Гаазька справедливість по-українськи

Трохи нав'язлива і дедалі популярніша ідея відправити на суд у Гаагу представників української влади, підозрюваних у скоєнні злочинів після 30 листопада 2013 р., базується на двох припущеннях. Перше полягає в тому, що Українська держава не здатна самостійно забезпечити правосуддя в такому делікатному питанні, а друге - у тому, що залучення міжнародного суду гарантує повну легітимність рішення і, отже, його загальне визнання як в Україні, так і за кордоном.

Якщо метою трансформацій, які відбуваються сьогодні, є побудова якісно нової, ефективної держави, обидва згадані припущення мають бути рішуче відкинуті.

Перекладати відповідальність на інших - досить поширена людська риса. Але в Україні вона сягнула надто великих масштабів, перетворившись на одну з опор державності. Скажімо, досить популярні у нас очікування, що "все вирішать і без мене", що від Росії нас врятують Америка і Європа, від надміру ліберальних цінностей ЄС - Росія, від кризи - МВФ, а від своїх злочинців - міжнародний трибунал.

У такій моделі первинну відповідальність за долю людини, країни або один із аспектів її розвитку покладають на зовнішніх акторів. У країні, що функціонує нормально, до проблеми відповідальності підходять прямо протилежно, - людина й держава ресурс вирішення проблем насамперед шукають у собі, а не поза собою. Лише після вичерпання внутрішніх можливостей погляди спрямовуються на зовнішній світ.

На цьому ж постулаті базується й міжнародне кримінальне право, яке нині набуло в нас такої популярності. Найчіткіше він сформульований у статті 17 Римського статуту, де зафіксовано, що Міжнародний кримінальний суд (МКС) діє лише тоді, коли сама держава не здатна або не бажає притягти до відповідальності осіб, котрі скоїли злочини. Тобто первинна відповідальність переслідування міжнародних злочинців покладена на державу, а вторинна - на МКС, і не навпаки!

На цей час є безліч підстав робити висновок, що українська влада здатна, але не бажає розслідувати випадки вбивств, викрадень, катувань і нелюдського ставлення до громадян України та притягувати винних у їх здійсненні до кримінальної відповідальності. При цьому з ряду причин, описаних професором Володимиром Василенком у його останній статті для DT.UA, імовірність запуску механізмів МКС мізерно мала.

Цілком очевидно, що нова влада, стратегічна мета якої має полягати в побудові ефективної правової держави, буде просто зобов'язана проявити і здатність, і бажання покарати винних у скоєних злочинах. Важливо зазначити, що в такому разі інтерес цієї влади має полягати не в перекладанні відповідальності за встановлення справедливості на міжнародний судовий орган, а в демонструванні громадянам і міжнародній спільноті здатності забезпечити в Україні об'єктивне слідство і суд.

Якщо нинішня опозиція справді керується такою метою, то сьогодні розмови про МКС не тільки порожні, а й стратегічно шкідливі для її репутації. Якщо ж у глибині душі віз правоохоронної і судової системи вона має намір залишити там, де він є тепер, то, безперечно, гаазький міраж якнайкраще відвертає увагу від запитання, хто повинен нести первинну відповідальність за покарання злочинців. А відповідь на це запитання гранично проста: українська влада, а не її міжнародні партнери або люди в чорних мантіях із міжнародного суду.

Друге припущення - що рішення з Гааги авторитетніше, ніж рішення з Києва, а тому буде всіма загальновизнане, - не базується на реаліях міжнародного кримінального правосуддя.

Згадаймо діяльність Міжнародного трибуналу для колишньої Югославії (МТКЮ), навколо якого зіткнулися інтереси ЄС, США і Росії. Публічна репутація суду потонула в обвинуваченнях у необ'єктивності. Він "став не тільки упередженим і політизованим, а й став відверто порушувати положення чинного міжнародного права, грубо нехтувати основоположними нормами про права людини і навіть брати участь в укритті винних у скоєнні міжнародних злочинів від відповідальності, покладаючи цю вину на інших". Ці слова відомого російського експерта по МТКЮ Олександра Мезяєва дозволяють зрозуміти, як, у разі необхідності, російська інформаційна машина коментуватиме розгляд міжнародним судом українського досьє.

МКС ще тільки починає свій шлях, а його репутацію вже намагаються підмочити. Першого відчутного удару по ньому завдала адміністрація США часів Джорджа Буша-молодшого, відкликавши підпис під цим документом, поставлений у часи Білла Клінтона, і домігшись прийняття законодавства, що забороняє американцям співпрацювати з цим органом. У результаті американців тепер завжди можна звинуватити в подвійних стандартах, якщо вони підтримають залучення суду в українську справу.

Росія висловлює зауваження до роботи МКС над лівійським досьє, натякаючи на його вибірковість у виборі обвинувачуваних і закликаючи судити не тільки представників влади, а й повстанців. Глави держав Африканського Союзу відкрито виступають проти МКС єдиним фронтом, захищаючи самих себе від потенційних непрогулянкових візитів до Гааги. Громадянам при цьому доступно пояснюють, що МКС - витончений інструмент неоколоніалізму, "суд білих для Африки". Болючу точку намацано точно. Технологія працює.

