Загибель в Іраку командира комендантського відділення старшого сержанта контрактної служби Юрія Койдана стала першою (і, дай Боже, останньою) втратою 5-ї механізованої бригади. Легке поранення отримав ще один військовий, інші члени екіпажу БРДМ-2 не постраждали. Поки що слідство встановлює, чому перевернулася семитонна бронемашина, як основну версію розглядають порушення правил водіння. Власне, у самих військах хисткість цих БРДМів (броньованих розвідувально-дозорних машин другої модифікації на базі ГАЗ, прийнятих на озброєння Радянської армії в травні 1962 року, які виготовлялися Горьковським автозаводом аж до 1989 року) добре відома. Як і те, що патрулювання в темний час доби вимагає від водія підвищеної уваги та повної зібраності. До речі, відповідно до ТТХ, місце механіка-водія БРДМ-2 має бути обладнано приладом нічного бачення ТВНО-2 Б. Шляхи в районі аеродрому Ель-Кут, де і знаходиться головна база нашої 5-ї бригади, мають досить якісне покриття й у багатьох місцях перегороджені штучними насипами, так званими «сплячими поліцейськими», спеціально для того, щоб водії не ганяли табором, піддаючи небезпеці життя і здоров’я військових. Проте цього разу врятувати хлопця не вдалося. Іншому сержанту 5-ї бригади, Олександру Сахну, пощастило більше - він із пораненнями внутрішніх органів проходить лікування в американському шпиталі в Німеччині після випадкового пострілу зі снайперської гвинтівки СВД свого ж товариша по службі. Тут наявні кричущі порушення елементарних правил безпеки при поводженні зі зброєю: снайпер після повернення в базовий табір залишив патрон у патроннику, інший військовий узяв чужу зброю, а сержант Сахно просто випадково опинився на лінії вогню. Слава Богу, вижив. Мовою сухої статистики все це називається - небойові втрати. Тобто загибель і поранення не на полі бою і не через ворожий вогонь, а як наслідок порушень службових інструкцій, правил поводження зі зброєю, використання військової техніки, нещасного випадку врешті-решт. Відповідно до останніх офіційних даних, озвучених командувачем угруповання бригадним генералом США Рікардо Санчесом, в Іраку серед усіх загиблих у військах коаліції небойових втрат досить багато - майже третина. Їхня динаміка напряму залежить від кількості військ угруповання, зосереджених у районі збройного конфлікту та його інтенсивності. Залежність пряма - що більше військ і що активніше бої, то більше солдатів гине через халатність, неуважність чи внаслідок хвороб. Як повідомляє Інтерфакс, небойові втрати російського угруповання в Чечні 2002 року становили понад дві тисячі чоловік, а з початку нинішнього року, за словами військового прокурора ЗС РФ, у всій російській армії «небойові» становлять 2465 чоловік.
Скільки українських солдатів гине в мирний час у своїй країні, довідатися не вдалося. Як повідомили в прес-центрі Міноборони України, така статистика в нас є інформацією для службового користування. «На жаль, в армії немає нічого, що б не вбивало», - по-блюзнірському, але резонно зауважив екс-міністр оборони Олександр Кузьмук на одній з прес-конференцій після першого серйозного дзвінка для ЗС - влучення тактичної ракети «Точ-
ка-У» у житловий будинок у Броварах навесні 2000 року. При Союзі навіть був спеціальний норматив, який припускає мінімальний рівень «небойових» на кожному серйозному військовому навчанні - обов’язково десь когось придавить або хтось не туди стрільне. Справді, повністю убезпечити армію від безглуздих трагедій неможливо. Та зводити цей ризик до мінімуму саме й мають мудрі командири і навчені солдати - здебільшого саме горезвісний «людський чинник» стає причиною загибелі особового складу. У кожному подібному випадку порушуються кримінальні справи, розправляють плечі військові прокурори, летять командирські голови. Військовий колектив - складний організм із своїми устоями та правилами. Часто невиконаний до кінця наказ, незрозуміла команда чи банальна неуважність можуть коштувати людського життя. Тим паче при виконанні бойового завдання.
До речі, відповідно до вжитих заходів з посилення безпеки, озвучених міністром оборони Євгеном Марчуком, коли він здійснив інспекційну поїздку до базового табору 5-ї бригади, під час патрулювання в темний час доби екіпаж зобов’язаний перебувати всередині бронемашин, а не на броні. На цей крок командування змушене було піти після підриву фугасу біля однієї з наших бронемашин 52-го батальйону в районі Ас-Сувейри недалеко від Багдада. Тоді все обійшлося незначними ушкодженнями техніки, але командування резонно розсудило: людей треба берегти, та вдень у сорокаградусну спеку загнати екіпажі всередину бронемашин - справжнє катування, а от у темний час доби температура падає, а ризик саме збільшується - отже, всім сховатися за броню. Де саме перебував старший сержант Юрій Койдан під час ДТП? Судячи з усього, якби всередині БРДМ, то залишився б живий. З іншого боку, основна техніка і 5-ї бригади, і всієї нашої армії - бронемашини радянського виробництва БТР, БРДМ і УАЗ - порівняно і з американськими «хаммерами», і з новими польськими джипами, м’яко кажучи, не відрізняються особливими зручностями для особового складу. Тим паче за умов іракської спеки. Екіпаж, коли не в бою, завжди розсідається на броні, у крайньому випадку, у люках. Загибель старшого сержанта Юрія Койдана - безглузда трагедія, що разом з іншими НП у 5-й бригаді мимоволі змушує говорити про ступінь готовності контингенту до виконання найскладнішої іракської місії.
