ГЕНУЕЗЬКИЙ ЧАС

Минулого тижня російський президент Володимир Путін зробив заяву, яка приємно вразила європейців. Зустрічаючись із групою юристів-експертів, привезених до Росії президентом Всесвітнього банку Джеймсом Вульфенсоном, Путін підкреслив, що виступає за збереження мораторію на скасування смертної кари. Важко було уявити, що Путін — людина, готова своїми руками передушити терористів —висловлюватиметься на кшталт «держава не може привласнювати собі право позбавляти людину життя, це право дане лише Всевишньому»... Проте факт залишається фактом — президент Росії підтримав скасування смертної кари всупереч громадській думці. І це той самий Путін, який пішов на затвердження сталінського гімну СРСР гімном Росії лише тому, що за це, на його думку, виступає більшість росіян... У той час як більша частина визнаних громадських авторитетів виступала проти радянського гімну, на підтримку скасування мораторію також висловлювалися дуже шановані, насамперед в Кремлі, люди. Відзначилися всі — і Олександр Солженіцин, і найближчий путінський соратник, заступник глави адміністрації Дмитро Козак, і ліберали з СПС, які пропонували стратити розповсюджувачів наркотиків, і навіть «міністр закордонних справ» Московського патріархату митрополит Кирил... Здавалося б, президент як політик, який незмінно опиняється на боці більшості, мав би й у даному випадку якщо не виступити за скасування мораторію, то у будь-якому разі підкреслити, що зберігає його лише під тиском проклятого Заходу.

Путін виявив таке розуміння важливості збереження мораторію не лише з формальної точки зору, не лише тому, що шанує російські міжнародні зобов’язання. Крапка в дискусії про страту виявилася частиною зусиль зі створення більш привабливого для Заходу образу російського президента. Для Путіна генуезька зустріч лідерів «великої вісімки» стає першим самітом, на якому вирішуватимуться справді принципові для Росії питання. Тому президенту Росії зовсім не хочеться виглядати в очах Заходу ретроградом, який відміняє завоювання єльцинських часів і знищує свободу преси... Показовий у цьому випадку приклад радіостанції «Эхо Москвы». Радіо, що було одним з уламків медіа-імперії опального Володимира Гусинського, у липні мало стати власністю «Газпрома» — цілком законно, цілком легітимно, за борги «Медиа-Моста» перед його основним кредитором «Газпромом-Медиа». Журналісти, щоправда, завчасно звернулися до акціонерів із пропозицією передати їм частину акцій, щоб основним акціонером радіостанції став редакційний колектив. Гусинський, який володіє меншістю акцій і все одно вже нездатний ні на що вплинути, захотів виявити благородство. «Газпром», що чекав отримання контрольного пакета акцій, вирішив благородство не виявляти, і його представники проводили час у марних переговорах про майбутнє популярної радіостанції. Та коли представники «Союза правых сил» добралися до президентської адміністрації — стверджують, що до самого Олександра Волошина — із резонним запитанням «чи потрібне вам друге НТБ?», почалися неймовірні події. З Кремля стали допікати Альфреда Коха вимогами про негайну передачу акцій журналістському колективу. Кох, перед яким ті самі люди ще кілька місяців тому поставили завдання отримати контроль над усіма ЗМІ «Медиа-Моста», остаточно розгубився, обурився і став привселюдно дорікати своїм партнерам з переговорів у шантажі... У результаті частину акцій було передано Кохом лідеру парламентської фракції СПС Борису Нємцову, що також не влаштувало керівництво «Эха Москвы», але це вже зовсім інша історія... Нам цікаво інше — а чого це в Кремлі, де абсолютно не боялися історії з «першим НТБ», хоча тоді доброзичливці телеканалу спілкувалися з керівництвом країни гласно, самі журналісти зустрічалися з президентом, — тепер раптом така увага до радіостанції, що має шанувальників насамперед у вузьких колах столичної інтелігенції? Чому це тележурналістам жодних акцій передавати не стали, узагалі питання так не стояло — а радіожурналісти виявилися гідними свободи?

