді ілюструє боротьбу за формування нової іракської ідентичності, орієнтованої на ідеї громадянства та національного інтересу - на противагу нинішній системі, заснованій на розколі суспільства. Але реальні протиріччя між ключовими групами, які складають населення Іраку, та зовнішній вплив на деякі з них посилюють загрозу переростання зіткнень з урядовими силами в повноцінний внутрішній конфлікт. Адже деякі місцеві лідери з районів, що найбільше постраждали від репресивних дій урядовців, вимагають покарати винних за дії, які призвели до жертв. Неспроможність або неготовність Багдада забезпечити цей запит на справедливість може мати наслідком посилення тенденцій децентралізації та фрагментації держави.

Не слід забувати й про загрозу радикального ісламізму, яка традиційно актуалізується під час будь-яких протестів на арабських вулицях. Не секрет, що результатом багатьох народних виступів, які розпочиналися в арабському світі під гаслами демократії та боротьби зі злочинним режимом, ставало посилення фундаменталістів, котрі сповідували зовсім іншу ідеологію. У глобальному контексті саме такий підсумок демонструють нам події "арабської весни". І для Іраку ця проблема залишається гостро актуальною, оскільки його території лише нещодавно були звільнені з-під контролю бойовиків ІДІЛ. Неважко спрогнозувати, що приховані осередки радикалів скористаються нагодою активізувати свої дії.

Розвиток подій залежить від того, як саме правлячим силам Іраку вдасться подолати кризу і хто стане наступником А.Абдул-Махді на посаді прем'єр-міністра. Парламент має 15 днів для того, щоб визначитися з кандидатурою нового очільника уряду. Але вже нині виразно помітний розкол усередині правлячих сил.

Сам Абдул-Махді 2018 року був призначений на посаду в результаті компромісу між ключовими парламентськими фракціями - блоком "Саірун" під керівництвом Муктади аль-Садра, відомого духовного лідера іракських шиїтів, і блоком "Фатах", очолюваним Гаді аль-Амірі, одним з керівників проіранських Сил народної мобілізації. Ці сили сьогодні займають різні позиції в оцінці протестів. Аль-Садр, який дедалі більше відходить на позиції іракського націоналізму і критикує квотну систему розподілу ключових посад у державі, погоджується з вимогами вулиці. Натомість аль-Амірі протягом усієї кризи підтримував уряд, виступаючи на захист іранських інтересів. Незгода між ними провокує поглиблення кризи. Як і певна безликість протестів, що попри значні масштаби не мають чіткої координації та лідерства.

При цьому треба враховувати, що люди на вулицях налаштовані надзвичайно рішуче і не готові до половинчастих рішень. Рушійна сила протестів - молоді іракці віком до 30 років, які не бачать для себе перспектив у сучасному Іраку. Для них це чи не останній шанс вибороти для себе належне майбутнє. І вони не збираються відступати.

Держава нині перебуває на роздоріжжі. У цей історичний момент її перспективи опинилися на шальках вельми нестабільних терезів. Налагодження реального діалогу між елітою і народом, досягнення компромісів можуть дати їй шанс на реальну модернізацію, що відкриє нову сторінку в іракській історії. Але будь-які поспішні й радикальні дії остаточно занурять Ірак у хаос, і це може стати для нього фатальним.