«Скільки ми вже паперів відіслали в Генштаб, усе детально розписали й про форму, і про взуття, і про «броники», як бачите, усе даремно», - журилися «ветерани» - офіцери 19-го батальйону РХБЗ, який із травня перебуває в Кувейті і встиг на своїй шкурі відчути всі особливості ратної служби в Затоці. Все розпочалося з елементарного, з армійських черевиків. Чорна шкіра як магніт притягує сонячні промені: через пару годин, проведених у пісках, навіть незручно говорити про стан солдатських ніг. Не кажучи вже про зовнішній вигляд. Солдати, хто жвавіший, відразу домовляються на «чейндж» з американськими вояками: вони нам - свої легкі замшеві черевики піскового кольору, ми їм - раритети радянського зразка - тільники чи планшети. Якість армійського взуття, до речі, нових дослідних зразків, виготовлених спеціально для обкатки в Іраку, на собі випробував і міністр оборони під час візиту в Ірак: Євген Марчук не посоромився перед телекамерами поскаржитися на кустарну якість власних черевиків. Не пристосований до іракських температур камуфляж практично не провітрює тіло й розповзається по швах після кількох прань. Наші броне- і розвантажувальні жилети дуже незручно вдягати через голову, до того ж «броники» вчетверо важчі, але малоефективніші тих самих американських зразків, що витримують пряме влучення з «калашникова». Поляки також екіпіровані значно краще за наших солдат. До речі, кажуть, що форму їм пошили на одній зі львівських фабрик... Бензинова техніка (її, щоправда, у нашому контингенті не більш 10%) повністю довела свою непридатність на 600-кілометровому марші з Кувейту в Ірак. Незрозуміло, як узагалі витримали на броні бійці, які не пройшли акліматизацію при температурі під 60 градусів, коли теплові удари валили з ніг і хлопчаків-водіїв, і досвідчених офіцерів. Практично вся техніка військ коаліції обладнана дизельними двигунами, яким не страшні високі температури. Про такі природні для американської армії, яка воює в Іраку, речі, як кондиціонери в бронемашинах, у нашому випадку взагалі не йдеться. Показове побиття - звільнення Євгеном Марчуком двох генералів, відповідальних за підготовку 5-ї бригади, начальника тилу Колотова й заступника з озброєння Стеценка хоча й справедливе, але все-таки це слабка розрада. Як, власне, і слова міністра про недостатній експедиційний досвід наших Збройних сил порівняно з тією самою американською армією. Попри все це українська
5-та бригада найпершою зі складу багатонаціональної дивізії «Центр - Південь» прибула в район зосередження, розгорнулася і взяла під свій контроль провінцію Васіт. Практично весь цей час виконання завдань у зоні відповідальності українців високо оцінювалося командуванням дивізії: вилучено понад 100 стовбурів зброї, затримано майже 200 порушників, знищено понад 23 тисячі боєприпасів, від яких очищено більш як 20 квадратних кілометрів території. Налагоджено тісні контакти з місцевою владою. Фактично бригада є гарантом безпеки в провінції.
Попри всі зусилля сил коаліції, Ірак залишається джерелом переважно поганих новин. Головний із вашингтонських «яструбів» міністр оборони Доналд Рамсфелд у своїй статті в «Нью-Йорк таймс» описує докори американських солдатів: мовляв, ми щодня відновлюємо десятки мостів, і про це ніхто не каже, та варто цим партизанам підірвати один, як це відразу потрапляє на перші шпальти. У так званому «суннітському трикутнику» Тікріт - Рамаді - Баакуба на північний захід від Багдада й у самій іракській столиці підриви та обстріли щодня забирають життя і солдатів, і самих іракців. Наявна криза довіри до окупаційної влади. Схоже, єдине, що може допомогти США вирівняти ситуацію, - це, по суті, відсутність права на невдачу. Коаліція допустила величезну кількість тактичних помилок, але не може дозволити собі програти стратегічно. Для США Ірак - це квиток в один кінець. Україна - у ролі попутника й без шансів зіскочити на ходу з потяга. Куди він вивезе, сьогодні не знає навіть сам машиніст.