Насамперед тому, що час зараз інший, генуезький. У московському аеропорту Шереметьєво затримують опозиційного таджицького журналіста, головного редактора газети «Чароги Руз» Дододжона Атовуллоєва. У Душанбе журналіста звинувачують в образі гідності президента країни Емомалі Рахмонова та інших «злочинах» такого самого порядку. Здавалося б, зрозуміло — між Росією та Таджикистаном існують відповідні угоди про видачу злочинців; журналіста, попри протести правозахисників, відішлють до Душанбе... Та в справу втручається Захід, із протестами проти затримки Атовуллоєва виступає кілька зовнішньополітичних відомств провідних західних країн, а міністр закордонних справ ФРН Йошка Фішер особисто запрошує Атовуллоєва повернутися до Німеччини, де він жив останнім часом (у Москві головний редактор узагалі опинився транзитом, летів із ФРН, між іншим, до Узбекистану, де не боявся затримки). І Атовуллоєва випускають, представники Генеральної прокуратури перед ним вибачаються, і він першим же літаком летить до Німеччини...

І таких прикладів можна навести ще чимало. Складається враження, що Володимира Путіна і його співробітників дещо протверезила нещодавня зустріч під Любляною з президентом США Джорджем Бушем. Політики, як відомо, живуть у світі міфів — створених ними ж самими, особливо політики, які роздратовано ставляться до критики власної «царственої» особи, а Володимир Путін із їхнього числа. Не знаю, що вже там думав Путін до зустрічі з Бушем — що президент Сполучених Штатів чогось не розуміє, а ось він йому пояснить, які в Росії можливості, і потенційний «друг Джордж» відразу захвилюється і навіть десь злякається... Та лише після люблінської зустрічі нічого не сталося. Буш продовжує впевнено готуватися до розгортання національної системи ПРО, а коли Путін пригрозив відповідними заходами, Буш цього навіть не помітив, а державний секретар Колін Пауелл від Путіна просто відмахнувся... Те, що Росія сьогодні перебуває на периферії світової політики, зрозуміло всім у світі, крім самих росіян і жителів сусідніх із ними країн, змушених усе ще залежати від російських енергоносіїв і майже завжди незграбних спроб втручання в політику сусіда... Та мешканці Кремля напередодні Генуї починають поводитися так, нібито до них це, нарешті, дійшло.

Не знаю, звичайно, дійшло чи ні. Зрозуміло одне: Путін прагне створити власний привабливий, насамперед для Заходу, образ і тому старанно уникає традиційних помилок, які для нього й не помилки зовсім, а просто дії, продиктовані специфічним світоглядом колишнього співробітника спецслужб. А оточення Путіна працює над тим, щоб генуезька зустріч — і головним чином, російсько-американська її частина — були б більш результативнішими, ніж зустріч у Любляні. Бо якщо зустрічі президентів Росії і США закінчуватимуться прогулянками й обміном люб’язностями, це ще більшою мірою сприятиме подальшій маргиналізації політичної ролі Росії.

Як почесний гість сесії Міжнародного олімпійського комітету до Москви прилетів колишній державний секретар США Генрі Кіссінджер. Вже той факт, що Кіссінджер, який півроку тому переніс інфаркт і вкрай обережно ставиться до свого здоров’я, зважився на трансатлантичний переліт, свідчить не стільки про його інтерес до олімпійського руху, скільки про те, що Москва та Вашингтон намагаються знайти хоч якісь точки дотику, зрозуміти, чи можуть вони взагалі розмовляти однією мовою. Де Кіссінджер — там таємна дипломатія, але до Москви збирається і помічник президента США з національної безпеки Кондоліза Райс, отже буде й дипломатія публічна. З огляду на дуже насторожене ставлення пані Райс до сьогоднішньої Росії, можна вважати, що пан Путін своїми благородними зауваженнями з приводу смертної кари, яку в Америці ніхто скасовувати не збирається, починає її заочно переконувати... Втім, я був би обережним з оцінками, хто з високих договірних сторін у цій казці — Вовк, а хто — Червона Шапочка. Це вже нехай вирішує сам читач...