Таким чином, навіть якщо українська справа колись потрапить у МКС або спеціально створений для неї за югославською чи руандійською моделлю міжнародний трибунал (усі ці варіанти поки що зі сфери фантастики), її розгляд стане міжнародною версією протистояння на Грушевського. Доки сторони процесу закидатимуть одна одну палаючими фактами і дезорієнтуватимуть опонентів димовими завісами аргументів, зацікавлені сторони будуть через ЗМІ доносити до своїх цільових аудиторій тільки потрібну їм картинку роботи трибуналу. А правильність картинки підкріплюватимуть думкою закордонних експертів і обурливо переконливими прикладами роботи органів міжнародного кримінального правосуддя за останні 20 років. У таких умовах не буде й мови про якесь загальне визнання судового рішення. Так би мовити, всі залишаться при своїх.

Рада Європи,
правда і примирення

Постає резонне запитання: що робити? Ще раз повторимо: найкраще - все зробити самим, суворо дотримуючись принципу верховенства права, не сплутуючи його при цьому з верховенством закону.

Якщо ж залучення іноземного елемента неминуче, то якнайсерйознішої уваги заслуговує підтримана представниками влади та опозиції пропозиція генсека Ради Європи Турб'єрна Ягланда про створення спільної комісії, яка провела б ретельне й прозоре розслідування останніх подій в Україні. Нагадаємо, Рада Європи - класична міжурядова організація, центр заснованої на міжнародному праві співпраці держав у сфері прав людини та демократії. Україна - її повноправний учасник уже майже два десятиліття.

Переваги запропонованої Ягландом комісії, до складу якої мають увійти по одному представнику від влади та опозиції, а також призначений Радою Європи досвідчений і шанований експерт із прав людини, очевидні. Не беручи на себе функцій суду, комісія могла б забезпечити об'єктивне розслідування подій останніх місяців, надавши українському суспільству і всьому світові картину подій, вільну від нашарувань, що утворилися в результаті інформаційних бойових дій, які активно ведуться з усіх сторін.

У ширшій перспективі комісія з участю Ради Європи може бути провісником суто національної - без зовнішньої участі - української комісії зі встановлення правди та національного примирення. Схожі комісії є таким самим плодом розвитку міжнародного кримінального права, як і МКС чи різні спеціальні міжнародні трибунали. Їхня головна функція - здійснювати не каральне, а відновне правосуддя, сприяти примиренню та оздоровленню суспільства, встановлюючи правду про тяжкі сторінки національної історії та об'єднуючи суспільство.

Прикладів таких органів по всьому світу - десятки, від безумовно успішної Комісії зі встановлення правди і примирення в Південній Африці (дітище Нельсона Мандели та Десмонда Туту) до половинчастої і зрештою абортивної спроби створення "Інституту національної пам'яті" в Україні Віктором Ющенком. На нашу думку, повноцінна реалізація ідеї національної комісії зі встановлення правди та примирення, поряд зі створенням незалежної й вільної від корупції судової системи, може стати запорукою подальшого здорового розвитку українського суспільства.

Ліванський сценарій

У разі невдачі ініціатив Ради Європи зі створення незалежної слідчої комісії процес встановлення справедливості в Україні цілком може піти за ліванським сценарієм, але в його регіональній європейській версії. Нагадаємо, що 14 лютого 2005 р. в Бейруті прогриміли вибухи, внаслідок яких загинув колишній прем'єр-міністр країни Рафік Харірі. Уже в березні уряд Лівану заявив, що не може самостійно впоратися з розглядом цієї справи й вітатиме створення Радою Безпеки ООН міжнародної комісії розслідування.

ООН таку комісію створила, але Сирія всіляко саботувала її роботу, підживлюючи цим підозри про свою причетність до злочину. У грудні того самого року Ліван звернувся в ООН із запитом про створення трибуналу міжнародного характеру. 6 лютого 2007 р. Генсек ООН поставив свій підпис під Угодою між ООН та Ліванською Республікою про заснування Спеціального трибуналу для Лівану. Місцем перебування суду стала... Гаага. Фінансування суду здійснюється за принципом акціонерного товариства: 51% вносять держави-члени ООН, а 49% - Ліван. Трибунал складається з чотирьох ліванських і семи міжнародних суддів. Прокурора суду призначає генсек ООН, а його заступника - ліванська сторона.

Ми припускаємо, що в українському випадку до створення міжнародного трибуналу не дійде, але якщо така гостра потреба й виникне, то оптимальною є саме ліванська модель. Вона не переносить відповідальності за кримінальні справи виключно на міжнародний рівень, а розділяє її між державою та міжнародною спільнотою. Крім того, така модель хай і не усуває, але зменшує критику трибуналу за неправомірне втручання іноземців у долю громадян чужої країни. Крім того, трибунал справді можна розмістити в Гаазі й виконати дану Майдану обіцянку.

Всі ці сценарії можливі. Міжнародна спільнота готова брати у них участь. Але все-таки в питаннях майбутнього України розраховувати краще насамперед на самих себе.